Ві-дітхнула і сказала:
— "То наші собаки!"
Тихо закликала їх по імени:
— "Скорий! Краса!"
Обі собаки прибігли, радісно виляючи хвостами та з недовірєм споглядаючи на сторожа Настасі, що стояв сильно збентежений: волів, замість приходу Чагрових, аби їх були розбишаки напали.
Собаки загарчали на нього. Настася заступила князя і відігнала їх рукою. Тоді вони як на команду залаяли радісно й притьмом побігли назад.
Не було що довше окриватися. Між деревами замигтіли горіючі смолоскипи. В їх червонавім світлі побачив князь широко наступаючий ряд людий числом около трийцять. Один з них провадив його коня за поводи.
Не знав, що зі собою робити і безрадно глянув на Настасю. Серце забилося в нім живо на вид того, що побачив: Настася вийшла вже з укриття і стояла над самим краєм потока в світлі смолоскипів випрямлена і горда як воїн, що сказав собі в душі: Згину а не піддамся. Не пізнавав тої ніжної дівчинки зі схорованим лицем. Витягнула до нього ручку і міцно, що сили мала в своїх ніжних пальцях, держала Ярослава, як би хотіла сказати: "Не бійся! Вже моя в тім голова, аби не зробили тобі нічого!"
А князь волів був запастися під землю. Жінка і матір і найстарша донечка, до якої присилають вже сватів, станули йому як живі перед очима і зграя двораків з усмішками і товпи галицького міщанства і сі люди, що зближалися до нього з окликами:
— "Є, є!"
Почув себе вже в самім осередку сплетнярства та скандалу й — виступив наперед, забувши навіть сховати меч у піхву. Але се його безмежно прикре положеннє мало для нього й одну безмежно приємну частинку: бачив, як сильно і відважно стає в його обороні "маленька" Настася. Все те тревало дуже коротко.
А між людьми, що підходили до потока, слідне було очевидне за-мішаннє. Як крізь мраку приємносте й сорому бачив князь старого боярина Чагрова з трьома синами і службою; сором і змішаннє князя дійшли до вершка, коли старий, сивий боярин низько вклонився йому, а всі прибувші також, майже рівночасно. Інстинктовно глянув на Настасю: в очах її малювалося безмежне здивуваннє і запит, получений з острахом, який викликує все те, що наступає дуже несподівано.
— "Просимо тебе, княже, не минати нашої господи!", промовив старий боярин, навіть уваги не звертаючи на донечку. А Настася подивилася на батька, на Ярослава і сказала здивовано:
— "Що за князь, тату? Сеж волинський боярин, а не князь!"
Старий Чагрів видивився на дочку і відповів по хвилі:
— "Се наш князь Ярослав, син Володимирка!" і знов поклонився йому. Брати почали Настасі давати знаки руками, мовляв, не говори дурниць!
Півкругом стояли слуги й дружинники боярина з отвертими ротами; деякі дискретно позверталися на бік.
Князь подивився знов на Настасю: була змінена до непізнання
і дуже бліда. Нараз пустилася його, закрила очі руками і крикнула:
— "Батьку! Я не знала, що то князь!" і зімліла. Всі кинулися ра-тувати її.
Князеви випав нагий меч з руки і з дзвенкотом упав на прибережне камінне.
В ту мить Ярослав відзискав притомність і поміг піднимати Настасю. Підняв свою кирею з корчів і кивнув на дружинників боярина, щоби зблизилися. Кількох прискочило.
— "Розстелити кирею!" голосно приказав князь" Розстелили і вже самі поклали на неї зімлілу Настасю та держали кирею в горі. Ярослав сам зачер води руками й ніжно скропив бліде личко "маленької" Настасі. Опісля взяв свій меч з землі, якого ніхто не поважився піднимати і вложив його до піхви.
Батько припадав коло дочки, що почала приходити до себе і раз-ураз повтаряв:
— "Алеж се нічого не шкодить, Настасю, що то князь, зовсім нічого!"
