Мати теж все зрозуміла – по щоці від співчуття скотилася сльоза.
– Де ж моя книжка? – дерев'яним голосом звернулася до Іванка.
Він, дякувати Богові, зрозумів відразу. Приклав руку до лоба, наче згадував.
– Та ж Микола вчора забігав, забрав. Ось зайдемо зараз до нього і візьмемо.
Ще раз щиро і з сумом попрощалася з батьками, кивнула Ані. Мати перехрестила мене:
– Ідіть з Богом.
Прожогом вискочила на вулицю. Ззаду стукнула хвіртка. Іванко міцно схопив мене за руку і ми побігли провулком. Вже недалеко було подвір'я друзів, де я завжди зупиняюся. Хотіла швидше втекти, побути наодинці з собою, отямитися. Та Іванко рвучко повернув мене до себе, і ми кинулись один одному в обійми.
Він цілував мої очі, з яких котилися сльози, губи, щоки, шию… Збилась на плечі шапка, розтріпалось волосся.
– Пробач, – шептав, – кохаю, хочу тебе за дружину.
– Мовчи, мовчи! Не можна. Вона хороша. Діти ж, двійко дітей…
Знову обійми й рвучкі, жагучі поцілунки; змішувались сльози, в унісон бились серця.
Але треба було кінчати цю муку. Одірвалася, вирвалася.
– Прощай назавжди, прощай…
Швидко побігла до знайомої хвіртки – там порятунок. Назустріч кинувся хазяйчин пес, збив з ніг, став лизати обличчя. Обняла собаку, зарилася в його хутро, потроху заспокоїлася, прийшла до тями. Неймовірними зусиллями змусила замовчати серце.
Лежала на снігу, а наді мною розкинулося зоряне небо, повний місяць, простір, щось величне, безкрає – космос, Бог. Я ж була людиною в цьому безкрайому просторі, розумна людина, яка мусила розумно керувати своїми вчинками. Глибоко зітхнула і цілком свідомо дала собі слово більше ніколи не бачитися з Іванком і навіть не згадувати про нього.
Свого слова я дотримала. Що ж – не судилося. Se la vi.
-11-
Шуміла тайга – розгулявся колючий північний вітер. Поскрипували верхівками величезні ялини, сосни і могутні кедри. Шарудів, опадаючи з дерев, залежалий сніг, стелилася під ногами поземка... Далеко ще було до весни, ох як далеко.
А в Україні в цей час вже б пахло весною. Наприкінці лютого у Києві часто пригрівало сонечко, і у його промінні льодові бурульки весело блищали і капали прозорими сльозами. У цю пору так легко дихалося, так хороше було на душі, так хотілося чогось цікавого і небувалого.
Тут, в тайзі, весна наставала не раніше травня. Та якби ж мороз і сніг були єдиною моєю журбою... Більша біда займала мої думки – в Тібішеті виникла епідемія кору. І не такою страшною була ця підступна хвороба, як її ускладнення, особливо у малих дітей. Понад шістнадцять років тут не було кору, тому зараз могли захворіти всі: і малюки, і підлітки, й дорослі. Холодний клімат, відсутність вітамінів та повноцінного харчування ослабили імунітет людей. Я дуже турбувалася, хотіла уникнути ускладнень, хотіла, щоб не померла жодна дитина. Від кору ще не знайшли ліків, розробили тільки вакцину, та я не знала, чи була вона в лікарні Довгого Мосту. Намагалася дізнатися, але з Капкари не додзвонилася і побігла на "поле бою" – в Тібішет. До того ж і від ускладнень я ліків не мала. Чула, що десь далеко-далеко в іншому світі – в Москві і Києві, не у нас в тайзі, були антибіотики – пеніцилін, стрептоміцин. У мене ж був лише білий і червоний стрептоцид та аспірин – крутися, як можеш! Весь свій шлях до Тібішета думала, як розв'язати цю проблему. Серце краялось, коли уявляла у висипці маленького Бориса – він був настільки слабкий, що підхоплював кожну болячку, мабуть, і ускладнення якесь його не мине.
