Причепа

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 41 з 51

Хведор — хоч я не виходив до салону, але ж добре роздививсь на неї в двері. Може, тим, що крутила головою, мов коняка в спасівку, як її мухи та ґедзі кусають.

— Вона вміє, сказати правду, і головою крутити, але ж вона вміє повести себе між людьми: звичайна до людей і разом з тим поважна, навіть горда; вона йшла до танців з кожним, але як з ким танцювала, то іншого згорда ніби надаряла якимсь незвичайним щастям.

— Її дочці вже можна на балах танцювати, — обізвалась Ганя.

— І дочці — час, та й матері ще можна гацати! — одказав о. Хведор, засміявшись. — Недурно той бідний чоловік її так щулився в закутку! А вона перед самим його носом брик, брик! скіць! скіць! Бий її коцюба! кидає тими ногами, як дика коза, тільки патли тріпаються… Всі засміялись, окрім Яся.

— Вона-то патлами трясе! Але зате як вона вміла обійтись з князем, то можна й дивуватись. Яке розуміння вищого тону, яке тонке кокетство! Чи не з великих часом вона панів? Кажуть, вона приїхала з Варшави. Чи прикмітили, як князь дуже вже близько прихиливсь до неї? Яку вона зробила тоді поважну міну, як випростала стан, як вона одхилила лице і скоса зирнула на його! Зараз князь втямив, що говорить не з якоюсь простою економшею… А потім, як вона знов кинула на його солодкими очима, засміялась до його, зуміла його розважити веселою розмовою, і займаючою, і цікавою, і не пустою! Скільки їх було там, навіть з добрих і значних дідицьких родин, та жадна не спромоглась навіть підступити до князя, і ні на одну з їх князь не звернув своєї уваги.

— О! що вже вона вміє закручувати та заморочувати голови паничам, то, дійсно, правда! — одказав отець Хведор. — До цього в неї доволі хисту. Якби ще другий бал, то вона б, надісь, і мені заморочила голову. Зате ж можна сміливо сказати, що її носата гувернантка не запаморочила нікому голови. Ходила вона по гостинній якраз так, як чапля дибле по болоті та мочарах! А що вже танцювала, то, їй же богу, неначе от-от через тин збирається плигнути. Чи не була вона часом в актьорках в театрі? Чи не ходила пак вона по варшавських вулицях з катеринкою?

Всі засміялись, окрім одного Яся.

Ше днів зо два гостювала Ганина рідня в Серединських. Ганя показувала матері своє хазяйство, радилась з нею, водила її по всіх усюдах. На подвір'ї між довгими забудуваннями була хата-молочна, де стояло молоко, де били масло, гнітили сир. Там збирали молодиці молочне і для княжого двору під наглядом управительші: там збирала Ганя молочне і з своїх власних двох корів. Вона повела туди свою матір і сестер. Там саме переполіскували свіже масло, жовте, ніби жовток. І сестри, і сама Ганя не втерпіли, щоб не взятись до роботи. Саме тоді Ясь водив свого тестя по хазяйству, хвалився своїми кіньми. Вони ненароком заглянули і в молочну хату, звідкіль лилась пісня та весела розмова.

Ясь глянув, що Ганя з сестрами, поруч з молодицями й дівчатами, позабиравши ложки, переполіскували масло, і — надувся.

— Ганю! добре ти приймаєш своїх гостей! Засадила всіх до роботи, ще й сама засіла. Неначе нема кому поратись коло отієї справи! Ти повела б сестер у сад, в оранжереї, — нехай би всмак нагулялись.

— Так, так! Це правда! бо дома вони в мене не дуже гуляють! — обізвався отець Хведор. — То, бачте, зятю, вони в мене мали змалку таке виховання, що коли б і за князів повиходили, то все б таки самі колотили сметану! Коли б пак було знаття, що ти, Ганю, будеш колись багатою управительшею, то я був би оддав тебе в "Институт благородных девиц". То, може б, і ти трясла патлами та вертілась коло князя так достоту, як Лемішковська.

— Ганю! кміть ти, серце, за тією Зосею Лемішковською, — говорила до неї потаємно мати, йдучи поруч з нею по дворі. — Я вчора, сидячи, все кмітила за нею, бачила, як вона ніби ввивається коло Яся. Щось моє серце дуже не лежить до неї! Вона гарна, кокетка, як звичайно буває полька, любить вихрити, морочити голови мущинам. Стережись її, не сходься з нею, навіть не пускай її до своєї господи. Вона бідна, а ви багаті тепер; вона з останнього шага стягається на багату й пишну одежину, а потягти в неї біг-ма з чого. Цілий вечір вона, якби змогла, на голові ходила б! Вона вміє вертіти язиком! Стережись ти її!

Поїхала рідня додому. Материні слова глибоко запали в серце Гані. Вона почала прикмічати, хоч і дуже йняла віри чоловікові.

По виїзді тестя в сім'єю, Ясь ізнов став невеселий, щось думав, довго ходив по покоях, никав скрізь, поки прийшов до стола, де Ганя наливала в стакани вечірній чай.

— Як несподівано, негадане приїхали наші! Наче знали, що в нас буде вечорок, — промовив Ясь, дивлячись на стакан чаю.

Ганя й передніше вже постерегла, що йому не дуже був приємний несподіваний приїзд її рідні, але все-таки не вгадала, який сором заливав йому кров'ю очі перед дідичами-поляками за своїх сватів.

— Може ти думаєш, що я подала до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швидко. Приїхали, бо так їм хотілось, — промовила Ганя і стихла.

Ясь почував душею, що Ганя зрозуміла його думку.