Дружинники і слуги мовчки але значучо переглядалися між собою. Ті, що стояли за князем, підсміхалися добродушно, немов бажаючи сказати: "Зовсім не зле око має наш князь!"
Ярослав приступив до старого боярина і хотів оправдуватися, але не знав, як і від чого починати. Для того сказав:
— "Пізно вже. Ходім до вашого дворища, там поговоримо".
Похід рушив.
Старий боярин почав оповідати князеви про нинішні лови: був в знаменитім настрою, бо залицяннє могутнього князя до своєї дочки уважав за велику честь для себе і свого дому. Тої самої думки були і його сини, дружинники та слуги. Останні перешіптувалися вже втішно між собою, кажучи один до другого:
— "То раз дівчина!" — "І хто би то був сподівався!" — "Тепер, як потребуєш чого в городі, чи навіть в княжім замку, лише гарно попроси Настасю!" — "А слуги Судиславича пожовкнуть тепер з зави-сти!" — "А Судиславич і инші бояри думаєш, що ні?" — "Го, го!" — "Коби хоч сина мала, бо князь, кажуть, пропадає за сином!" — На те аж двох дружинників нараз перехрестилося.
— "Адже тоді Чагрів засів би на княжім престолі!" — сказав один і з пошаною подивився на тих, що несли донечку Чагрова.— "Ну, а хтож би засів? Таж тільки син князя!" — Настала мовчанка між ними і чути було тільки оповіданнє старого Чагрова про нинішні лови.
— "О, нині вдалися йому лови", замітив шепотом один з дружинників Чагрова, старий пройдисвіт Микола Перехресний до свого товариша Понеділка.
— "Певно! Зловив найкрасшого оленя на всі гори і доли!"
— "Неодин боярин завидувати йому буде нинішних ловів!"
— "Кождий!"
— "Скупиндряга Микулич з Надвірної відхорує те, що котрої з його дочок не стрінуло таке щастє".
— "Як би так сина мала! Князь озолотив би всіх Чагрових. А має тепер чим!"
— "І нам притім перепалоб дещо".
— "Е, то ще завчасно!" сказав якийсь слуга Чагрова. "Настасй що йно від яких двох неділь пропадала з дому на цілий день. Ще не було часу".
— "Добре ні!"
— "Були би Чагрови вдоволені й дочкою. Руриковичівна! Подумай лиш! І з яким приданим! Ні сіло ні впало і посвоячені з Ростисла-вичами, Ольговичами, Мономаховичами! Старий Чагрів з синами може їхати від Галича по Суздаль, від Володимира Волинського по Чернигів і всюди мають свояків на престолах! Тай навіть на чужині не пропадуть: чи в половецькім степі, чи в угорській землі, чи між Німцями, або Варягами, чи в сдмій Византії — лише сказати, що і як! Тож то Чагрови підуть високо!"
— "Дістане Перемишль або Звенигород!"
— "Князь щось ліпшого знайде для дочки Настасі, бо її певно любитиме більше, ніж дочок від жінки. Знайде їй мужа з Ольговичів, або Мстиславового сина. Знаєш — Ольговичі вже прислали на оглядини ізза старшої княжни Оленки. Я нині був у Галичі. Приїхало посольство аж з Чернигова".
— "Тож то в Галичі буде рух! Господи! Я дуже цікавий на по-завтрішню проповідь ігумена Данила про подружу невірність".
— "Не бійся! Князь дасть собі раду з усім. Він не з тих, що їм можна по голові скакати. Ти бачив його під Теребовлею, як ми йшли в розтіч? Бо здорово прали Кияни! Він ще тоді підростком був, а як справно задержав битву! Ну і цілу раду бояр, гне, куди хоче. Всі лиш головами махають".
