Берег Дніпра вкрито снігом, і тільки гирло річки, що тут впадає, творить коряві виливи, мов замерзлі згустки піни. Андрій і Мар’яна влітають з розгону на ці місця. Лід під ковзанами шкварчить, вони перелітають через менші навії снігу, льодові зазубні і ось… Дніпро.
Обоє зупиняються. Вони задихані й червоні. Дивляться вправо і вліво на довгу, широку, білу смугу. Урочиста й чиста тиша лежала довкруги.
— Як довго ми бігли? — питає Мар’яна. Андрій подививсь на годинник.
— Двадцять хвилин.
— Є це скоро?
— О! Якраз!
— Ми бігли, що?
— Думаєте?
— Безумовно. Ах, який Дніпро!
— Прекрасний! А який маєстат! Погляньте туди, в тінь.
— А знаєте кого я згадую?
— Цікаво.
— Ваших батьків.
— Так. Вони десь тут зійшлися. Батько припливав човном звідтіля згори, а мама приходила пішки, боса, соняшниками, від Ліпляви. Тут вони проводили ночі.
Мар’яна напружено мовчала, дивилась на ріку, очі горіли свіжо, щоки пашіли міцною барвою. Струснула раптом головою, схопила Андрієву руку.
— Біжім назад! — проговорила раптово і потиснула гарячу долоню.
Назад було значно тяжче. Вітер ставив спротив, і менше мети. Але все-таки йдуть. Місцями в більших снігових завіях Мар’яна починає дзвінко сміятися.
— Андрію! Поможіть! Згляньтесь на слабу жінку!
Андрій помагає, бере за стан, перебродять сніг і знову біжать. І коли добігли — здалека, в сутінку вечора бачать картину: на узліссі палає два величезні вогні. На льоду барвиста, рухлива точка, а збоку стоїть мужчина і дивиться на неї. Коли надбігли Андрій і Мар’яна, Ольга раптом зупиняється, скидає ковзани і з криком біжить до Івана.
— Досииить! Досииить! Додомууу. Іване Григоровичу! Додому!
Надбігають засапані, розогнені Андрій і Мар’яна.
— Іване! — гукає через силу Мар’яна. — Ми були над самим Дніпром! Ти, Ольго, тільки стримуєш.
— Це я стримую. Ольга — прекрасний майстер льоду.
— Бо ви втекли. Як вам не соромно, — скаржиться Ольга.
— Ми думали, що ви підете за нами, — виправдується Мар’яна.
— У нас тут повна свобода, — каже Андрій. — Кожний робить, що хоче. Ми з Мар’яною Миколаївною зробили чудовий рейд. Тепер до гурту. Хто швидше? — Андрій скинув ковзани і побіг. Ніхто не поспішив за ним. Мар’яна і Ольга повільно йшли з Іваном..
— І за що мене покарано старістю, — скаржиться Афоген Васильович. — І за що мене так тяжко покарано?
— Старість — мудрість! Молодість — глупота! — відповів засапаний Андрій, накинувся на кіш з поживою, відломив кільце ковбаси, налив півсклянки горілки: — Дай, Боже, Андрію! — сам випив і сам почав заїдати. З нього б’є сильна, жагуча молодість. Згори на лижвах біжать Водяний і Таня. Василько і Михайло женуться зі своїми санчатами і на ціле горло репетують. Дами сидять біля вогню і скаржаться на холод. Микола Степанович саме в той час на ціле горло басить: — Можемо на ці речі дивитись, як нам подобається. Мусимо показати Європі, що й ми потрапимо жити. В цьому саме, Сопроне Григоровичу, і є та різниця між справжнім, нашим соціалізмом і чужим марксизмом Леніна.
— Неважно, — кричить Сопрон. — Що нам в біса Європа! Маємо чисто наші проблеми.
— Подумаєш! А марксизм? Хіба це не з Європи?
— Ми з нього зробимо наш товар. Ми зробимо з нього поживу для себе.
— Батьку! Батьку! Батькууу! — гукає Мар’яна. — Тут добра ковбаса. Залиш свій марксизм для інших.
