Гілея

Микола Зарудний

Сторінка 41 з 65

Та це, звичайно, було не так, бо на аеродромі, крім військових секретів, інших не існувало. Всі знали, що майор Кортунов по вуха закоханий у довгоногу степовичку і сам влаштував її на роботу.

Поява Марти викликала сенсацію серед нежонатого контингенту льотного складу, одружені теж не без цікавості поглядали на горду красуню з лукавими очима. Жіноче населення аеродрому – кілька офіцерських дружин – старалося не помітити цієї появи, бо говорили про неї чомусь через оцінку власної персони:

– Я, коли була молодшою, то в мене талія була тонша... Така тонка, що аж невдобно...

– У мене коси були кращі... Це зараз повилазили, а то були кращі...

– А я брала походкою... Так, як і ця, ходила.

Офіціантки, а їх було три, зустріли Марту вороже: а ця звідки взялася? Особливо була невдоволена Ася – старша офіціантка, яка носила найкоротшу зачіску, спідничку і мала найдовші нафарбовані нігтики. В одну мить, тільки глянувши на Марту, Ася зрозуміла, що програє їй по всіх статтях і параграфах. Скликавши подруг – ще двох офіціанток, Полю і Марію, – Ася провела коротку нараду, на якій новенькій було оголошено бойкот.

Марту не одразу випустили в зал. Кухар наказав, щоб вона придивлялася, як працюють дівчата, а поки поставив мити посуд. Згодом начальник адміністративно-господарської частини приніс Марті відріз зеленуватої тканини на плаття, ще один на спідницю і на кофту – це була форма. Видали Марті й жовті туфлики на високому каблучку. Аеродромний кравець з допомогою Марти пошив і плаття, і спідницю, але за кофту не взявся. Довелося Марті шити самій.

І ось одного ранку Марта з'явилася перед начальником АГЧ і кухарем у своїй новій формі.

– То, шо нада, – сказав начальник, оглянувши критичним поглядом Марту.

– Так точно! – сказав кухар.

– Пхі, – сказала Ася.

Марта взяла піднос зі стравами і вийшла в зал.

Офіцери заніміли, їх обличчя розповзлися в усмішках.

Старший комсклад розмов не припинив, але багатозначно переглянувся.

Ася спостерігала за цією картиною, сховавшись за ширмою, і бажала своїй (майбутній) суперниці усіх лих та бід. Асине бажання було таке жагуче, що саме тоді, коли Марта розставляла склянки з кефіром, молоденький лейтенант встав, щоб дівчині зручніше підійти до столу, зачепив плечем піднос, і все, що стояло на ньому, – розлетілося зі дзвоном по залу.

Марта вмерла.

А коли ожила, то побачила, що цілий офіцерський взвод збирав на підлозі шматки скла і черепки. Чорнявий капітан витирав серветкою облитий кефіром кітель і всміхався Марті так, ніби це була найщасливіша хвилина в його житті. Марта розплакалася і побігла на кухню.

Ася аж заливалася від сміху.

Кухар підморгнув Марті:

– Усі так починають.

– Не плач, Марто, – заспокоювала Поля, яка першою порушила умову про бойкот.

Для дівчат начальник АГЧ виділив невеличку кімнатку при складі, обставив її солдатськими ліжками й тумбочками і, як людина лірична, виписав кілька метрів парашутного шовку на покривала. Стіни кімнати були прикрашені текстом військової присяги, ілюстраціями з журналів, фотокарточками родичів і обгортками з плиток шоколаду, яким безперебійно й щедро постачали офіціанток льотчики.

Біля Асиного ліжка висіло чотири карточки військових і цивільних хлопців, біографії і почуття яких змінювалися в залежності від настрою Асі. А Марія запевняла, що це ніякі не кавалери, бо Ася забуває їх імена і завжди плутає.

– А ти сама собі пишеш листи! – нещадно викрила Маріїну таємницю Ася.