—"Так, так. Але в замку буде пекло. Вже і так там гаразду не було, хоч старий тесть аж на Волинь ішов з військами, аби тільки зять мав цілу Погорину!"
Так говорили дружинники і служба боярина Чагрова, раз-ураз споглядаючи то на князя то на Настасю, яка вже відзискала притомність, але не отвирала очий.
Князь ішов поруч старого боярина з дуже мішаними почуваннями. Прийшовши до себе, ясно здавав собі справу з того, що здобув любов, не як князь, а як невідомий своїй дівчині служилий боярин і се наповняло його як мужчину розкішним вдоволеннєм. Оклик Настасі: "Батьку, я не знала, що то князь", був для нього дуже приємний і зве-нів йому в усі як чудова музика. З другої знов сторони передвиджував цілий ряд неприємностей, які його ждали. До перших зачисляв, перейти мов з процесією через Чагрів і увійти до дворища. Але годі було втікати. Йшов як по грані.
Настася весь час дрожала зі страху. Вправді вона вже освоїлася з думкою, що сей незнакомий то князь на Галичі і навіть оправдувала його, що не признався перед нею, хто він: адже він жонатий і ще до того нещасливо жонатий. І так терпів досить від жінки, а тепер що буде! Жаль їй було князя. Але над усіми її почуваннями й думками панував жах — перед суворою княгинею Ольгою і її рудобородими суздальськими дружинниками.
Боярин Чагрів, чоловік старої дати, був дуже вдоволений з того, що сталося. Він був дуже моральний і примірний, хоч і процесович, бо, як казав, має кого обділити, Одначе мораль його була старої дати: в поступку князя, як і все його окруженнє, не тільки не бачив нічого злого, але противно: уважав, що князь Ярослав, не маючи по десятьох літах подружного життя мужеського потомка, зробив тільки свій обовязок супроти всеї землі, якою правив, що знайшов собі иншу женщину. Був щасливий тим, що се щастє зустріло якраз одиноку його донечку і перший раз в життю припадав коло неї.
Незвичайна процесія дійшла до дворища Чагрова, не викликавши особлившої дивовижі, бо було ще за рано. Настасю занесли до її кімнати і поклали до ліжка, а князя впровадили до головної світлиці, де заставили для нього стіл.
— "Вже минула свята пятнонька", сказав старий боярин, "і можна й поскоромитися".
Але князь мимо щирих припросин їв мало. Зате пив багато угорського вина — перший раз в життю пив так багато. І дивувався, що не почувається пяним.
Коли попращався і хотів їхати, боярин Чагрів приказав приготовити для нього віз. Але князь не пристав на те: не хотів на возі Чагрова викликати дивовижі в Галичі. Сів" на свого коня і поїхав. Не приняв також синів Чагрова для товариства.
— "Вже білий день", сказав, "нема небезпеки, що заблуджу".
Мимо того старий боярин післав синів, щоб оподалік їхали за ним.
Виїзджаючи з дворища Чагрових, чув якийсь прикрий тягар в мозку, що валив його з коня. Але держався, що мав сили. На половині своєї звичайної дороги зустрів бирича Яструба й обох прагматевтів матери зі сильним відділом своїх дружинників, зоружених від стіп до голови та з цілою гурмою собак.
Мовчки дав їм знак, щоб завертали. На чолі того відділу приїхав до замку з тяжкими думками. Мав вражіннє, що тепер скоро валитиметься на нього цілий ряд важких подій.
ЯК ОБІЙМАЄ ПРИСТРАСТЬ
Глава четверта, котра пояснює стан душі князя по відкритю його тайни і пове-деннє молодої княгині; оповідає, чому князь перестав їздити до Чагрова і коли знов почав їздити і як тоді молода його жінка пішла на скаргу до владики Косьми й ігумена Данила та які проповіди виголосили вони на саме Різдво Христове і що з того вийшло.
Шуміло і крутилося в голові князеви Ярославу, коли на замковім лодвірю зсідав з коня.