Він зробив зухвалий виклик долі — і доля обдарувала його, що ж, Рогніда буде йому доброю жоною, а він для неї мужем-князем.
А Юлія?! Він не думав і не хотів думати нічого злого про неї, і в ніч тризни по Ярополку, і нині, пізньої ночі, він глибоко жалів її, його, самотнього досі в житті, вабила така ж самотня княгиня Юлія, вона, нарешті, була напрочуд красива, пристрасна, ніжна, тієї ночі вони були з нею в одну душу й тіло.
Але та ніч не пішла в безвість. Доля розплатилась за неї з князем Володимиром. Досі він знав, часто, може, й жорстоку, а все ж правду життя, нині він не розумів, де любов, а де ненависть, де правда, а де лжа життя, князеві Русі віднині було важко жити.
Син двох отців — таким народиться і так житиме дитя Юлії. Ярополк і Володимир, о, в який страшний вузол зав'язала доля їхні імена, жах того, що сталось, огортав і огортав душу Володимира, серце його стікало кров'ю від невигойної рани.
А ніч ішла, минала, місяць сховався за стіною Гори, й на небі дужче заблищали зорі, десь на Подолі, а потім і в передградді стали перекликатись когути. За Дніпром снувались рожеві нитки світанку, сторожі городниць ударили в била.
Проміння світанку ввірвалось і в палату, де сидів Володимир, освітило його бліде обличчя, очі, під якими за цю ніч лягли глибокі темні западини, гострі вилиці, синюваті вуста.
Взявши в руки гостре лебедине перо, він писав у далекий Полотськ Рогніді: "Я одержав твою грамоту, жоно моя, і дякую тобі за неї... Вибачай, Рогнідо, що не писав так довго, — багато муки й горя пережив я за цей час, многі сумніви, вагання й думи бентежать мене ще й нині, але вірю, певен, що переборю їх і спокій прийде в мою душу, а ти допоможеш мені в цьому, Рогнідо..."
6
По цьому була осінь — спочатку суха, золота, осяйна, а потім дощова, сіра, тягуча, з останнім несподіваним громом, як це часто й раніше траплялось у городі Києві; коли осінь повільно, ніби тужна пісня, промайнула, почалися веселі, дзвінкі приморозки, далі морози, перші сніги, заметілі, хуги, віхоли...
Князь Володимир тяжко переживав осінь і зиму. Самотній, зовсім самотній в своїх покоях, ні з ким перекинутись одвертим, щирим словом, ні з ким порадитись, нікому відкрити свою спраглу, стомлену душу.
Він прокидався, як і всі в городі, задовго до світання, складав жертву й снідав з небагатьма воєводами в холодній стравниці, чинив суд і правду в палаті Людяній, слухав тіунів, гінців із земель Русі, слів у Золотій палаті.
І хоч була осінь, зима, тіуни й гінці кожного дня повідали, як ростуть вали, будуються городи на Ірпені, Стугні, Росі, по правому березі, на Десні, Супої, Пслі й Сеймі, в полі за Дніпром. Князь велів посилати й посилати туди людей, везти харчі, дерево, кузнь, камінь.
Дніпро замерз, але гули під копитами коней Соляний, Залозний і Червенський шляхи. До Києва приїжджали сли від польського князя Менша, щоб присягатись у любові й дружбі, але князь Володимир відповів їм, що прийме ту любов і дружбу тільки тоді, коли Мешко звільнить захоплені ним червенські городи, — на заході збиралась гроза.
Відчуваючи її, Володимир починає вже з ранньої зими збирати піше й комонне воїнство, робить для нього запаси, деякі полки завчасу посилає ближче до Червенської землі.
Побували цієї зими в Києві сли й угорського князя, — з ними Володимир ствердив дружбу й любов, як родичам отця свого Святослава, послав князеві великі дари.
Не було всю зиму ні слів, ні гостей з Болгарії, — це турбувало князя Володимира, думаючи про майбутнє, він хотів знати, що робиться за Дунаєм.