Марія – низенька, з довгим, у ластовинні носиком, з руденькими косами – тиха й несмілива, справді писала собі листи від імені міфічного лейтенанта Льоні. Їй минуло вже двадцять два роки, і ще жоден хлопець не написав їй. І ось одного разу, коли Ася й Поліна пішли в кіно, Марійка написала собі листа, в якому невідомий красень клявся їй в коханні і благав, щоб вона не гуляла з льотчиками енського аеродрому, а чекала його Як звали хлопця – Марія не знала і вирішила підписати так: "Твій до гроба лейтенант Льоня".

Листа було прочитано вголос дівчатам. Вони зітхали і просили Марію бути вірною лейтенанту Льоні. Потім листи почали надходити частіше й частіше, інколи по два на день. Льоня дедалі більше закохувався і захоплювався красою своєї Марійки і, мабуть, тому дуже швидко одержував підвищення по службі і звання. Як тільки Ася розповідала, що їй не дає проходу старший лейтенант Корольков, то в наступному листі Льоня підписувався: "Твій до гроба старший лейтенант Льоня". Досить було Асі запевнити, що капітан Бабич призначив їй побачення, як через тиждень і Марійчин Льоня вже був капітаном... Дізнавшись, що майор Сергій Кортунов уже давно закоханий в Марту, – командування енської Льониної частини негайно присвоїло Льоні звання майора.

Може, й досі тривало б це листування Марії із Льонею, якби Ася не знайшла чорновика останнього листа майора Льоні, який чомусь писав Марійчиним почерком в її тоненькому зошиті.

Майор Льоня був нещадно розвінчаний Асею, розжалуваний і відправлений в небуття. Марійка плакала, наче за справжнім, за живим. Ася сміялася; Поліна мовчала, як завжди.

– Це нечесно, – сказала Марта Асі. – Не треба лізти в чужу душу... з ногами.

– А тобі яке діло? – закопилила губу Ася. – Маєш свого хахаля, то й тримайся за нього. Чесна яка! Бачила я таких шмондь розманіжених.

Різким хлопчачим рухом Марта дала Асі ляпаса, потім схопила за плечі і виштовхнула за двері:

– Скажеш ще одне погане слово – приб'ю!

Ася прийшла опівночі, проплакала всю ніч, а вранці кинулася Марті на шию і знову гірко плакала:

– Марто, прости... Не буду... ніколи...

З того дня вони стали подругами.

Сергій не приховував своєї симпатії до Марти, бо, як уже було сказано, секретів, що стосувалися б життя кожного, на аеродромі не було. Генерал Чоботар і політпрацівники, люди з великим досвідом і тактом, зуміли поєднати в єдине ціле залізну дисципліну і душевність у взаєминах особового складу. На аеродромі, закинутому в цих безкраїх степах, далеко від населених пунктів, льотчики і техніки, обслуга наземного забезпечення жили справді доброю бойовою родиною, основою якої були льотчики, що пройшли війну в з'єднанні генерала Чоботаря. Цим духом звитяжної слави, самовідданістю переймалося й молоде поповнення, що прибувало з училищ.

Чоботаря любили й поважали, прощали йому деяку різкість у висловах, бо в них ніколи не було зла. У Лідії Миколаївни – дружини генерала – на думку всього особового складу, взагалі не було ніяких вад. Офіцери й рядові, всі без винятку, любили її, як матір. Вона була для кожного немов часткою рідного дому. Невеличка, сива й струнка, як дівчина, вона переносила всю свою любов після загибелі сина на цих сміливих, чесних і добрих орлят.

Лідія Миколаївна до всіх зверталася лише по імені, знала про кожного все не з послужного списку, а з душевних розмов. Дружини офіцерів, хоч їх було й мало, намагалися в усьому наслідувати їй, так виникла на аеродромі жіноча рада, яка, власне, й зігріла якоюсь душевністю, людяністю тяжку солдатську службу. Жіноча рада відзначала дні народження солдат і офіцерів, звичайно, не було урочистих трапез, але на тумбочці іменинника завжди стояв букетик степових квітів і маленький торт... Тільки той, хто знає, що таке військова служба, може оцінити це...