На барвистому товстому килимі розложено все, що було в кошах. Нічого не забуто. "Налєй, налєй, таваріщ, заздравную чару!" — гуде Петро, тримаючи високо в повітрі повну чарку чистої, і потім старанно виливає її у рот. Афоген Васильович, панове і пані стояли, сиділи, і всі при тому їли, говорили, сміялись. Андрій приносить нові оберемки хабаззя на вогонь, полум’я швидко звивається вгору, дим чорною лавою потягнувсь у ліс — саме в те місце, звідки вилазить білий, неповний місяць.
Василько і Михайло захоплено стрибають через дим, обкидаються снігом, до них долучається Ольга, всі разом біжать за димову завісу і звідти виють вовками. По часі всі троє шумно біжать назад.
— Андрію! Андрію! Через огонь! — гукає Василь.
— Згориш! — відгукує Андрій.
Він уже готовить коні до від’їзду. Дмитро, Корній і старий Кандор підпили, і Андрій мусить за ними слідкувати. Насувається прозора ніч. Місяць заливає простір, і плями льоду виблискують йому назустріч.
Товариство розмашно, сильно співає. Голоси несуться далеко здовж долини. Високо палають два вогні, і тихо, тягло шумлять угорі сосни.
Афоген Васильович розійшовся. Він згадав свої студентські, давні-предавні роки, розщібнув свій віцмундир, розбив на голові рештки свого волосся — і в ньому прокинувся геній промовця.
— Увага! — закричав він на ціле горло. — Пані й панове! Якщо дозволите… Тихо! Тут говорять! Причиною настрою цього, скажу, виняткового дня були найінтимніші і найсокритіші почуття одиниць, що є тут між нами. Любов освячує кожний гріх. Але я, як людина іскрення і людина одверта, що любить тільки чисту правду, мушу, крім ствердження факту, порушити прийняту дискрецію настроїв і мушу висловити її во всеуслишання з тих простих і цілком зрозумілих, мої шановні пані і панове, міркувань, що кожне затаєне почуття, як і, за словами філософа Ніцше, кожна правда, може бути отруйним. Воно не дасть живого плоду життя, бо заглухне в нас і там згниє, даючи початки затруєння душі і духа. І тому я змушеній одверто всім сказати: ми сьогодні отут на цьому снігу — всі, за винятком одної милої, юної душі, — від серця щасливі, і щастя наше переливається через край просто на цей білий сніг, і тому ми сміємось, співаємо і бігаємо, зрівнявшись роками з Васильком і Михайлом. І за цю нагоду побути ще разок і, надіюсь, не востаннє, "акі діти", я винятково вдячний нашим гостителям, нашим славним-преславним Морозенкам, нашим чудовим хлібодавцям, а головне — нашим ковбасо— і винодавцям. Ми ситі! Веселі! Вдоволені! Ураааа! — викрикнув він з усієї сили, і в ту саму мить здалося, що ціла якась невидима армія атакує навколишній спокійний ліс.
Бурні, сильні атаки! Шалені цілунки. Далі всі без черги й порядку ввалюються в ґринджоли, коні з копита рушають, писк і крики, Афоген Васильович звалюється в сніг, його підбирають, Василько й Михайло репетують, і ціле товариство, освітлене місяцем, мчить понад лугом у напрямку хутора. У затоці під лісом залишилось на снігу два вогні, що спокійно, вкриваючи кожний вуглик білим попільцем, засипали під шум здивованих сосон. З півночі тягло гостро-колючим, підступно-неспокійним вітриком.
V
На подвір’ї Морозів нагло зчинився гамір. Товариство розбилось на два воюючі табори. Причиною була Ольга. Ні з сього, ні з того вона раптово заявила: — Я більше не хочу! Я не хочу! Я так не хочу!.. Я йду додому. — Олю! Таж будуть танці, — вмовляє Іван. — Як то буде без вас?
Ні, ні, ні! Йде — і годі. Тато й мама — їх діло, а вона йде.
