Не зніяковівши, Ганна дозволила йому взяти себе під руку і перевести через кімнату до твердого, оббитого білою цератою лежака. Сіла і мовчки закам'яніла в собі.
'їіанич відступився до вікна, замість нього підійшов фельдшер, потираючи руки і негарно, шахраювато осміхаючись.
— Приляжте.
Лягати? Ганна одразу стрепенулась, їй стало жарко. Фельдшер ждав, а вона сиділа. Було чомусь соромно лягати в присутності панича.
Ніби догадавшись, Вольдемар відвернувся до вікна, і тоді вона лягла. Нестерпний біль пронизав її всю, коли фельдшер почав обмацувати виразку. Напнулася всім тілом, зціпила зуби, здушуючи стогін в собі. Потемніло на мить в очах... Розплющилась, і знову були білі палатні сніги навкруги, і Вольдемар уже напружено дивився від вікна просто на її тіло... Ганна вжахнулась, немов глянувши раптом його очима на себе збоку, на своє безсоромно розкинуте тіло, на високі свої груди та повні, з тугими литками ноги, байдуже заголені фельдшером вище колін. Хотілося зірватись, затулитись від панича всіма оцими стінами-снігами, і в той же час щось уже стримувало її, було вже їй наче треба, щоб на неї — таку!—дивились...
Прикрилась від нього лише власними віями і лежала так.
Доки фельдшер розрізував, промивав, змащував виразку, Вольдемар все дивився на неї, не зводячи очей.
— Яка воля, яка витримка,— з тихою зачарованістю промовив панич, коли все було скінчено і Ганна вже сиділа з перев'язаною ногою, поправляючи на собі одяг і почуваючи полегкість у всьому тілі.— Скальпель іде по живому, а вона... Та перед вами схилятися треба... Аннет!
В цей час двері розчинились і до кімнати наче вітром внесло вертляву, веселу молодичку в служниць-кому фартушку. Жваво стрельнувши оком в панича, вона одразу підскочила до Ганни, застрекотіла над нею, мов сорока:
— Вкололася? Наривало? Боліло? Нічого! До весілля заживе! Тепер я ось буду біля тебе фершалувати... Покладемо на ніч припарку, сметанки, подорожнику, і завтра — хоч у танець... Берись за мене, ходімо, покажу тобі все!..
Ганна здивувалась:
— Куди?
— Та вже ж не до косарок,— засміялася молодичка.— На хазяйство підемо на своє, ти ж тепер старша покоївка при домі приїжджих... Будемо з тобою в парі гостей приймати...
Ганна здивовано глянула на панича.
— Чекай, Любашо, не стрекочи,— втрутився Вольдемар і скоромовкою пояснив Ганні, що вона зараз вільна від усякої роботи і, доки остаточно не вилікується, справді житиме з оцією Любашею разом.
— А далі видно буде,— невиразно закінчив Вольдемар, проводжаючи Ганну до самих дверей.
На ганку її чекали дядьки.
— Ну як? Ну що? — накинулись вони з обох боків на племінницю.— Що він тобі сказав?
— Нічого страшного... скоро заживе,— стримано відповіла Ганна, маючи на увазі фельдшера.
. — Та ні... це, звісно, заживе... а панич, що сказав?
— Ой, відстаньте ви, ради бога, від мене! — змучено видушила з себе Ганна, мимохіть притискаючись до Любаші.
Сердюки пройшли за ними ще кілька кроків, потім раптом відстали, зупинившись і радячи поміж себе якусь раду. Любаша тим часом уже зводила Ганну по високих східцях будинку приїжджих. В коридорі пішли по килиму — по м'якому килиму в самий кінець. Чепурна кімнатка, в якій вони опинились, теж була в килимцях, у живих квітах, у мереживах та білосніжних високих перинах...
— Тут ми будемо жити,— обвела Любаша кімнату рукою.— Загадуй тепер, що ти бажаєш?
Ганна втомлено опустилась на стілець, зітхнула:
— Води.
