Пригоди молодого лицаря

Ніхто не знав, що воно й до чого. Юрби та­тарського люду лавинами котилися до берега, щоб ліпше бачити й дізнатися, що сталося. На стінах зáмків, на баштах, у бійницях, у вікнах — усюди комашилися люди з устромленими на море очима, галасували, махали руками, показували ними на те, що діялося там по заході сонця, трясли, погрожуючи, в повітрі кулаками, плю­вали, лаялись. Купи невольників на ринку з тривогою, а разом і з надією, в понурім мовчанні наслухали той гуркіт гармат із моря й намагались із шумного татарського гамору й метушні хоч догада­тись, чи то бій, чи тільки гучна яса якомусь прибулому татарсько­му, або турецькому, чи ще якому там можновладцеві. Мовчання гармат на баштах фортеці ніби свідчило, що не вітальна це яса, а бій, — але з ким і хто б'ється? По реготу й задоволених обличчях татар, що бігали сюди й туди, перемовляючись нашвидку з їхніми дозорцями, невольники догадувались, що хтось б'є татарських во­рогів. Через якийсь час із окремих знайомих слів бідні бранці по­чали розуміти, що то турки б'ють запорожців, і не в одному з них похилилася низько голова й гіркі сльози полилися з очей на ра­дість і поглум невірних.

А на морі, просто на видноті, справді кипів гарячий бій. Ціла велика виправа з сімнадцяти великих галер, стріляючи на ходу з гармат, гналася за численною запорозькою виправою з чайок, що тікали від турків чимдуж на північ повз Кафу, також відстрелюю­чись від ворога. З берега зовсім виразно можна було бачити на ка­торгах окремі постаті турків, а на байдаках — козаків. Коли ця на­гоня стала якраз проти зáмків, то з однієї, другої, третьої башти гримнули гармати — раз, удруге, втретє; але гармаші, пересвідчи­вшись, що гарматні кулі до козаків не долітають, мусіли перестати даремне порох палити й далі задовольнялися лише радісним спо­зиранням ганебної козацької втечі й звитяжної нагоні своїх однові­рців.

Та й було чого радіти. Всяк розумів, що коли запорожці були поблизу десь, то зовсім не для того, щоб рибу ловити в морі: поя­ва такої величезної виправи на байдаках свідчила не про мирні наміри чубатих лицарів, а про бажання напасти й пожакувати міс­то з його зáмками, багацькими палацами в розкішних садах, крам­ними коморами, а головне, з невольницьким ринком, що на нім не переводився живий крам з України, з Польщі й навіть із Москов­щини. Та велика милость Аллахова до правовірних і могутня сила й мудрість падишахова: його морська потуга з Царгорода наздог­нала невірних запорозьких собак на їхнім шляху до Кафи й от-от знищить усіх до одного, хоч, як видно по всьому, кляті гяври вмі­ють добре тікати. Де ж пак — нагоня перед очима кафських гляда­чів триває від заходу сонця й сливе до смерку, а з турецьких га­лер не потоплено жодної чайки. Та помітно й те, що турки не зби­раються спочивати й заспокоїтися на цьому: нагоня щодалі наби­рає все більшого розгону. Хіба що ніч перешкодить. Але ж обізна­не й загартоване в морських боях падишахове військо безперечно дасть собі раду з ворогами й у темряві.

Коли в примерку розтали останні обриси турецьких галер на півночі, натовп на березі почав рідшати, а трохи згодом і найціка­віші верталися до міста, сперечаючись і жваво обмірковуючи баче­не. Всяк поспішав надолужити прогаяний на березі час. На облич­чі кожного татарина видно було велику радість і задоволення від свідомості, що неждане лихо було таке близьке й що воно так ща­сливо проминуло.

Метушливий, гомінкий день скінчився. Крамарі замикали свої крамниці й комори. Вулиці пустіли. Продавці невольників гнали, постьобуючи батогами, свій двоногий живий крам із ринку до в'яз­ниць, до льохів, до сараїв. Мовчки, похнюпо йшов бідний неволь­ник на ночівлю на вогкій, брудній, повній всякої нужі соломі, щоб узавтра перед сходом сонця знову вернутися на те саме місце й чекати на себе покупця. З гуком гармат прилетіла була несмілива надія на волю, але з тим самим гуком і подалася в безвісті, лишив­ши страшне, безпорадне горе, сльози й розпуку. Краще були б ог­лухли на ту хвилю, щоб нічого не чути й не ятрити так глибоко, так боляче вже трохи загоєних безнадією своєї долі ран!.. Лежали в тяжких, думах на гнилій соломі й один до одного навіть словом не озвалися. Навіщо?.. Так і поснули, втомлені цілоденною спекою на ринку, важкими переживаннями й безпорадністю.

Не надовго прикорхнули. Глупої ночі розбуджені були якимсь незрозумілим гамором, криками і тупотнявою поза своїми мурова­ними стінами. З того, що крізь маленькі віконечка високо вгорі ли­лося й до них непевно, миготливе світло, як від пожежі, догадали­ся, що горять передмістя та ще, мабуть, пристань. Посхоплюва­лись, наслухали й питалися один в одного: що сталося. Тільки ко­ли й знов долинув до них крізь грубезні мури гуркіт гармат, поча­ли догадуватися, що сталося. Знову легкокрила надія влетіла в змучені душі… Та все ще сиділи, не рухалися, боячись необереж­ним рухом сполохати ніжне, легке, як дух, видіння.