Микола Степанович і Сопрон відкололись одразу і похитались у темну безодню дверей. Решта канівців лавою повела наступ: Ольга осамітнена. Вона круто, задиракувато, з піднесеною головою, повертається, як це вміють робити тільки химерні дівчата, і йде. Мар’яна побігла по Андрія. Той випрягав коні і не був учасником драми.
— Андрійчику! Голубчику! Ольга втекла!
— Як? — здивувався Андрій і вибіг зі стайні. — Куди?
— Побігла додому! Доженіть, заарештуйте і приведіть!
Андрій з місця зривається, розгойдує довгі ноги і зникає за рогом будинку. Ольга вже маячіла маленькою темною точкою. Молочний місяць лудить принишклу білість снігу і кидає слабенькі тіні. Андрій розгонно наближається.
— Олю! Ви куди.
О, ні. Ольга не з таких. Вона ще збільшила поспіх.
— Ольго. Ви сердитесь. Ви ображені. — біжить, сховзається і лопоче Андрій. — Ольго! Молю і благаю! Вибачте. Я… Я… Ну, верніться! Ось упаду на коліна…
— Йдіть геть! — виривається з неї викрик, що нагадує голос підстріленого яструба. — Я вас, не… не… не люблю! — і вона затремтіла, і все, здалося їй, здригнулося, навіть земля.
— Олечко! Простіть! Ви ж філософ. Ви ж умієте пізнавати ці речі. Ви ж тонкий психолог. Я був, дійсно, страшним недотепою, просто раб і ницість. Вичуйте і даруйте великодушно мою ганебність, киньте мені шматок милосердя. Зробіть це, як ображена мудрість з висоти, з погорди до немічних. Я впаду і буду повзати червом під вашою ногою. Там, у тому он вікні, жде на вас світло, і там будуть танці, і вас там не буде. Вибачте і поверніться! Благаюююю!
Вернись до мене, дівчино, Коханна ханааана! Хула моя зітханна Обернеться в осанну! Вони бігли все далі і далі. За ними бігли зліва маленькі тіні. Андрій говорив, говорив, говорив.
— Ну, чому ви нас кинули? Яка причина? Небеса, пекло, Люципер! Невже хочете зірвати землю з гаків і жбурнути її в пащу безодні? А бачили ви, яким чудовим маєстатом горів Афоген Васильович, і чи чули, які медові слова лились Ніяґарою з уст того прекрасного нащадка пасічника Рудого Панька…
— Ха-ха-ха! — вибухнула Ольга і зупинилась.
— Браво! — крикнув Андрій. — Замовив! Кров перестала текти! Рана гоїться. Буде життя! Падімо на коліна і молімось усім лицям святої трійці. Але ви мудро вибухнули цим дезертирством. Ви кинули мені в лице ганьбу, і я трагічно пережив нікчемність молодості. Але тепер — тільки кругом марш! Напраааа-во! Вправо глянь! — він схопив її під руку і різко повернув. Все закінчилося бурею сильного, звучного, молодого реготу, що стрімко розносився та розсипався по лудженому місяцем лузі.
— І ви, Андрію, повірили, що я, так звана Ольга Лоханська, кинула б це товариство, ці танці і побігла б додому? — казала вже зі зневагою в голосі Ольга, йдучи з Андрієм під руку.
— Така легковажність, як ваш покірний слуга, до всього ставиться з повним довір’ям у надії, що довір’я, — це риса не тільки, так би мовити, шляхетних, а одночасно і користолюбних, які продають цю чесноту на базарі наївним у надії дістати нагороду не тільки тут, в намацальній монеті, але й там високо, де, можливо, перебуває "життя вічне".
— Ах, ви! Егоїст!
— Що це слово значить?
— Себелюбець!
— Цитьте! Не вбивайте мене до кінця. Виконую наказ: я воїн насильства, що наказало нам бути тут. Я біг і догнав, і веду Олю-Олечку-Олюсю-Олюсечку-Олюсенятко! Я біг, битий бичем тривоги, в безлюддя і просто не хочу вірити, що той гарячий шматок життя у моїх руках і що ми тут ось самі — кричіть, як хочете — і я можу з вами робити, що тільки мені заманеться! На моєму боці правда і сила.
Ольга реготала і не могла зупинитися.