Сонячна машина

Володимир Винниченко

Сторінка 41 з 131

От маєте: скажи тут, що не тільки не швидко, а взагалі нічого нема, ні швидко, ні помалу, ніяк. І що вчорашній жарт пана президента над високим зібранням, і врочиста постанова, і геніальний "обхід шарлатана депутата", і надії на коронку, на побачення з принцесою, — все було занадто "швидке".

— Якась дивна річ, пане президенте. Депутата Рінкеля ще немає.

Граф Адольф говорить таким тихим, тьмяним голосом, що пан президент нічого не розуміє.

— Що?! Кого немає?! Не чую! Голосніше.

Розуміється, пан президент добре чують, — голос уже ряв-каючяй, з металічними нотами. І очі, мабуть, уже вилізли з орбіт, опуклі, грізні. (Екран, як звичайно, з обережності запнено).

— Депутата Рінкеля ще немає!

— Де немає?

— У мене, пане президенте. Не приїхав іще. Годину тому виїхав із дому й досі немає. Я сподіваюсь...

— Я, пане міністре, не потребую ваших сподіванок, а тільки обіцяного вами договору з депутатом Рінкелем. Я чекаю на ваш доклад у цій справі.

І голос із металічними нотами зникає.

Граф Адольф Елленберг люто схоплюється й бігає по кабінету, щохвилини поглядаючи на годинник. Але хвилини минають за хвилинами, чверті за чвертями. Вулицею з рипким шелестом проносяться автомобілі й ні один не зупиняється перед вестибюлем будинку графа Елленберга.

Здивовано блакитний ранок перетворюється в золотисто-сірий, розніжений спекою полудень, а депутата Рінкеля все немає, і двоє секретарів із напруженими, злими й передтомлени-ми очима двома телефонами розшукують його по всьому Берліну. Начальникові поліції дано наказ на всякому місці арештувати депутата Рінкеля й негайно приставити його до графа Еллепберга. Але депутата Рінкеля ніде немає. Таємно й безслідно зник депутат рейхстагу.

Золотисто сірий полудень зміняється підчервоненим підстаркуватим вечором.

Граф Адольф фон Елленберг пригнічено вертається з палацу додому, вперше за цілий день ні разу не прийнятий паном президентом. Цілий день пан президент лютував і так часом гиркав на Вінтера, що було чути аж до великої приймальні.

Граф Адольф понуро ходить по кабінету, — як чудесно, як надійно починався день і як загрозливо кінчається він. А що ж то далі буде?

***

Небо жовто-сіре, сірчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному піску хмар сліди велетенської мітли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у піні й поті скажений вітер.

А в душі Макса гривастий захват, безперестанні, пекучі язики полум'я Від нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи від вітру? Чи від двох безсонних ночей? Гей, а може, від краси, Сузанно, тої краси, якої тобі ніколи не зазнати?! Га?

Хіба ж не краса: весь Берлін од краю до краю, від палаців до верстатів, од Мертенса до сліпого старця під стіною, весь Берлін, як вода у сильно струснутому відрі, хвилюється, випліскується, піниться. Жадна, цікава, легковажна, полохлхва міщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радіє, лютиться. Як живе срібло, то розбивається на дрібні грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгікається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрізь несе з собою шепіт, жах, широкі очі, чекання.

Хіба ж не краса, Сузанно, рухатись непомітною, незначною порошинкою в цьому вихорі юрби і знати, що ги ж викликав його? Хіба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?

Поліцаї, — милі, комічні, такі страшно суворі, напружені до-ліцаі, — ретельно, люто здирають оповістки Інараку.

Ах, бідолахи, їм величезна робота весь ранок — п'ять тисяч червоних великих плакатів, добре поналіплюваних і міцно присохлих, поздирати з усіх стін, стовпів, дверей, вікон, тротуарів. Бо той же поганець Інарак зовсім не тримався приписів магістрату, де можна ліпити. Ліпив, де хтів, навіть на дверях самої поліцай-президії!

Ось, наприклад, цілий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червоніє страшна оповістка. Де ж ти, поліцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат і читають:

"Оповістка

Цим доводиться до відома громадян Німеччини, що Центральне Бюро Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції в Німеччині (Ц. Б. ІНАРАКу) постановило громадянина Фрідріха Мертенса за.

1) свідоме, вперте й активне запроваджування режиму капіталістичного деспотизму та новітньої фінансової монархії,

2) за підступний наступ на працюючі класи в облудній формі постанов Паризького Конгресу,

?) за політику зажерливого імперіалізму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресі, яка прагне світової фінансової монархії й неминуче тягне за собою всесвітню катастрофічну для всього людства війну, — за ці злочинства

засудити на смертну кару.

