На руках у мене ніодного козиря, розумієте, а бестія, яка ж, як згадаю! так і ріже, так і ріже. Ну, розуміється, ваших нема пас. Я підвівся, либонь блідий як смерть — купа золота передімною. Божественно зрікаюсь, ви розумієте — людини пошкодував. Куля в лоб, тільки те й лишилось йому. Гроші ж скарбові, я це знав..."
Це говорив басом, важким, як ця нічна імла, полковник Монтовт. Слухачі позіхнули. Ця історія розповідалась вже не раз.
"...така зубрівка, добродію ви мій, тільки у нього, у того собачого сина, "Під трьома кленами"..." "А що скажете про калганівку, яку дають у Ходики?" "Мед, пане суддя, сущий мед..."
"...як ви знаєте, п'ятнацять років судились ми за межу, що від Тернівки на північ, аж до князів Сангу-шків. Князь Роман — відомо, великий пан, що там йому... Але престіж, а я не хотів уступити, а я що? — чи не шляхетноуроджений?.."
"...Ви помиляєтесь, дорогий. Гербу Сугак— нема. Якщо ж шоломом-перами, то це виходець з Річипо-сполитої. Знов же герб Абданк..."
Олелько озирнув знавця гербів: пан Зубок-Мокі-євський, сивавий, схожий на мопса, тримав за ґудзика пана Зеркалича з судової палати, з обличчям як з тіста, білим, пуцуловатим, розпираючим комір.
"Світ — це великий саж — говорив Тріадо — треба зруйнувати його до тла. Порохно сиплеться із сучасних суспільних форм..."
Звідусіль виринали в цій молошній імлі обличччя — пики, мармизи, благовиді, видовжені, отінені сивіючими вусами, як з портретів — бліді (може від умираючої ночі), на кріпких шиях, інші — довгов'язі, на-сліддя виснажених, витончено-розпусних поколінь; обличчя жінок — лукаві, відьомські, просто бабські, розморені, з розхиленими устами... Олелько тоскно озирнувся.
"...син Ґонти ховається в цих лісах? Доки ж, панове, цей ідіотичний міт уважатимете за дійсність? Ніякого сина Ґонти нема й не було ніколи. Народний переказ, легенди зручно використані агітаторами, з якими ми не можемо порадити собі, так як і наші прадіди, розмагнічені й позбавлені волі за розбещеної доби саксонських королів не могли порадити собі з гайдамаччиною..."
Богдан Немирич стояв, опершись ногою об колоду біля вогнища, перекинувши недбало рушницю. Довкола гості пильно слухали його, також Василь Михайлович, пан Крученюк, тітки. Вогонь пестив його вузьке обличчя, грав — відбивався в чорних, гострих очах. "Кармазиновий прінц" — засміявся про себе Олелько; "що ти знаєш про сина Ґонти..."
"...Приреченість наша у постійному опізнюванні, в безсоромному ледарстві. Індустріяльна революція, кажете? Гаразд, робімо її й у себе. Не тримаймося, до чорта, тієї землі. Чи в ній щастя? Це перестаріло!
Даймо селянам багатіти — нехай купують у нас землю через банки, все одно вони нас не з'їдять. А ми освічені, наше визволення в іншому. Україна — нова Америка. Закладаймо заводи, молочарські ферми, олійниці, миловарні, млини, пасіки, рибні стави, але з розмахом, в європейській скалі, за останнім словом науки..."
Кармазиновий прінц був повен завзяття.
"Я хочу тобі щось сказати", — доторкнулась тітка Фламінго до Олелькового ліктя; ходімо звідси далі..."
XXX
Вона ще ніколи не видавалася Олелькові такою замисленою, такою смутною. Він звик до її англійського стилю цілковитої крижаности; ніщо ніколи не могло б її схвилювати. її голос був завжди рівний, посміх — беззгучний, розмова — лаконічна; іноді могло здаватись, що вона достатньо обмежена, коли б Олелько не знав, що це тільки навик, наслідування іншого, чужого світу, що їй чомусь видавався рідним.