Коли почалась весна, сталась і новина: повною водою прибули гінці з города Полотська, привезли звістку, що в княгині Рогніди народився син.
Князь Володимир написав жоні грамоту, просив її, коли стане тепліше, приїхати до Києва, він і ждав весни.
Але весна — це не завжди голубе небо, блакить вод, ясне сонце. В одну з ночей місяця цвітеня* (*Цвітень — квітень.), пізньої години, майже перед світом, князь Володимир почув шум у покоях княгині Юлії, далекий, знайомий, підсилений нічною тишею її крик, тупіт ніг, знову крик княгині Юлії, і раптом крик інший — дитини.
Уранці він дізнався, що княгиня Юлія народила сина, якого нарекла Святополком.
7
Коли Дніпро виповнився, купець патрикій Феодор став збиратись у далеку дорогу.
Так він робив кожного року — взимку й ранньої весни купував у Києві й у людей, що приїжджали сюди з усіх кінців Русі, хутра, мед, віск, горючий камінь, боброві пахощі, збіжжя, — все за безцінь, за прілі й гнилі константинопольські тканини й узороччя, за неповну міру жита, бо взимку голодно було в Києві й на Русі.
Весною Феодор навантажував добром хеландії, спускався до гирла Дніпра, перетинав під вітрилами Руське море й зупинявся в Константинополі на Суді, де продавав свої добра вдвоє, втроє дорожче, ніж сам купив, навантажував на хеландії вина, тканини, всяке узороччя й восени повертався до Києва, починав куплю-торг.
У час брані між Володимиром і Ярополком Феодор не постраждав, мало хто й знав, що він у якійсь мірі до неї причетний. Власне, хто і в чім міг винуватити купця — він приїжджав до Києва з василіками імператорів, тоді ж з ними приїхала й царівна Юлія, але не Феодор, а василіки були сватами Юлії.
Купець стояв осторонь — маючи двір у Києві на Подолі біля торгу, він продавав свої сукна, оксамити, алтабаси, вина, парфуми, узороччя Ярополку і його боярам та воєводам, доки князі проливали кров людей своїх під Любечем, у Києві й Родні, він устиг з'їздити до Константинополя й привіз звідти нові товари; коли вокняжився Володимир, став продавати те, що привіз із собою, і навіть те, що трухлявіло на його склепищах, новому князеві, його боярам і воєводам. Хто й що міг закинути купцю Феодору — Київ не Константинополь, руські люди завжди поважали й не чіпали заморських гостей.
І зараз він діяв, як завжди, ще з осені й узимку київські дереводіли підняли на кручі, законопатили й посмолили його хеландії, а ранньої весни спустили їх на воду. Тижнів зо два після цього смерди возили з склепиш, купця на торзі й вантажили на хеландії куплені руські добра. Прийшов день, повіяв горішній вітер, і купець, тричі перехрестившись на схід, велів рабам-гречинам рушати в дорогу.
Це було на світанні. Ніхто в Києві не проводжав купця — він робив свою справу, город прокидався, думав про наступний день. Хеландії зробили півколо на Почайні, випливли на плесо Дніпра, полинули під вітрилами до затягнутого туманами пониззя.
Купець Феодор стояв на настилі однієї з передніх лодій, вдивлявся вдалину. Коли ж хеландії од'їхали вже далеко від Києва й попливли мимо безлюдних, вкритих молодою зеленою паростю берегів, він спустився вниз, повернувся на палубу разом із жінкою, одягнутою в темну туніку, з покривалом на голові.
— Тут немає нікого з русів? — запитала жінка.
— О ні, — відповів купець Феодор, — мої раби тільки греки, на цей раз я не брав навіть у князя дружини.
Жінка підняла покривало — це була жона князя Яро-полка Юлія.
— І скоро ми будемо в гирлі Дніпра?
— Ні, княгине, не скоро, шлях туди забере не менше ніж два тижні.
