Роман та Онисим наказали прихопити, крім лопат, мітел, сокир та ломів, ще й дещо з посуду, і тепер на санчатах торохтіли балії, ящики, ночви. З першої ж хвилини не втрималися од спокуси покататися. Вже зв'язували з півдесятка санчат у поїзд. Знайшлися витівники, котрі до поїзда ззаду стали чіпляти ще й ночви та балії — аби веселіше. З гуком і сміхом летіли вниз. Тільки Роман з Онисимом не дозволили довго тішитися. Коли разом із дядьком Лесем відтоптали грані всіх майданчиків та трас, гукнули школярів до роботи.
То таки весела праця була в них того дня. Вже давно гуртом не трудилися і мовби аж зголодніли за самою можливістю щось зробити колективно.
Щоб не було колотнечі, лісничі поділили школярів на групи, як це вже не раз практикувалося і влітку. Кожна щось виконувала своє: одні згрібали сніг у купи, другі вантажили його на санки, треті возили. Все робилося із сміхом та жартами. І як завжди в таких гуртових роботах, де й бралися завзяття та ентузіазм, бажання зробити все швидше та краще. Вже пашіли щоки рум'янцем, руки горіли теплом, ніби надворі й морозцю легкого не було.
Дядько Лесь із чотирма старшокласниками ворожив тим часом біля стовпів: свердлили дірки, закручували гаки, припасовували ізолятори. Інші довбали лід, готуючи ополонки.
Так потроху, а далі все виразніше та чіткіше, вимальовувався на озері "спортивний комплекс", як сказав Сагайдак. На зеленаво-синій кризі попід берегом пролягла широка траса для ковзанярів. Тепер уже лід лише підмітали віниками та мітлами. Відтак начисто прибрали і хокейне поле, обрамлене з усіх боків високими сніговими валами. Поряд із ним — велике коло для крутілки.
Коли вже почало сутеніти, з чотирьох боків озера поставили стовпи, підперши їх кілками, хай холод за ніч прихопить гарненько навкруг, прилютує до криги. Забили й трубу для колеса. На ніч морозець брався, і вода в ополонках уже встигла пришерхнути.
Юрко теж працював, хоч це йому було й не дуже легко. Знову щось тоненькою голочкою штрикало в коліно. Але він не зважав на те і в думці потішав себе, що то виходять золотники, про які згадував лікар.
Всі роботи увечері скінчили, але розходитись не хотілося. Кортіло поспускатися з гірки, побавитись.
Юрко стояв збоку від ковзанки. Каталися, хто як міг: одні на санчатах, інші в баліях та ночвах, а дехто на вінику чи мітлі.
Сагайдакові дуже хотілося кинутися в ігрище, але остерігався, щоб не заподіяти собі нової шкоди.
Підійшла Росина із санчатами.
— Юро, давай спустимося вдвох. Ти сидітимеш попереду, а я позаду і правуватиму.
— Гаразд! — зрадів Юрко.— Але ж ти бачиш, який тут мурашник? Ми ж обов'язково когось зачепимо.
— Ні, ні,— сказала,— ми попросимо всіх відійти...
Дівчина, підіймаючись угору, кричала всім, щоб розійшлися, бо зараз буде їхати Юрко Сагайдак.
То була смішна й урочиста хвилина. Всі й справді розступилися, щоб не заважати.
Посадивши хлопця, як і казала, сама прилаштувалася позаду:
— У-у-р-р-а-а! — закричали школярі по всьому схилу з обох боків, раді ще одній нагоді потішитись.
Санки, набираючи швидкість, уже мчали в тому гомінкому коридорі дітей. Росина обняла Сагайдака за плечі, пригорнула до себе, щоб він не впав. Вітер обдував їхні лиця, свистів у вухах. Щось кричали з обох боків глядачі, сміялися, вимахували руками. Нічого того не чула й не бачила. Вона відчувала тільки Юрка у своїх обіймах. Її палахкотлива щока торкалася Юркової, і вона помічала лише його віддих, ловила його задоволений шепіт...
— Ох і здорово... Ну ж і гірка...
Як уже встав, подумав: "Але чому щастя завжди таке коротке?"
ВОВЧА ЯМА?
Галя раділа. У Миколи Петровича щось не ладилось в машині, він уже кілька днів ремонтував її, і цієї неділі, певно, не поїде до Юрка.
Дівчина ще в суботу після уроків взяла квитки на автобус і тепер із Жоркою Вчорашнім поспішала на автостанцію.
Ось уже й знайома дорога в село! Але все навколо поблискує свіжим снігом, а ліс, що починався зараз за містом, стояв задумливий, мовчазний.
— Яка краса! — захоплено мовила Сороканіжка.
— Звичайно,— зітхнув Вчорашній,— на екскурсію сюди приїхати можна. Але жити тут... Дивуюся Юркові...
— Чому?
— Глушина! Закутень! Вовча яма!.. Так говорила мама і, я думаю, правильно.