"Дивна річ, — сказала вона своїм м'ягким, перламутровим голосом, сівши на пеньку, на одшибі, сховавшись у мряку; — от він говорив про сина Ґонти й я звичайно розумію, що це безглуздя, цілковита нереальність, але мене морочить думка, що ці лови, ці кітли, ці облави не на кабанів, а на нього — сина Ґонти". "Ви знаєте, тітко Ганно, — спалахнув Олелько — й я думав про це саме..." "Й ось цей син Ґонти — продовжувала, чаклувала його тітка, — це Верни-гора, це грізна легенда України. Цілої — як вона велика й хижа. Ось рокоче це грайморе, ось наростають підземні сили, глухий гул росте ярами, байрака-
ми, балками, над Дніпром і над Дністром, а це син Ґонти підвівся, чи не так? Заприсяглися на нього всі, ота гербова мрязь, оті всі Сахни-Устимовичі, Оліза-ровські, Зеркаличі, хай простять мені, губернатори й урядники, оті голубі жандарми, оті яриги й кати й обступають його, кітлом, облавою — ти розумієш? Бо це їхня загибель, а може їхнє сумління, Олель-ку..." "Я не знав, що ви така поетична, тітко"... "Ти багато чого не знав про мене — сказала тітка Фламінго, а тобі я скажу, нікому не скажу, тільки тобі..."
Вона задумалась, стихла, було спломенівши сухим листом. Біліли її руки, скорбно складені, в чорній сукні вона стала ще більше іконною, як і Лара, візантійською, вийшла з палахких сторіччів зради й подвигів, смутків і снаг.
"Чи ти знаєш, що рід наш розколюється, розсипається, Олелько?"
— Мабуть до того йде...
— Вже прийшло — посміхнулась вона; не патети-зуймо становища, такий вже закон розвитку. Ти либонь знаєш, що твій батько у великій біді. Мені його дуже шкода. Він ховає голову в пісок, старається не думати про це, розважити себе гістьми, але, якщо не пощастить, Рославичі можуть піти з молотка. Твій батько втомився в цій боротьбі. И у нього на плечах стільки людей — сім'я, старі, дядько Сашко із своїми гвардійськими навиками, тітки і знов тітки...
— Це сумно, сказав Олелько; він і так продав ліс...
— Він продасть і овруцькі Росошки і чернігівську Бакланівку, і Зорянку, але це краплина в морі. Ціни падають, в сільському господарстві криза, банки позичають неохоче, треба позичати у лихварів, а знаєш на який процент? Векселі й векселі. Правда, й у інших не краще, але це не потіха. Перейти на економію твій батько не зможе, він не глитай, він не потрапить бути експлуататором, а без цього ніякі Харитоненки ні Терещенки не можуть існувати. Ти знаєш, що вони змушують працювати людей по шісняцять годин на добу за злиденні копійки?..
— И що далі, тітко Ганно?
— Далі от що: пан Крученюк хоче, щоб я вийшла за нього заміж. Що ж, це непогано. Твій батько дав би мені мою частку й я була б на свойому з цим до-бродухим чоловіком. Але я кохаю іншого...
Йому аж прикро було встрявати в її цілком сокровенні справи. Він не міг вийти з подиву, чим пояснити осьтаку її щирість. Вона ж, по вчительськи, підоб-гала губи й довго подивилась на нього.
— Я нікому про це не говорю, тобі першому. Може й без потреби. Це просто слабощі, моя витівка, це — маячення, коли хочеш. А ось Немирич — ряту-нок Рославич, тітки Лари, твого батька, всіх, всіх. А наша Лара просто збита з пантелику отим вашим Тріадо. До речі — ти не гадай, я все знаю, я знаю більше за тебе. Немирич знає, що Тріадо ховається в цьому лісі...
— Звідки він знає?..