— Води? Ха-ха-ха! — розреготалась Любаша.— А може, винця? У нас і таке є!
— Ні... води... Спрага мене ще з самого степу мучить...
І коли Любаша, вибігши на хвилину, повернулась з повним графином свіжої, солодкої, артезіанської, Ганна, припавши до нього, не відірвалася, доки не випила до дна.
XXXI
— Ти ще не знаєш, Ганнусю, нашого панича,— говорила згодом Любаша, розіклавши на колінах вишивання.— Ото дарма, що такий багач, а з людьми він не гордий, простий, привітний... Біля нього легко жити. По інших економіях від паничів усього натерпишся: він тебе і вилає, і виб'є, і накаже за межу конем вигнати, а наш — чи він кого вдарив, чи кому слово коли накриво сказав? Тільки приїхав — усю прислугу чайовими обдарував, нікого не забув. І скільки його знаю, завжди він такий: добрий до всякого, хто до нього добрий...
— А ти тут давно вже? — запитала Ганна, прилігши після купання на своїх білосніжних перинах.
— Вольдемар ще гімназистом був, коли я сюди потрапила,— жваво стрекотіла Любаша.— Чернігівка я сама, приплила в Каховку такою ж ошарпаною, як оце й ти! Спочатку з грабарями на ставках працювала, на земляних роботах,— ох, набідувалася, Ганно! Тільки й зітхнула, як у покоївки вийшла. Що мені тепер? І ходжу чисто, і їм ласо, і чорної роботи не знаю! Прибавляється потроху і в сундучку, та й додому щоосені передачі передаю... А все тому, що вдачі веселої, людям я приятна... Ось поз'їжджаються до панича гості, одразу: заспівай, Любашо! Потанцюй, Любашо!.. І заспіваю їм, і потанцюю — хіба мене з того поменшає? Якби мені та ще твоя врода — ого-го, дівчино, далеко б я була!..
— Це вони й мене заставлятимуть танцювати? — задивилася Ганна у візерунчасту, прикрашену ліпленням стелю.
— Як не захочеш, то хто ж тебе заставить! Та тобі й заступа добра є,— засміялась Любаша.— Панич нікому не дозволить тобою каверзувати. Тобі тепер і сама бариня не страшна!..
— Злюща, кажуть?
— В печінках усім сидить,— озирнувшись, зашепотіла Любаша.— Покоївкам ні погуляти, ні заснути не дає, цілісіньку ніч заставляє молитись... Сама хоче святою стати, а вони щоб за неї поклони били! Отака!.. Це вона скоро вже ось вийде зуби собі гріти... а мо', й вийшла.— Піднявши фіранку, Любаша виглянула крізь квіти в віконце, що виходило в сад.— Уже сидить! Полюбуйся своєю свекрухою,— приснула вона в долоню, відсахнувшись од вікна.
Ганна звелася на лікоть і глянула в сад. Софія сиділа одна в плетенім кріслі, на самому сонці, нерухомо задерши голову вгору, широко розкривши рота. Ганні вона здалась божевільною. Сидить на спеці, роздерши, мов Кощій, свого старечого рота до вух, роззявившись прямо на сонце, немов хоче на нього гавкнути!.:
— Чого то вона, Любашо?
— В роті собі вигріває... Хворобу якусь лікує сонцем...
— Тьху яка... Завісь фіранку.
Ганна відкинулась на подушки хвилями своїх чорних, розпущених після миття кіс, що вільно розсипались по постелі, по плечах, повних, округлих, наче виточених із слонової кості. Поклавши на чоло руку, мовчки дивилась у виліплену стелю, але й звідти над нею нависали якісь потвори з роззявленими ротами, що ніби хотіли гавкнути на сонце...
— Ніхто її тут не любить: ні слуги, ні контора,— заторохтіла знов Любаша, беручись за вишивання.— Та й сам Вольдемар був би, видно, тільки радий, якби вона вже кикнула, щоб самому потім розпоряджатися... Ну, Вольдемар, цей ще сяк-так, хоч для годиться матері ручку цілує, а Густав придуркуватий, як був тут, він її духу не терпів... Одного разу вівчарками зацькував, на кам'яну бабу загнав — мусила з годину там кукурікати.
