Ментальність орди

Зникли б Атени, і московитські наїзники не зіставили б і корінця, який би показав, де було це місто. В порівнянні з росія­нами навіть турки видаються освіченими і культурними" (Клерк, т. III).

Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, пере­більшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу ук­раїнської культури впродовж кількох століть свідчить, що побою­вання шотландця Клерка були небезпідставні.

Ох, ці імперські амбіції, зазіхання на світове панування! Що там всілякі українські архіпелаги, які, здається, для тотальної ім­перської свідомості взагалі перестали існувати, що там сплюнд­рований Крим, коли міазми амбіцій (і тут Клерк зовсім не вига­дує) сягали Босфору та Дарданелл, сягали Візантії-Стамбула-Константинополя-Царгорода і таки самої Греції.

У 1991 році московське видавництво "Книга" перевидало в серії історико-літературного архіву солідну роботу М. Данилевського (1822—1885) "Россия и Европа", схарактеризовану в ано­тації як "выдающийся памятник публицистической и социально— философской мысли пореформенной России", що для одних стала "катехізисом слов'янофільства", а для інших — "літератур­ним курйозом". Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, є якась причина, що її перевидано майже через століття?

Лише варто вчитатися і вдуматися в оці розкішні цитати — вони неповторно звучать як у контексті історії, так і в контексті нинішнього дня.

"...Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело, со­знательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатери­ною.

...Наконец в нравственнщм отношении обладание Констан­тинополем, центром православия, средоточием великих истори­ческих воспоминании, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила им­перию Западную, и таким же образом начала бы новую, Славян­скую эру Всемирной истории.

...К тому же Петербург не имеет никакого исторического обаяния... Если в нем обдумывалось и утверждалось такое вели­кое дело, как освобождение крестьян, то Петербург, как Петер­бург, нисколько в этом не участвовал. Во сколько же раз должна быть сильнее притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с самой зари его государственнос­ти, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Евро­пой, — какое историческое значение имел бы для нас Константи­нополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные в начале главы несравненные преимущест­ва Константинополя, его мировое торговое значение, восхити­тельное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделав­шись столицею России, не привлек к себе в слишком значитель­ной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.

...освобожденный Константинополь, преображенный в на­стоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, не­жели столицею Русского царства... иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всес­лавянского союза.

...Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков... Малень­кий греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Констан­тинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии".

Ось так. Ось такі масштаби. Аж дух захоплює. Головне — мати амбіції, і свої амбіції вважати за абсолютну істину. І тоді грецький народ — маленький народ (як і малі народи Півночі та Сибіру), і тоді можна міркувати за весь грецький народ, бо він так зміркувати просто не здатен, йому не дано ("наконец, пред­ложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков").

Це "вопреки Европе" в ленінській інтерпретації стало "воп­реки всей мировой буржуазии", а в основі цієї невмирущої гло­бальної тенденції — оті самі імперські амбіції, себто ловецько-бродячі інстинкти державності.

А що було б, якби така маячня здійснилася?.. Історія — як дзеркало побуту народу і побут народу — як дзеркало його істо­рії... А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування російськими військами прекрасних міст Криму. Як писав Волошин: "Мы вытоптали мусульманский рай". Можна сподіватися, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б потім оголосили "исконно русской землей". І з та­ким самим ефектом було б винищено Візантію-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерпіли б його "басурманського минулого", й тепер яка-небудь археологічна експедиція розкопу­вала б його руїни так, як московська археологічна експедиція розкопує рештки Херсонеса біля Севастополя, де луджені гор­лянки "русских моряков" кричать під червоними знаменами, що це "город русской славы".

Як бачимо, і Стамбул — "город русской славы", у який тепер так далеко добиратися московським барахольникам і московським проституткам, а при іншому повороті подій — були б якраз на місці, бо Стамбул у їхньому потрактуванні — теж "матерь".

Але тепер, коли розпадається імперія, знову ж таки, довелося б тікати ще й із Стамбула. Не тільки з незчисленних гарячих то­чок колишнього Радянського Союзу, а ще із самісінького серця Всеслав'янського союзу — Стамбула, теж наділеного "материн­ським значеним".

Ми не тішимося сотнями тисяч біженців — їхня доля гірка. Але ж історична поразка Росії як "тюрми народів" була запро­грамована і була неминуча. Чи здатна Росія винести великі уроки зі своєї історії, уроки, які пішли б їй на користь, і почати "обуст­раивать" себе так, як "обустраивают" себе цивілізовані народи? Чи їй властиве, чи прокинеться — коли не сьогодні, то хоча б найближчим часом? — почуття національного сорому і націо­нальної спокути? Чи здатна вона усвідомити, що, роблячи інші народи жертвами своїх імперських амбіцій, вона так само при­рікала саму себе, свій народ бути тисячолітньою жертвою, і що вихід з цього глухого кута є один, і тільки один, а інші сподівані виходи — це лише безнадійне повторення безнадійного минуло­го, в якому ні сама Росія, ні підбиті Росією народи не зазнали й не могли зазнати щастя?