Лідія Миколаївна зустріла Марту як давню знайому, запросила до себе, розпитувала про хутір, про всіх, кого знала. Те, що вона приїхала сюди, не осудила, бо зрозуміла, що не тільки бажання перемінити місце спонукало дівчину до цього. А Марта й не приховувала своїх тяжких дум од Лідії Миколаївни. Розповідала їй і про Івана Запорожного, і про Сергія.

– Про Івана ти, Марто, забувай, – промовила Лідія Миколаївна.

– Не зможу... Думаю про нього, думаю...

– Треба дивитися на речі реально, – сказала Лідія Миколаївна. – Він одружений...

– Що?! – вирвалося в Марти.

Одружений, хіба ти не знала?

– Ні... Не може бути, не міг він... а як же я?..

Лідія Миколаївна пошкодувала, що сказала їй про це, (і гадки не мала, що Марта не знала.

– Ще минулої осені одружився. Надіслав нам запрошення...

– Ви їздили, Лідіє Миколаївно? З Яриною одружився чи...

– Ми отримали запрошення із запізненням на тиждень, Марто... Таке життя.

– Я піду, – налилися невимовною тугою Мартині очі, – я піду...

Марті хотілося не йти, а бігти, розтанути в темені весняної ночі, кричати, проклинати його, свою долю і день, коли зустрілися вони. Але бігти було нікуди – аеродром лежав перед нею, заллятий білим світлом прожекторів, ревіли мотори.

Марта зупинилася, не знаючи, що їй робити, куди піти.

Чітким строєм пройшов повз Марту взвод солдат. Старшина, що командував ним, задивився на дівчину, спотикнувся, збився з кроку і сердито крикнув:

– Ногу!

Марта розсміялася...

* * *

Мірошник, не заходячи в райком, під'їхав до свого будинку. Відпустив шофера і якось несміливо відчинив хвіртку, йшов стежкою до ганку і встиг за ці секунди згадати все: і першу зустріч з Оленою, і ще неосмислену усмішку доньки, і останнього листа, в якому Олена писала, що вийшла заміж, бо їй написали, що він пропав безвісти... "Може, приїхала й Олена? – билася тривога. – Навіщо? Чого вона хоче?"

Світилися вікна в квартирі Прокопа Марущака, напевно, вони там. Мірошник постукав. Огрядна Параска виросла перед ним. Стояла, взявшись у боки, загравала:

– Не пущу! Викуп давайте, Романе Олексійовичу.

– Добре, – сказав Мірошник і побачив за столом веселенького, прилизаного рідного діда Юхима Івановича.

– Ромка, стройся! – вигукнув дід і поліз цілуватися. – Не ждав? А ми – раз, два і як часи!

Роман нарешті вивільнився з дідових обіймів і побачив на ліжку худеньку дівчинку з пишним волоссям і червоними бантиками.

– Варя, стройся! – скомандував дід. – Ось твій тато! Став, Ромка, могорич дідові.

Дівчина зіскочила з ліжка, обсмикнула коричневе платтячко й білого фартушка, проковтнула слину, витягнувши тоненьку шию, і широко розплющеними очима, не кліпаючи, дивилася на високого худого чоловіка з сивими скронями.

Роман ступив крок до дівчинки, і підлога провалилася під його ногами.

– Варю, – тихо сказав Роман і підхопив дочку на руки. Вона й не поворухнулася, так і тримав, наче ляльку.

Так тривало довго, а може, мить.

І раптом Варя міцно обвила руками батькову шию, припала обличчям до його грудей і заплакала, голосно, аж зайшлася слізьми.

– Не плач, моя маленька, не треба, Варочко, – носив її по кімнаті Роман, відчуваючи, що зараз розплачеться й сам.

– Ромка, давай за щасливу зустріч! – голосно нагадав про себе Юхим Іванович.

– Злякалася дитина, – зітхнула Параска.

38 39 40 41 42 43 44

Інші твори цього автора: