Тоді ти сказав: "Нам пощастило, бо я – теж ні". Сказав! Сказав!
Гучномовець не втерплює:
– Пройшло п'ятнадцять хвилин...
Люся ляскає в долоні:
– Яка я дурна! Треба було брати Сенеку – і все. Чому я вирішила, що він у тебе вже є?
Відгукується лише Юра:
– I тоді б він опинився там же, де атлас, Цицерон і мої котлети.
– Я чомусь одразу уявила тоді степ. Я думала, що "степ" – це якийсь народний степовий танок. Я тоді ще не знала, що буває такий просто танець – степ, наче вальс. Хто знав, що це чечітка?
– Колись уся ця квартира... – замріюється Христина Свиридівна.
– ...і весь цей будинок... – осяюється Ніна.
– ...належав прабабці! Це вже я чув не раз. А тепер – він належить! Він належить – усім нам! – вигукує Володимир.
– А зі мною ти три роки зустрічався, доки одружився! – кидає Ніна.
– Мамо! Йди негайно сюди! – наказує голосом Юра на це.
– Ну що ти скажеш! За вами я знову проґавила "Клуб подорожей", – журиться бабуся в газету.
Володя бере у неї програмку:
– Так це ж програмка за минулий тиждень. Я гадаю – пора?
– Не минає п'ятнадцяти хвилин, – хрипить гучномовець.
Усі: гості, родичі, молодята ідуть на балкон, де накрито.
I розташовуються там, Христина Свиридівна сідає на чільному місці:
– Я хочу сказати. Сідайте. Я така рада, що все так добре закінчилося, що квартира наша залишається на місці. Що в нашу сім'ю увійшла Соня. Ти вже знайшла собі роботу?
– Ні! Я вирісила повертатися у великий спорт туди. Плавання синхронне – в нього велика перспектива така і майбутнє, як казав нам нас тренер плавання він.
– Гм, – не втримується Анатолій.
– Гм? – перепитує Володя.
Анатолій пояснює терпляче:
– А по‑моєму, це – альтруїзм із боку Соні.
Демонстративно напивається.
Усміхається Соня до Вови:
– А ти мені таких слів не говорис їх, як Толя.
– У нас іще всі слова з тобою, Соню, попереду.
– Альтруїзм! Покинути все – заради спорту, це, ох... – напивається далі Анатолій.
– А як у вас, у Києві, з синхронізмом, є? Люблять тут його вони?
– Ох‑х! – пояснює стогоном Толя.
Побачивши, що вже їдять, стара вирішує сказати:
– Я б іще хотіла сказати, що ця інтересна, молода, сильна дівчина...
Вова підливає Ніні:
– Це в мене – на все життя, Ніно. Коли я її вперше побачив по телевізору три роки тому – це був знак. А вона ще тоді – зовсім дитиною була. А де Юра?
– Він готує уроки.
– Поклич сина, – наказує батько.
– Він – спить.
– Жаль. – Зітхає Вова. – Я купив для нього ціле відро полуниць.
– У‑ух, – відповає Ніна.
– Чого ти так?
– Ти, мабуть, високої думки про себе?
– Облиш, зараз не час, – підкладає він їй вінегрету.
– Якої ти думки про себе? – продовжує цікавитися Ніна.
– Ну...– не знаходить він відповіді.
– Ти думаєш – я – кращої?
Христина Свиридівна уперто прагне порядку:
– Ви дасте мені договорити? Так от: це дуже добре, Володю, що ти береш собі жінку на виріст.
Сміються всі, окрім Христини Свиридівни, навіть гучномовець.
– Що значить: на виріст? На два, на три номери? – помирає Люся.
Анатолій п'яно підводиться:
– Справді, на скільки номерів?
– Ви дасте мені слово сказати? Договорити? – губить голос старенька.
Усі на це починають скандувати:
– Гірко! Гірко! Гірко!
– Договорити... – благає стара.
Усі гупають ногами, аплодують:
– Гір‑ко! Гір‑ко! Гір‑ко!
Од чого балкон із туркотом, скреготінням обвалюється. Тут наступає кінець повісті.
Для кого ще не ясно, для тих друкується напис:
"К I Н Е Ц Ь"
Віктор Баранов
В інтер'єрі мовчання про нього
Він – явище в собі і справжнє явище нашої літератури, улюбленець читачів і "біла пляма" для нашої критики, що сприймає його, либонь, за письменника "несерйозного", який бавиться екстравагантними сюжетами, вигаданими героями і майже віртуальними ситуаціями, де ті герої діють чи їх усвідомлюють. О, наша сьогоднішня критика – справжня притча во язицех... Така, чий портрет так і хочеться змалювати з Феміди: з міцно зав'язаними очима, вона мовчазно не помічає в нашій літературі дуже багато чого. Схоже, багато рушіїв літпроцесу давно вже махнули на неї рукою. Особливо ті, для кого слава – далеко не найперша заповідь. До них належить і Богдан Жолдак.