— Йому мабуть сказала Мотря. Це бідна істота, вона зле скінчить, так гадаю. А може краще ніж ми всі. Лара повинна одружитись з Немиричем і виїхати звідси, далеко, може назавжди. Ця сторона наша для неї як отрута. Може вона й для всіх нас отрута. Може це проклята сторона, як цей Вщижський бір. В неї просякло надто багато крови, ти уяви: стільки сторіч-чів темної, запеклої боротьби, лютої смерти на дибах, на катівському пеньку, в пекельній Кодні. Зрада, похіть, підступ. Руїна й прелесть лукава. Зажерта жага до володіння, рабський бунт, сваволя владарів, а все дике й криваве як оцей бір. Таким людям як Лара треба сонця, лагідних берегів, містралю й портиків, сповитих плющем. Але вона роздерта як ота сосна ударом молон'і — кармазиновий прінц і син Ґонти...
— Звідки й ти знаєш про кармазинового прінца?
— Здогадуюсь, не знаю. Автім, що мені до нього?..
Вона замовкла й зібгалась. Мряка плила повз неї. Вже різьбились верховіття на бліднучому небі.
— Не знаю, що Ґатамалята вчинив в історії, кондотьєр, пірат ренесансу. Кондотьєри як Ганнібал, Ва-ленштайн, Наполеон мали не щасливу зорю, а розуміння доби. А що розуміє в нашій добі наш Ґатамалята, Немирич, оцей кармазиновий принц? Повір, що він не більше як Гамлет, тільки він хоче бути вольовим і сильним. В кращому випадкові він умітиме достойно згинути — цього вчить нас наш клан, хоч зрештою, не всіх...
Олелькові здалось, що вона чомусь особливо хоче підкреслити свою байдужість, а навіть погорду до Немирича. Як шкода, що він так пізно відкривав свою тітку.
Ми знаємо себе й не знаємо себе — відповіла вона його думкам; кожний з нас темний світ і кожного з нас шлях неісповідимий. Мабуть це тому, що ми всі, від твойого батька й до тебе, прагнемо вирватись з чарованого яру приречености. А ми забуваємо, що наша карта, нас усіх — бита, зіграна.
Так що ви гадаєте робити, тітко* Ганнусю?
Стрівай, — бистро, майже люто сказала вона; ще про Лару. Треба переконати її, що ніхто її не кличе. Ти розумієш, їй за ніким не треба йти. її єдине спасения — кармазиновий принц. Ти не гадай [вона засміялась], я зовсім не хотіла б бачити ній,ні себе в ролі Офелії. Нехай йому буде — він так упевнено говорить про відродження Готики, що ж — чи не чудесна місія? Зваж, з неї ніколи не буде ніяка Жанна д'Арк. Бо вона тільки — жінка. Ось і все, що я про неї скажу. І тобі треба вирватись з цього острова блаженних, геть-геть, з королівства привидів, з замку Ельсинори. Рятуйтесь, хто може, одним словом...
А ви, а ви?..
Вона нетерпляче поглянула на Олелька.
Ах, що там таке — я? Ось всі думали, що я, бувши в Англії, неодмінно мусіла перебувати в товаристві лордів. Ні, я жила в найгірших кварталах Лондона й Манчестера. Я хотіла найти душу цієї раси, що володіє морями, відкриває нові землі; зваж — також нещадно розстрілює індійських повстанців і з допомогою трьох-чотирьох авантюристів держить в залізних руках арабські племена й Гонконг, Канаду, Австралію і все інше. В чому справа, скажи мені? Ось у тому гемонському поборюванні почуттів, бо навіщо це знати кому, що моє "серце плаче, ридає, болить", наприклад? З цих плачливих народжуються або диле-танти-поети або себелюби-розбійники, степові пірати без історичного значення; але ніодного Кромвела, ніодного Веллінгтона, навіть ніодного Байрона...
Ви страшенно перестрибуєте, тітко Ганно...
Так, так, пробач, це я так — я знаю, я страшенно перестрибую...