Ганна ледь помітно всміхнулась, уявивши бариню верхи на кам'яній бабі.
— Добре, мабуть, схарапудилась?
— Та зняли ледь теплу...
— А де він зараз, той Густав? Любаша зітхнула:
— Доренбургом править... Зіслали туди на покая-ніє за те, що братові пекельну машину під ліжко підклав... Ірод, найближчу подругу мою, Серафиму-по-коївку, зі світу молодою звів...
Ганна плавно зметнулась з постелі, сіла.
— Так то таки правда?
Щось вона чула околицею про той страшний випадок у маєтку, але тільки зараз — з уст очевидиці — він дійшов до неї у всій жахливій, зловісній імовірності. Напружена, з великими від жаху очима, слухала Ганна в подробицях Любашині свідчення про загибель подруги, що лягла з одним паном на пекельну машину, підкладену другим...
— Ото тільки й того, що поховав по-людському, білий камінь поставив із золотою насічкою,— сумно закінчила Любаша і, відклавши роботу, полізла кудись у куток за ліжко. Випросталась з пляшкою в руці.
— Давай, Ганно, влаштуєм їй поминки. Бо хто її, нещасницю, згадає... Будеш?
— То що таке?
— Горілочка...
— Незвична я, Любашо... Пий сама.
Нахильці, просто з пляшки, Любаша зробила кілька ковтків. Відставила, передихнула.
— Звикнеш, Ганно, і ти... До всього тут звикнеш... Задумалась край стола Любаша, схилившись щокою на руку. Потім стиха, ледве чутно стала наспівувати:
Додому іду,
Як риба, пливу,
А за мною, молодою,
Сім кіп хлопців чередою
В цимбалоньки тнуть, тнуть, тнуть...
Пісня була веселою, грайливою, але зараз в устах Любаші вона звучала якось тоскно, журливо.
Ганна чула спів і мовби не чула його, зосереджено думаючи про загиблу дівчину, яка ще, може, недавно лежала тут, на її, Ганниному, місці.
— Де її поховано? — запитала через деякий час.
— Серафиму? За Герцогським валом. Бариня настояла, щоб подалі... Ех, життя наше!.. "В цимбалоньки тнуть, тнуть, тнуть..."
В двері постукали.
— Можна,— насторожилась Любаша.
Зайшов панич Вольдемар, веселий, хлоп'якуватий, в розстебнутій сорочці з засуканими рукавами, з якоюсь картонною коробкою в руці.
— Я на хвилинку,— перепинив він Любашу, що схопилась уже була до дверей. Ганна закрилась простирадлом по саму шию, всю її обсипало приємним жаром, хоча сорому за те, що панич застає її в постелі, вона не відчула. Після того, як він у фельдшерській так довго й серйозно дивився на її тіло, вона вже мовби побувала з ним у якійсь недозволеній близькості.
Поставивши коробку на стіл, Вольдемар обернувся до Ганни, радісно заклопотаний і трохи зніяковілий:
— Ну, як тобі?
Подумавши, Ганна відповіла з протягом:
— Кра-ще...— І дивилась на панича небоязким, вивчаючим поглядом.
— Головне, щоб не скучала за степом... Ти вже тут, Любашо, розважай її. Можеш гукнути увечері Яшку-негра, хай пограє вам на гітарі... А я зараз до Генічеська. Що тобі привезти з Генічеська? — люб'язно звернувся він знову до Ганни.
— Нічого мені не треба,— відповіла вона, хоча їй була приємна сама ця можливість загадувати, бажати, чого захоче, приємно було відчути свою зростаючу владу над цим молодим мільйонером, що міг би з бебехами закупити всіх отих криничанських багатіїв Огієнків, від яких вона свого часу стільки натерпілася.
— Ось як підправлюся трохи з ділами, я повезу вас до моря...