Чому я про нього оце пишу? По‑перше, я давно вже збирався це зробити, бо, повторюю, вважаю його прозу доволі помітним явищем і маю на те підстави. Погляньмо бодай на самі лишень назви його книжок: "Яловичина – макабрески", "Як собака під танк", "Бог буває", "Антиклімакс", "Топінамбур, сину", "Шизотерапія". У кого із сучасників іще є такі назви? І такі разючі тексти, що за ними стоять? Ось "Гальманах", і вона ще більше ствердила мене в правдивості моєї оцінки всього написаного Жолдаком‑молодшим – сином не менш талановитого лірика й гумориста‑пародиста Олеся Івановича, Царство йому Небесне. А по‑третє, – ну, не може ж так бути, щоб людина творила прекрасні, цікаві, читабельні (це останнє слово мені геть не подобається, але не я його вигадав) книжки – а про неї ніхто ніде й словом не озветься. Несправедливо!
Чи потрібне те слово самому Богданові? Не знаю. Можливо, на даному етапі його письменницької еволюції – ні: це замолоду ми прагнемо, аби про нас говорили. Однак переконаний – воно надто потрібне всьому літературному загалові, всім, хто намагається розібратися в подіях швидкоплинного сьогоднішнього літературного життя. Потрібне, зрештою, історії нашої літературі.
Отже – що таке Богдан Жолдак?
Передовсім, це – явлена словом архісамобутня мислиннєво‑почуттєва система, надзвичайно вразлива для всякого, хто схотів би взяти її на кпини чи й позбиткуватися. Жолдака на подив легко можна критикувати, вішати на нього всіх мислимих і немислимих літературних "собак". Скажімо, розлогий цикл його "макабресок" легко доведе мовного пуританина до шалу чи й навіть сказу: чи бач – наприкінці "просвітленого" в усіх аспектах століття письменник свідомо калічить рідну солов'їну, калинову і взагалі наймилозвучнішу в світі! Коротше кажучи – пише практично диким суржиком! Та ще й поза художніми ("художніми?!" – з високо піднятим кулаком та гнівними блискавками в очах перепитає строгий літературний суддя) текстами насмілюється ставати на захист отого розпроклятого суржика. Гріх непрощенний! А приклади його мовно‑стильового "недбальства"? Та їх можна цитувати нескінченно!
Далі. Про що пише Б. Жолдак? Хто його герої? Чи "типові" вони і в яких "типових обставинах" живуть і діють? Які ідеали сповідують? Які почуття своїми словами і вчинками викликають у читача? Якщо хто‑небудь з нестійкими нервами (чи, як застерігав В.Винниченко, "без брому") спробує відповісти на ці запитання, то такого допитливця можуть чекати наслідки найнепередбачуваніші.
Справді‑бо: персонажів, якими "оперує" прозаїк, у чистому вигляді "в природі" майже не існує. Вони "населяють" собою якісь ефемерні ситуації, обговорюють якісь далекі від життєвої доцільності теми, коять вчинки, що й близько не межують із нормальною людською логікою. Одне слово, живуть у світі ірреальних обставин і почуттів. З чого і з кого списував письменник свою прозу – навряд чи візьметься пояснити навіть найвищий літературний Бог. А раз так, то резонно спитати: в ім'я чого все це пишеться? Аби просто побавитися словами, погратися в літературу, збавити зайвий час?
Не поспішаймо з присудами. Бо, незважаючи на всі щойно викладені резони, вони є тільки поверхневим поглядом на явище з назвою "Богдан Жолдак". Істинна ж його суть до розкриття надається нелегко й не одразу. Не береться осягнути її вповні й автор цієї статті, хоч би як того прагнув. Передусім, либонь, маємо визнати: проза Б. Жолдака – неоднозначний і неодновимірний продукт літератури перехідного періоду, коли любенько почили в Бозі усталені погляди на суть і призначення художнього слова, канони, приписи, рекомендації... і так далі, й таке інше... Література перестала бути прогнозованою, підпорядкованою певним стереотипам, узгодженою з написаними кимось "нагорі" законами творення й існування. Нові суспільно‑політичні обставини дали небувалу проекцію на суть і зміст літературної творчості, дивовижні метаморфози якої, можливо, найвиразніше виявилися саме в прозі Б. Жолдака.
Її повна розкутість, абсолютно вільне, автономне дихання, її максимальна незалежність від будь‑яких ідеологічних і фахових рецептів стали, по‑перше, відповіддю сформованої в нових історичних реаліях художницької свідомості на вічний спочин догматів соціалістичного реалізму, а по‑друге – актом свідомого подразнення закостенілого уявлення про "красне письменство", "канонізованого" і значною частиною його продуцентів, і його споживачів. Оцей другий чинник, на моє переконання, є домінантою творчого начала Богдана Жолдака.