В камері стояв ранок — сивий, марудний, наче зажурений.
— Дядьку! — легенько торкнув Кузьму. Той не відповідав.
Грабовський рвучко смикнув шинелю, припав вухом до грудей Кузьми, прислухався.
Серце не билося.
— Все. Кінець, — прошепотів Грабовський.
Пройшовся до дверей камери, постояв коло них роздумуючи і повернувся до нар. Очі на мить зупинилися на маленькій калюжі. На сірій поверхні розлитого вночі супу червоніли шматочки запеченої крові.
Павло повернув тіло Кузьми горілиць, випростав ноги, склав на грудях руки, пальцями розчесав скуйовджене волосся на голові. Спробував зімкнути очі, але повіки не стулялися, очі продовжували дивитись на світ скорботно і докірливо.
Підійшов до загратованого вікна. За вікном висів густий туман, крізь який ледве манячила будка вартового. Надворі йшов дощ. густий, повільний.
— Снідай та готуйся в дорогу, — почув Грабовський і побачив простромлену через кватирку в дверях руку тюремника з казанком. — Ha! Чуєш! Чи тобі позакладало?
— Чого горланиш, бусурмане? Перехрести хоч лоба, — відповів Грабовський. — Бачиш, віддав богові душу, — показав рукою на тіло Кузьми.
— Еге-ге-ге!! — голосно зареготав тюремник, ошкіривши великі рідкі зуби. — Помер? Ну, то й що? Воскрешати буду його? Марна праця. Добре зробив, їх за день стільки преставляється, що якби я за кожного хрестився, то й рука спухла б. Бери! Чи знову не хочеш? Ну, не хочеш, то як хочеш, тепер ти мені вже без надобності, — і тюремник тицьнув казанок.
— А коли ж заберете тіло?
— Тіло? — перепитав тюремник і причинив кватирку, не відповівши. — Йому вже нема куди квапитися. То будеш снідати?
...Грабовський стояв коло загратованого віконця. Дивився, як після мжички, що вже вгамувалась, розсівався туман. Удалині виринали дахи будинків, бовваніла фабрична труба, ліниво хитались верховіття високих вільх.
— Збирайся на етап!
Коло дверей камери стояли два тюремники. Один тримав старі подерті носилки. Другий, притулившись спиною до стіни, пожадно обмацував очима Кузьмові сакви, що горбочком лежали на нарах.
Грабовський надягнув шинелю, взяв маленьку скриньку і, відчинивши її, почав збирати з стільця шматки списаної бібули.
— А це куди? Не бери! — загрозливо простягнув руки тюремник, відірвавши очі від сакв. — Не чіпай!
— Це ж мої.
— Не велено жодних бомаг виносити, — сухо пояснив той. — Не положено. Рушай. В ізюмській ще напишеш, там, у Марченка, все можна...
Грабовський перегорнув аркушики, пробіг їх очима, намагаючись запам'ятати написане, зітхнув і підійшов до нар. Скинув кашкета, пучкою перехрестив Кузьму і поцілував у жовте, як віск, чоло.
— Прощай, друже, — сказав тихим, але твердим голосом, дивлячись у розплющені очі покійного. — Прощай і прости... мої помилки... Я все зрозумів і запам'ятав .. Спасибі тобі! Я напишу про тебе, обов'язково напишу!.. Щоб знали... Напишу...
— Напиши, напиши... — хихикнув тюремник.
Але Грабовський ніби й не почув його. Ще трохи постояв мовчки і взяв скриньку. Тюремники також мовчали, тупі й бездумні.
8
Ізюмська тюрма на терені Харківщини вважалася зразковою. Начальник губернського жандармського управління завжди хвалив її, ставлячи в приклад іншим і за чітку регламентованість внутрішнього життя та справне виконання наказів згори, і за дбайливе ведення документації та порівняно невелику кількість у ній скандальних випадків. Правда, він гаразд розумів, що відносне благополуччя у тій в'язниці зумовлене деяким лібералізмом її наглядача Марченка, але про те волів краще примовчувати не тільки перед міністерством юстиції, але й перед своїм найближчим начальником — губернатором: треба ж йому бодай для стороннього ока мати порядні, показові тюрми, щоб і самому виглядати на людях непогано. Тому, запобігаючи на всякий випадок щось непередбачене, наказав замість місцевої обслуги до камер харківських народників поставити інших вартових, викликаних з печенізької центральної каторжної тюрми.
Ці вартівники, що самі себе з гордістю звали просто печенігами, мабуть, були гарно проінструктовані, а ще краще настрахані: перший тиждень стояли проти кожник дверей суворо насуплені, німі й неприступні, мов фортеці. Здавалися мертвими, зробленими з дерева або каменю. Тільки вії і товсті вилиці, що зрідка ворушились, видавали в них живих людей. Цвинтарна тиша коридора скаламучувалася лише коли появлявся ізюмський справник, який старанно перевіряв варту. Тоді задубілі печеніги переступали з ноги на ногу і глухо шморгали носами.
Якийсь час не виявляли себе також в'язні: перші три дні по переїзді сюди продовжували голодування, розпочате в Харкові, а потім, прийнявши їжу, тихо лежали в своїх закутках, мовчки оклигували — були так збезсилені, що не могли рухатися. На прогулянки, які почалися згодом, теж виходили чинно й ладно, без бурхливих екзальтацій, наче слухняні, добре виховані діти. Чемний кивок головою, сумний поблиск очей, міцний потиск рук, короткі шепітні перемови — ото і все. Діти, божі діти, безгрішні ангелята, первісні потомки Адама і Єви. Ними б милуватися батькам, сусідам, з них би брати приклад, вчитися жити...