Тому й відділяються від неї. Тому й вона повинна відділитися від них.

Біженці, біженці. Навіть манкурти тікають. А куди? Манкур­ти скрізь зостануться манкуртами, але в них, коли подумати, ще менший вибір для втечі, бо вони ж — всюди манкурти.

Й повертаюся до однієї з нинішніх московських ідей. Щоб столицю Москву перенести в Київ, щоб державу, як і в старови­ну, знову назвати Київською Руссю.

Чи це не означає, що не тільки люди стали біженцями, не тільки манкурти стали біженцями, а й Москва може стати біжен­кою? Біженкою в Київ, у "праматерь городов руських", себто і в свою "праматерь"?

Але, перехрестімося, хай Бог боронить, щоб Київ дав приту­лок такій дочці-біженці, бо тоді не так важко було б уявити собі той Київ, і ту сердешну Україну, і ту Київську Русь... Ото б уже було повернення блудної дочки в лоно матері — світ ще такого не бачив!

ОСТАННЯ НЕЗАВЕРШЕНА СТАТТЯ

ЄВГЕНА ГУЦАЛА

У московській "Литературной газете", травень 1995 p., стаття Н. Кримової про спектакль за романом Ф. Достоєвського "Ідіот", і з цієї статті вихоплюю: "...полуразбойничья стихия русского языка, которая на страницах романа — как черный хлеб на бога­том столе".

Отже, напіврозбійницька стихія російської мови... В романі Ф. Достоєвського "Ідіот"...

Сьогодні, в зв'язку з розпадом імперії, зокрема в зв'язку з подіями на Кавказі, в Чечні, посилено пропагується витягнена з ідеологічного антикваріату царської Росії теза, що козаки завжди складали основу російської державності, значить, треба реаніму­вати їхні колишні силу, функції та значення, щоб вони, начебто за традицією, знову складали й склали основу нинішньої — вже демократичної російської державності, а насправді ж, звичайно, щоб боролися з цим розпадом імперії, щоб на гарячому стику зі світом мусульманським відстоювали "єдиную и неделимую" з тим самим завзяттям і нещадимістю, якими відзначалися колись при захопленні, "освоении" (академік Д. Лихачов) цих територій, силою зброї формуючи колишню й теперішню "єдиную и неде­лимую", силою зброї творячи й теперішній "федеральний про­стір" та конституційну законність.

Напіврозбійницька стихія російської мови, як то каже Н. Кримова, наче чорний хліб на багатому столі!

Але ж, як добре відомо, козаки — розбійники. То, може, ко заки-розбійники, чинячи розбій і саме розбоєм будуючи Росію, несли іншим не якусь напіврозбійницьку мову, а таки розбійни­цьку? ! Розбійницьку мову, яка в умовах розбою й не могла бути якоюсь іншою, вона могла виконувати лише функції розбою, бути знаряддям розбою нарівні з іншими знаряддями — такими як рушниця, багнет, гармата, каральна експедиція, "рубка леса", знищення культових споруд... зрештою, як весь комплекс мілі­тарної психіки, а в її лексиці, себто в лексиці мілітарної психіки, скажімо, улюблене слово (позичене, але зразу ж — і "наше") — це штурм: штурм Ізмаїла... штурм Геок-Тепе... Штурм Гуніба... штурм Крондштадта... соціалістична штурмівщина... штурм наук...

І

штурм Вільнюської телевежі... а це вже явно санкціоновані акції кремлівського штурмбанфюрера: штурм Білого дому в Москві... Штурм Грозного... Штурм Семашок... штурм лікарні в Будьонів— ську... Звичайно, це неповний перелік з минулого, ще ж багато штурмів і попереду. "Полуразбойничья стихия русского языка"? М'яко сказано. Але з яким самолюбуванням, самозвеличенням! Бо ж — "как черный хлеб на богатом столе"!

Не знаю, як там із цим "багатим" учорашнім чи сьогоднішнім столом, які, скажімо, конкретні багатства є на столі сьогодніш­ньому, але щодо цієї унікальної "полуразбойничьей стихии", а насправді ж — стихії розбійницької, то традиції стихії не тіль­ки зберігалися, а й розвивалися, ще дужче утверджувалися, тут ніякого відходу в потойбічну архаїку не передбачалося — й не могло бути, і в цьому — ще одна з особливостей величі росій­ської мови.