З Тібішета додзвонилась таки у Довгий Міст і дізналась радісну новину: вакцина проти кору там була! Ірина ВЧячеславівна Шубладзе спеціально за нею до Красноярська їздила.
Зателефонувала до Капкари і попросила Ніну допомогти – привезти з лікарні вакцину. Крім вакцини, мені ще передали три літри риб'ячого жиру і трохи ліків: стрептоциду, полівітамінів, гематогену, гірчичників. Раділа і цьому.
Тепер настала моя черга активно діяти. Тібішетці були приязні, поважали мене, довіряли, слухались. Під вечір зібрала всіх у конторі й розказала, як треба себе поводити і що робити під час карантину. Пояснила, що житиму всі ці дні у них в селі, ходитиму по хатах і робитиму щеплення. Наказала, щоб всюди було чисто і тепло.
– Ви ж мої помічники, якщо будемо разом трудитися, то переможемо хворобу, і у нас всі видужають, – обнадійливо закінчила промову.
Почалася робота. Більше двох тижнів я не виходила із села. Кожного поїла риб'ячим жиром, навіть здорових, казала, щоб заварювали чай з брусницею – у ягодах же вітаміни. Деяким хворим робила аутогемотерапію. Ніхто з Капкари не приходив до Тібішета, і з Тібішета до Капкари. Всі суворо дотримувалися карантину. З мамою і Ніною спілкувалася по телефону – вони консультувалися зі мною, коли щось траплялося у Капкарі.
Ночувала я в сім'ї москвичів, які жили тут на поселенні. Якова Наумовича, журналіста, заслали до Сибіру після десяти років таборів, а його дружина Тетяна до нього в заслання приїхала добровільно. Це були освічені люди, начитані, інтелігентні. Тетяна мала дуже високий ступінь короткозорості, все робила майже напомацки, але спритно і ні на що не нарікаючи. Ні ліжка, ні столу у них не було – їли, сидячи на підлозі, а столом слугував покритий газетою ящик, спали вони теж на підлозі. Харчувалися картоплею усіх видів приготування, крім смаженої, бо не мали олії. Мені з цими людьми було дуже цікаво, розмовляли завжди до глибокої ночі. Яків Наумович і Тетяна підтримували мене морально, дивувалися моїй енергії і запалу.
Та ось нарешті двоє найважчих дітей одужали! Це були чотирирічний Борис і десятирічна Аня; у дівчинки і ще у двох менших діток розвинулась пневмонія, та завдяки нашим зусиллям їх вдалося врятувати.
Як ми раділи! Я хвалила всіх тібішетців за допомогу, за те, що витримали карантин і не занесли кір до Капкари чи Довгого Мосту.
В лікарні отримала від начальства подяку і пропозицію написати статтю до журналу "Фельдшер і акушерка". Однак згодом виявилося, що статей від засланих не друкують, довелося підписатися чужим прізвищем. Та я не засмутилася цьому – радість за врятованих діток зігрівала серце довше і сильніше, ніж якась там стаття.
-12-
Не була в Тібішеті вже більше тижня – дуже мело і мороз був великий. Дзвонила – ніби все гаразд. Та непокоїла мене одна вагітна – 47-річна Катря. Справа в тому, що у неї вже було четверо дітей, та всі помирали, ледве доживши до одного-двох років. Тепер вона була вагітна вп'яте. Я оглядала її часто і все більше хвилювалась. Худа, на животі шкіра і м'язи дуже тонкі, розтягнуті, живіт якийсь в'ялий, наче здута кулька. Поки плід був малий, то лежав нормально, а збільшився – зайняв поперечне положення. Як не намагалася виправити, нічого не виходило – розтягнуті м'язи живота його не тримали. Хотіла відвезти жінку в лікарню (роди ж патологічні, мабуть, потрібна буде операція кесаревого розтину) та Катерина і слухати мене не хотіла.