— Ні, серце! ти думаєш, що я… що я спротивився б тому, щоб вони прибули до нас, що я був не радий гостям…

— Я не про те говорю. Хіба ж вони оце вперше приїжджають до нас у гості? — промовила Ганя, дивлячись просто в вічі чоловікові. — Тільки я сама добре знаю, що їм зовсім не треба було б приїжджати якраз того дня, коли в нас був бал! В нас були все дідичі, все поляки. Я сама бачила, як вони всі одрізнялись, навіть одвертались од моєї рідні в нашій же господі… Я сама бачила, як пани скоса й сердито поглядали на батюшку тоді, як він заглядав через поріг до гостинної.

— Та так! Бачиш, це звичайна річ. Де вже ти хотіла, щоб пани, поляки та поєднались, ще й побратались з нашими українцями! Між ними єднання й ладу не сподівайсь! — сказати по правді.

— Та ті трохи бідніші панки, ті не цураються нас і не держаться осторонь. Адже ж і ти колись звав себе поляком, але якось зійшовся ж зо мною, та от й живемо вкупі щасливо, хвалити бога, може, щасливіше, ніж хтось інший! А може, ти взяв мене колись через те, що сам був колись бідний! Може, при теперішньому місці та засобах життя і не посватав би мене! — промовила Ганя, сміючись і веселими очима поглядаючи на його.

— Бог зна, що ти верзеш! — одказав Ясь, спустивши очі додолу і не зважуючись чогось глянути їй просто у вічі.

Швидко, швидко хвильова думка блискавкою промайнула через його голову. Слова Ганині не впали в порожнечу повітря, не згинули навіки без сліду, як гине багато людських слів, кинутих з язика на вітер. Вони зачепили в Ясевій душі вже направлену струну, котру натягав поволі вже давно пан Хоцінський, котру направила Зося минувшими днями своїм кокетством, своїм тоном. Та струна стиха обізвалась у Ясевій душі якось несамохіть, обізвалася і… і трохи злякала самого Яся. Так несподівано, так просто, легко й навіть жартовливо торкнула Ганя по тій струні. Чи знала вона, чи сподівалась вона, шо тим легким словом вона вирекла собі смертельний вирік, навела Яся на ту думку, котра тільки накльовувалась у його в серці? А та думка одначе вже зародилась у його в голові, вже потроху навіть стигла.

— Нічого мені таїтись перед своїми, — промовила Ганя, трохи перегодя. — Я перекажу їм, щоб вони вдруге не приїжджали, як буде в нас бал або вечір, та й годі!

— Та коли той бал ще буде! — одказав Ясь знехотя, все не підіймаючи очей од скатерті, — Ні, Ганю, краще не кажи про це нічого батькам. Нащо їх бентежити якимись панськими примхами? Ще і од нас одцураються! Бога ради, не кажи їм нічого. А потраплять знов на бал або на поляків-гостей, — то нехай буде, що буде…

Ганя налила по другому стаканові чаю і сіла коло Яся. Розмова перервалася. Ясь знов задумався, колотячи срібною ложечкою чай. Ганині слова знов навернулись йому на думку: "А може, ти взяв мене через те, що був сам бідний! Може, тепер, при теперішньому місці, і не взяв би мене". І здавалось йому, що Ганя йде по льоду, підлитому водою, посіченому теплим весняним промінням, що вона сама, ніби зумисне, зійшла на пролизину, де через дірявий лід булькотіла каламутна вода. І здавалось йому, що її ноги ввігнули тонкий лід, шурхнули в пролизину, шо вона ввіходить під лід. Ясь подививсь на неї. При блискучих проміннях сонця її повне лице аж сяло красою; карі очі світились добром. Ясь почутив, що жаль стис його за серце; він почував, що любить Ганю, що та свята іскра ще жевріла, ще не згасла в його серці, хоч і починала вже згасати.

Вставши з-за стола, він несподівано обняв її, щиро й гаряче пригорнув і поцілував, що аж Ганя сама здивувалася, і поїхав до робітників…

XI

Одного вечора звелів Ясь запрягати коні.

— Куди думаєш, Ясю, їхати? — спитала його Ганя.

— А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? — спитав її Ясь.

Ганя на хвилинку задумалась, їй з першого разу не полюбилась ні Зося, ні Теодозя.

— Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим часом.

— Та й мені не хочеться, але треба. Лемішковська — дама великими забагами, хоч і з малим засобом, розуміє звичаї вищого світа. Мені не хочеться, щоб вона назвала нас простаками. Нігде дітись: доведеться бувати в їх, коли вже зачепили всі. Та ще коли б ти знала? Треба їй одвезти оте дзеркало…

— А то навіщо? — спитала його Ганя. Недомисл засвітився в її очах.

— Може, позичає нащо? На вечорок, абощо? — говорила далі Ганя.

— Ой, де там тобі! треба подарувати! Я й сам і не радий, та нігде дітись, коли слово з язика зслизло. Бачиш, на балу почала мені Лемішковська розказувати, що не взяла своєї дочки на бал, бо ніби вона ще мала дитина…

— Гарна дитина! час на зміну матері! — обізвалась Ганя.

— Нібито вона по своєму погляду на виховання дітей мала за нечасне так рано возити її на бали. Потім вона мені розказувала, як її дочка плакала, як вона обіцялася привезти їй з балу гостинця, цукерків… І надало ж мені на той час глянути на те дзеркало! Я махнув рукою на дзеркало і… обіцяв прислати її дочці дзеркало, щоб вона тільки не плакала. Так тобі слово вислизло для комплімента! А тепер треба додержати свого слова, треба вже одвезти. Не дуже дорого коштує.

— Шкода трохи дзеркала… — промовила Ганя та й замовкла. — Одвези вже, коли обіцяв…

Дзеркало було туалетне, довго-кругле, з срібними рамами, на точених ніжках з чорного дерева.

38 39 40 41 42 43 44