Всім громадянам пропонується в їхніх власних інтересах уникати яких-небудь зносин із цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрідріха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.

Ц. Б. ІНАРАКу в Німеччині".

Ага, ось спішить охоронець політичної незайманості вірно-підданих його гумової величності. Розійдись! Дрр!

Вітер вириває з рук поліцая одірвані червоні шматки плаката і, тріумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка біда ніякий найспритніший поліцай уже не може здерти оповістки з душі тііх, що проковтнули її очима. Ніякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють із одітканої обивательської бочки.

Сузанно, двісті бойових патрулів чатує у глибинах вулиць Берліна. Законодавець і владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палаці, не сміючи вистромити з нього іклів своїх, оточений людьми, які не розуміють краси твоєї. Вони не розуміють; зовсім, бідні, не розуміють естетики кожної хвилини готові померти без пози, без гарного жесту, ославлені, як бандити, осміяні, вненавиджені й нікому, крім своїх, таких самих бандитів, невідомі. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?

Вітер напирає з усіх сил м'якими грудьми у спину, старається, підпихає маленький задрипаний репортерський автомобільчик. Він знає, що Максові треба об'їхати всі пости й патрулі, він, милий, помагає як може.

Голова горить, а в усій істоті палахкотять без перестанку язики полум'я, і що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер ніщо, все є тільки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнім океані.

А чи не отак часом починається божевілля? Ха, коли божевілля горить таким захватом, коли від нього радість твоя хоче обняти тих, з якими в обіймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевілля! Милі поліцаї, любий Мартенсе, дорогий Штіфелю, все є тільки плюск часу в океані вічності Розумієте? Не хвилюйтеся, не бійтеся, будьте любовні й пам'ятайте, чуєте, неодмінно пам'ятайте, що сьогодні-завтра ви можете зовсім перестати що-небудь пам'ятати.

Ух, яке жовтометалічне, грізне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солідаризуєшся з Інараком? Чудесно! Жовти ж міцніше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогодні зробиш ефектовну декорацію для чийого-небудь останнього акту комедії, що зветься життям.

Шофер — "молодий товариш" — декілька разів уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До біржі. Розуміється, до біржі. Задрипаний, розхряпаний екіпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, і повертає назад, — назад треба.

Хе! Ось воно, серце Німеччини. Величезна темно-сіра буддійська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що міцно вперлася на лапи й роззявила пащу двері. Круг неї, як стривожені комахи, шамотяться авто, приїжджают), сід!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують із них і прожогом несуться в роззяв.ієну пащу черепахи. Другі вилітають із неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екіпажі, вибиваються з юрби й женуть кудись стрімголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються під ноги. Крик, гуркіт, рявкіт, свист, дзвін.

Ага, артерії сьогодні мають добру роботу?

Макс виплиіує з жучка t, заклавши ліву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потік, що вливається в біржу. За дверима контроль вхідних документів. О, будь ласка! Кореспондент "Будучності". А от ще й "спеціальний документ од детективного відділу тайної поліції.

Ха, "спеціальний документ" товариша Тіле на цих привратників храму робить раз у раз магічне враження, — де ж пак: найвірніша охорона їхніх святощів.

О, сьогодні серце тіпається здорово! Це в вестибюлі чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ході працює велетенська машина з тисячами тонових коліс і рушійних ременів. Рівнин, глухий, безустанний гуркіт щодалі робиться виразніший, дужчий, грізніший. Біля кружляних дверей, через які одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушійний ремінь на незримих гонових колесах, вже людської мови розібрати не можна. А коли Макс утягається в пасмі в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусідові на вухо, приклавши долоні до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсілий червою, кишить, рухається на одному місці, вгризається, бореться там поміж собою, і вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманітним страшним гудом, як рев величезного водопаду.

Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сірої замші, вся залита світлом електрики. Сонце тут непотрібне, сонце — тут сентиментальність, то світить, то ховається; електрика — певніша, ділова, надійна сила.

Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогодні. О, та яке ж сьогодні люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Ці голови наче всі викручуються з-поміж самих себе, роблять скажені зусилля, але, зачаровані якоюсь силою, мусять лишатися на місці.

Припертий до стіни, з палаючою головою, очманілий від гуркоту, миготіння й кишіння голів, Макс стоїть біля стіни, вилізши на якусь приступочку. Йому видно всю велетенську живу масу тіл Посеред зали, в самому центрі кишучої, найбільш ревучої юрби, над булькочучою кашею голів понуро й велично чорніють якісь таблиці. Що воно таке? Скрижали заповідів бої а цього храму? Чорні прапори капіталізму? Під ними, піднімаючись над натовпом головами й плечима, шамотяться жерці храму, люди в чорних убраннях.

38 39 40 41 42 43 44