– Миколаївна, не бійся! Чотирьох легко народила, народжу і цю.
Як не пояснювала, що саме тепер не так, чула одне:
– Не бійсь, сама народжу.
Прийшовши цей раз до Тібішета, передусім навідалася до неї. Плід уже був досить великий, роди мали розпочатися тижнів через два-три; та в її випадку точно не зорієнтуєшся.
Подивилася ще всіх, кого запланувала, можна було б і додому, та щось мене непокоїло, тривожило. Вирішила залишитися в селі на ніч, сподівалась вранці таки умовити Катрю поїхати в лікарню. Заночувала у Якова Наумовича і Тетяни. Ввечері, як завжди, довго пили чай, розмовляли і тільки-но приготувалися до сну, як мене покликали до Катрі.
Прибігла. Почалися перейми, правда, ще рідкі. Плід же – поперек!
– Негайно збирайтеся, поїдемо до лікарні, – скомандувала я.
Наказала Катриному чоловікові швидко готувати сани, та він вагався, м'явся. Катря була спокійна, вмовляла мене, що народить успішно сама, що це вже п'ятий раз!
Я ж знову і знову пояснювала їй, що зараз "успішно" вже не вийде. Та де там, і слухати не хотіла, все повторювала: "Не бійсь, не бійсь!".
Я хвилювалася, вмовляла, мало не плакала, та у відповідь одне:
– Народжу сама!
Як я вже не пояснювала – і на пальцях, і навіть малювала на папері. Чи не розуміла, чи така була вперта, що і розуміти не хотіла. Допомоги не було від кого чекати. Надворі стояла глуха ніч. Знову почала умовляти чоловіка, намагалася пробитися до його свідомості чи розуму. Він ніби і був готовий прийняти мою сторону, та на Катерину це не впливало.
Час спливав, перейми посилювалися.
У мене перед очима постало все, що станеться невдовзі: кров, бездиханна Катерина, а дитина… дитина не народжена! Жах. Я мало не втратила свідомість. Що ж було робити? Кричати на них, плакати, влаштувати істерику?
Нарешті придумала. Наказавши чоловікові породіллі йти за мною, побігла через три хати до голови колгоспу. Почала бити кулаками й ногами у двері, стукати у вікна. Відчинив швидко, переляканий. Я пояснила ситуацію йому, та везти Катерину він теж відмовився.
– Значить, не повезете?! Добре. Тоді давайте розписку, що в смерті матері і дитини будете винні ви обоє!
Вирвала аркуш із зошита, почала писати, голосно і суворо промовляючи те, що писала:
– Ми, голова колгоспу Ледов Федір та чоловік породіллі Прилатов Іван, не забезпечили доставку породіллі в районну лікарню, чим і винні в її смерті та смерті її дитини… Ну, ставте підписи!
Доки дописувала, їх як вітром здуло – кинулися готувати сани. Тремтячими руками натягла на Катрю кожух і катанки, пов'язала голову хусткою. Серце калатало, мало не вискакувало.
Перед нами були десять кілометрів, та, слава Богу, дорога накатана, ніч світла, місячна. Кінь мчав швидко, легко. Та я дуже переживала, чи встигнемо.
Нарешті лікарня. На ходу зіскочила з саней і загупала в двері до Бориса Вахтанговича. На щастя, лікарі спали у піввуха. Поки вдягався, пояснила все. Він вже з перших слів зрозумів, наскільки серйозна ситуація.
– А пізніше привезти не могла?! – кинув сердито.
Завели движок, та напруга була малою, лампа ледве блимала. Запалили ще гасові світильники. Хірург та Ірина В'ячеславівна, яка йому асистувала, вимили руки і стали готуватися до кесаревого розтину.