А на передмістях, на морі коло пристані й у пристані справді коїлося щось незрозуміле навіть для сторожі замкової на баштах. Перше, що почула сторожа, це — глухий гуркіт гармат із півночі, що все наближався й наближався. Зловісні огневі омахи, що спа­лахували то далі, то ближче на морі, свідчили про морський бій, але хто кого гнав — не можна було розібрати. Вистрілено було з однієї гармати на сполох, щоб розбудити на всякий випадок зало­гу. А бій усе наближався й невдовзі кипів у пітьмі перед самим зáмком. Запалали зовсім несподівано на пристані крамні комори й судна, й тільки при світлі пожежі зо стін зáмку помітили, як до бе­рега раптом прибилося кілька галер, нашвидку викинули сходи й з них у несвітському жахові посипалися на берег, як з мішків, тур­ки; інші не чекали черги на сходи, кидалися просто в воду й плив­ли до берега. А тим часом на передмісті почали горіти один за од­ним будинки з плескатими дахами, великі, розкішні палати кафсь­ких багатирів із пишними садами й різним надвірним будуванням. Почувся страшенний лемент, крики, прокльони, плачі, голосіння, виття собак, ревище, іржання коней… Залога на замкових стінах нічого не могла второпати й усю увагу звернула на турків, що ви­садилися так поквапно з галер на берег і під пальбу з козацьких мушкетів шугнули просто до замкової брами.

Старий турок, що був попереду, несамовито застукав держа­ком ятагана в браму, а коли згори з башти запитав старший, хто вони й чого їм треба, то старий відповів по-турецькому, що вони, падишахове військо, дістали на морі поразку від козаків, що коза­ки вже на пристані й от-от будуть під стінами фортеці, що він, Із­бет-паша, просить відчинити браму і впустити рештки його війська в зáмок, щоб самим урятуватися й стати в пригоді кафській слав­ній залозі. Інші турки, скільки їх було, попадали навколішки, про­стягали вгору руки й щось белькотали по-своєму. Старший над за­логою глянув на пристань і, побачивши при світлі пожежі, що до берега причалюють козацькі чайки, гукнув до брамного, щоб від­чинив браму, а як усі ввійдуть, щоб зараз і замкнув.

— Ну, брате, — тихо промовив Хмель до Павла, — прийшов і наш час. Будьте напоготові, хлопці, — сказав до інших.

Вони з кількома сотнями братчиків стояли геть-геть, щільно притулившись до стіни замкової з того боку, де нікого на стіні не було. Тепер усю увагу залоги було звернено на козацькі чайки, й, поки брамний відчиняв браму, з бійниць загриміли гармати по пристані.

Ступивши за браму, старий турок став коло брамного, а коли той впустив усіх, він ухопив його за горло обома руками й так зда­вив, що той, не писнувши, повис у старого на руках. Турок відки­нув трупа набік і сам став на брамі, якою вже ринули, як вода прорваною греблею, Хмелеві козаки. Турки, не гаючись, кинулися на тих, що метушилися коло башт, готуючись до козацького при­ступу, а січовики, що втислися в зáмок із Хмелем і Жбурляєм, по­чали палити з мушкетів у тих, що на стінах стріляли назустріч ко­закам, котрі наступали від пристані. Це внесло в натовп оборонців на стінах страшне сум'яття; багато їх не чекали, поки їх розстріля­ють ізсередини, з безпосередньої близькості, й кидалися сторч го­ловою з муру вниз, а кому в голові не запаморочилося з переполо­ху, той встиг заховатися в башті. Чи надовго?.. Утлі двері замко­вих башт уже тріщали під натиском дужих козацьких плечей.

А в широко розчинену браму буйним потоком, ніким і нічим не перепинене, ринуло вже козацьке військо з гетьманом на чолі.

— Спасибі, Сокиро! — гукнув Сагайдачний, побачивши ново­го брамного, старого турка. — Добре, батьку, подбали!

— Нема за що, батьку гетьмане, — відповів "турок" і додав: — Зараз, мабуть, вискочить залога на вас, то будьте напоготові.

— Авжеж, авжеж, — мовив гетьман і дав наказ шикуватися до бою, а "туркам" — розсипатися по місті й підпалити з усіх кінців. — А ти, старий, знаєш, де ті льохи та в'язниці, що в них бусурмени замикають невольника?

— Знаю, батьку, — відповів Сокира.

— Візьми ж собі на поміч ще кілька братчиків та поодмикайте двері й пустіть невольника на волю. Тих, що не хитаються ще від вітру, озбройте й пустіть погуляти по місті, а ми вже тут якось са­мі… Та ось, либонь, і наші господарі наближаються вітати несподі­ваних гостей…

При нерівному, млявому світлі, що лилося через високі стіни з палаючих пригородів, козаки побачили, як з противного боку че­рез величезний майдан насувалися на них темні лави залоги.

— Темно, матері його хрін! — гукнув гетьман. — Ану, дітки, підпаліть ці вежі, щоб видніше стало!.. А ви, — звернувся до вши­кованих до бою лицарів, — зустріньте невіряк сальвою та почас­туйте поки що олив'яним бобом.

Махнув булавою гетьман, і грімкий гук із мушкетів розітнувся в стінах зáмку, покотився містом, перелетів стіни й голосною лу­ною пострибав хвилями морськими в темні далечі. Татари відпові­ли, не зупиняючись, тим самим. Дехто в лавах козацьких повалив­ся від ворожих куль, але пальба не припинялася: козаки вміли стріляти без перерви, бо палили з мушкетів тільки передні лави, а задні тим часом набивали передані їм спереду порожні мушкети й подавали їх переднім. Це безперервне стріляння робило страшне спустошення у ворожих лавах, тепер же вчинило його тим паче, що татарва й турки насувалися стислим шиком.