Княгиня Юлія, що, либонь, замучилась у тісній комірчині під насадом, жадібно дихала свіжим дніпровським повітрям, дивилась удалину, де на тлі голубого неба вимальовувались обриси гір, стін города Києва.
— Так краще, — відповідаючи на власні, либонь, думки, промовила вона. — Ні, я не могла далі бути в Києві... Та й чого? Дуже добре, патрикію Феодоре, що ти взяв мене, — вони ніколи не взнають, де я.
— А все ж, княгине, — сказав купець, — краще було б, аби ти їхала до Константинополя. Я певен, що тебе достойно зустрінуть і приймуть у Великому палаці.
— Ні, ні, — рішуче заперечила вона. — Я не хочу бути в Константинополі й туди не поїду... Ми домовились, патрикію, ти даси мені в гирлі Дніпра хеландію, на яку я покладу свої добра, даси надійну охорону, що одвезе мене в город Херсонес.
— Воля твоя, княгине, — промовив Феодор. — Я зроблю все, як ми домовились; через два тижні ти з своїми добрами будеш у Херсонесі.
Вітер дужчав, хеландії швидко летіли вперед, вдалині, позаду, ледь вгадувався город Київ.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1
І от купець Феодор знову в Константинополі, навантажені всіляким добром хеландії його стали на Суді, кілька днів раби вивантажували з них і везли на константинопольський двір купця Феодора хутра, меди, горючий камінь.
Проте вдома це вже не тільки купець, дізнавшись про його приїзд, проедр одразу ж запрошує патрикія Борея до Великого палацу, довго розмовляє з ним.
Проедр Василь дуже цікавиться Руссю, розпитує про Київ, землі й городи, князів.
— Між двома князями Русі — київським Ярополком і новгородським Володимиром — була велика війна. Князь Ярополк убитий, нині в Києві й на всю Русь є один князь — Володимир.
— Він син Святослава?
— Так, він син Святослава й рабині... Проедр здригається.
— І пішов, либонь, у свого батька?
— Мабуть, що так... У Києві християни моляться потай, князь Володимир зробив біля города требище всіх богів.
— І йому нині підвладні всі землі?
— Ні, проедре! Війна на Русі привела до того, що деякі землі відмовились платити Києву дань, в цей же час, як тобі, мабуть, відомо, Польща захопила чимало руських городів, там, чув я, є й німецькі рицарі — проповідники папи римського.
— Папа Бенедикт і імператор Оттон поспішають, — незадоволено буркотить проедр. — Чого ми не змогли зробити, вони вже встигли... А що робить Володимир?
— Він збирається йти війною на Польщу, землі, які відпали, також треба повернути.
Проедр витирає шовковою хусткою спітніле чоло.
— Наше щастя в тому, що вони будуть ще гризтися між собою. О, коли б вони сварилися більше, довше, — в цьому наш порятунок.
Але він одразу й замовкає, — негоже розповідати все купцеві, проедр хоче дізнатись у нього більше новин про Русь.
— А як наша дівиця Юлія? — цікавиться проедр.
— Царівна? — сміється Феодор.
— Царівна з Перу, — сміється й проедр.
— Дівиця Юлія зробила все, що мала зробити, — відповідає Феодор, — і, либонь, ще може дещо зробити.
— Що саме?
— Вона народила сина.
— Від князя Ярополка?
На обличчі Феодора блукає загадкова посмішка.
— У Києві всяк говорять про цю дитину — одні називають її сином Ярополка, інші кажуть, що вона від Володимира, — син двох отців.
— Почекай, патрикію! Юлія була жоною князя Ярополка, а князь Володимир...
— Князь Володимир має іншу жону, але після смерті Ярополка полюбив Юлію.
— Тоді нині його жона Юлія?
— Ні, до нього незабаром приїде перша жона, а Юлія залишила Київ.
— Надіюсь, ти не привіз її до Константинополя?
— О ні, проедре, коли б вона навіть просила, я не повіз би її сюди...