І, може, поведінка арештантів, як і довге спартанське німування, почала впливати на печенігів, розворушувати їх: вони поволі губили свою службову врочистість та суворість — чухалися, нагинались, робили по два-три кроки, виймали з піхов шаблі, закурювали, переморгувалися, а то й перемовлялися між собою. Людська природа брала своє — вона мудра, її не обдуриш, вона знає, що робить, у неї є свої тверді закони.
— Дивні якісь рештанти, — мимрить, ніби сам собі, один. — Анітрохи не схожі на бандюг-криміналістів печенізької. До тих справді треба шаблі й наручників, та й обережності. А ці — молоденькі, худесенькі, як каченята, дивися, не пиячать, не ріжуться між собою, не лаються, навіть кривого слова не почуєш від них. Для чого запроторили їх до одиночок, пощо так пильно стерегти?
Це каже Перцов — чоловік років на сорок, якого поважають усі печеніги. Говорять — він розумний, поміркований і слова на вітер не кидає.
— Хіба я знаю? — відповідає запитанням одноокий Филимонов. — Сам думаю і ніяк не дошолопаю, що воно й куди. Так наганяв нам справник страху, наказував, попереджав, лякав. Думалося — побачимо справді щось страхітливе, якихось душогубів, а вийшло...
— З грізної хмари завжди малий дощ, — докидає Волков.
— Казав, страшні злочинці, революціонери...
— Соціалісти...
— А хто вони, братці, оті соціалісти?
— Запитай справника.
— Не скаже, юродивий.
— Ще й назад може відправити.
— Можна запитати в них, рештантів.
— Еге, в них...
— 0т ти кажеш — назад відправити, — міркує вголос вартовий з перерубаним і марудним лицем. — Хай відправляють. Мене, мовити правду, Ізюм не приваблює, навіть нудить. У нас дома знав одне — перед тобою зарізяки, є що стерегти й чого самому остерігатися. А це — монастир з дітлахів, нема кого й за боже пришиття схопити, душу витрясти і посміхнутися. Ні, ні, як собі хочете, а тут невесело. І Прошці, сам каже, дуже сумно, нема ніякої розваги-переваги.
— Ще б пак, — подає голос також Андреев. — Знайшов собі кумпанію. Прошка сам п'ять років був каторжником за вбивство власної дружини та дітей. Розважився... Він давно звик пиячити й витрушувати душі, то йому тут і сумно, а мені цікаво придивитися до цих юнаків. Справді, чого за ними встановили такий суворий нагляд?
— Можливо, у них є щось таке, чого ми не знаємо...
— Щось таке... І скаже розумна голова...
— А ти не лізь з своїми клешнями. Може, і справді в них...
— Плетеш дурне. В них, у них... Ти не бачив їх? Голі, як соколи, до того ж слухняні і обходительні. Це тобі не наші душогуби.
— Агей, Перцов! Ти ж у нас майстер на всі руки, годен і мертвого розворушити. Може б, поговорив з котримсь, дізнався..
— Поговорити... Зараз прибіжить справник, от і дізнаєшся...
— Таки треба дізнатися. Сторожимо, а кого?
— Треба, треба. . Всі розумні, тільки бояться вночі надвір виходити, а тому вранці штани мокрі... Потрібна якась приключка. Не зайду ж я ні з сього ні з того в камеру і — здрастуйте, я ваш далекий родич, а далі скажіть, хто ви такі і чого сюди попали... Необхідно щось придумати.
— Ти чоловік розумний, то й придумай...
За безжурними балачками печеніги й не помітили, як покинули свої пости і скучкувалися напроти дверей Михайла Рклицького. Зате їх бачив і чув тонкий на вухо пожилець камери. Він, притулившись до вічка, подумки також шукав приводу, щоб зав'язати з ними розмову. Хотів уже було постукати в двері, як зненацька набігла інша думка. Він заспівав свою улюблену пісню:
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині,
Ніхто не пригорне
При лихій годині.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Хто думає взяти.
І побачив — вартові раптом розбіглися хто куди. Не рушив з місця один Перцов. Щось показував на мигах (здається, просив не гриміти чобітьми) і мимрив губами.
Та налетіли гуси
З далекого краю,
Замутили воду
В тихому Дунаю.
Почувши тихий стук у двері, Рклицький перестав співати. Глянув у вічко і побачив посеред коридора ізюмського повітового справника. Той грізно звів брови, пройшовся сюди-туди, пильно оглянув печенігів.
— Що тут у вас?
— Нічого, — відповів Перцов.
— Не бунтували?
— Навіть не шебернули. Сплять.
Справник поторгав троє дверей, приклався до вічок.
— До ранку, — сказав, — вартуватимеш з Филимоновим. Решту заберу на підміну біля карцерів та на чорному дворі.
— Беріть.
— І мене залишіть з Перцовим, — викликався бородатий Волков.
Але справник недобре насупився.
— Пішли, — кивнув головою, і коридор спорожнів. Перцов показав Филимонову на двері, в які вийшов справник з вартою, провів очима по коридору, підтягнув шаблю на боці.
— Наглядай, щоб бува хто...
Сам постукав у двері Рклицького.
— Чого? — запитав Михайло.
— Вибачай, що перервав твою співанку. Начальство приходило. Продовжуй, уже ніхто не заважає.
— Сподобалось?
— Гарні слова. Можна голосніше. Візьми спочатку.
Рклицький уважив прохання.
Як ми кохалися,
Мов голубів пара, —
Тепер розійшлися,
Як чорная хмара,
Перцов одсунув кватирку, через яку подавали їжу.
— Слухай, чому воно так?
— Що?
— Слова уже ніби знаю, а на голос не втну.
Він спробував заспівати.
— Нічого не виходить, хоч караул кричи.
— Треба підучитися.
— Підучиш?
— Хочете?
— Дуже.