"Ех ти, мамій!.." — відразливо подумала Сороканіжка і, хоч теж шкодувала, що Юрко вирішив оселитися в селі, і вона тепер не бачиться з ним, усе ж із почуття неприязні відвернулася від попутника.
Всю дорогу більше мовчали. Жорка чомусь дратував Сороканіжку. Коли вивільнилося місце на задньому сидінні, біля вікна, пересіла туди, прохукала дірочку у вкритій памороззю шибці, вдивлялася в краєвиди, що пропливали в зворотньому напрямі руху автобуса — переліски, поля, села і присілки.
Врешті і їхня зупинка. Йшли засніженою сільською вулицею. Яка тут тиша навкруги! Скільки свіжого повітря!
Жорка з хвилюванням наближався до двору тьоті Прісі. Як зустріне його Юрко?
І Галя теж непокоїлася, тільки з іншої причини. їй хотілося скоріше ступити на поріг Сагайдакової хати, глянути, який став Юрко за ці кілька місяців. Може, то тільки в листі до дідуся Тото хоробрував. А насправді лежить знову в ліжку калікою, а якщо й дибає, то лише опираючись на милиці?
Рипів сніжок під ногами, поскрипувала ручка господарської сумки, котру несли удвох. У ній були подарунки хворому. Школярі поназносили всякої всячини — цукерок, лимонів, яблук, шоколаду.
Та ось уже й подвір'я. Біля воріт і хвіртки сніг відкиданий, а на стовпах, як і писав Юрко, білі високі папахи.
І раптом брязнула клямка, хвіртка розчинилася, на порозі її — Сагайдак, у червонястому кожушку, валянках, шапці-вушанці, з ціпком у РУЦІ-
— У-у! — вигукнув з веселою нетерпеливістю.— Оце так сюрприз! Романе, Онисиме, хутчій сюди, гляньте, хто прибув до нас!
А сам, спираючись злегка на ціпок та накульгуючи, вже поспішав гостям назустріч, усміхнений, радий.
— Добридень! — обізвалася Галя першою, і собі усміхаючись.
Юрко кинувся до Вчорашнього. Жорка впустив сумку. Вона перехнябилася на сніг. Кілька апельсинів, кульок і лимон випали на дорогу. Хлопці обнялися, а Галя, хоч і гнівалася на Жорку за таку необачність, усе ж раділа: нарешті Сагайдак і Вчорашній так щиро зустрілися. Хазяйновито підібрала подарунки, поставила сумку на сніг.
Юрко ступив до Галі:
— Здрастуй, Сороканіжко! — сяйнув білозубо і вже хотів було обійняти її, та в останню мить стримався, лише обома руками потрусив правицю дівчини.
А Галя у відповідь на ту хлоп'ячу сором'язливу ніжність сама обняла однокласника.
У хвіртці вже стояли Роман та Онисим. Вони підійшли до прибулих, привіталися.
Тепер сумку несли до хати вже хлопці. Як тільки ступили до господи тьоті Прісі, Галя заходилася викладати подарунки на стіл.
Юрко найперше взявся читати листи. Коли з одного конверта випала соска, сміялися гуртом.
Сагайдак, здалося Галі, трохи змінився. Здається, схуд, погляд став пильніший, уважніший, з якоюсь задумою. Чубчик з лоба зник. Зачісував чуба на проділ, убік, як і Роман та Онисим.
Аж тут тьотя Пріся, а за нею і школярі почули гудки автомашини.
— Дядько Микола! — закричав Роман, схопився з лави, кинувся кулею в двері.
Справді, приїхали Юркові батьки. Галя в душі пожалкувала з того. Це ж почнуться свої, сімейні, розмови, і вона, певно, не зможе поговорити з Сагайдаком так, як того бажалося.
Роман, здається, ще ніколи так не радів приїздові дядька, як сьогодні. Відчиняти ворога не йшов, а просто летів. І потім не відходив від Миколи Петровича ні на хвилину.
Тільки ступили в хату, загадково повідомив:
— Так-от, хочу вам сказати, що слід Івана Кочубея ми розшукали...
Вчитель насторожився:
— Як?
Роман пригасив на обличчі переможну усмішку:
— Його портсигар тепер у наших руках...
— Невже? — здивовано мовив учитель.— То, може, покажете?..
— Це треба сюди Росину з кошиком і реєстром... Онисиме, побігли!
— Яким кошиком? — дивувався Юрків батько.— Що за реєстр?
— Це довго пояснювати,— сказав Сагайдакменший,— краще побачити.
Микола Петрович нічого з того не розумів, а коли Роман був уже біля порога, зупинив небожа:
— Ти постривай поки що з цим. Після дороги треба спершу перекусити.
Поки накрили стіл, Юрко й Галя, присівши у ванькирчику на лавку, гомоніли про своє.
— Все тут добре,— казав Сагайдак,— і свіже молоко, і чисте повітря. І навіть те, що немає ні трамвая, ні тролейбуса, і до школи доводиться ходити пішки. Це мені дуже потрібно. Бачиш, ось уже як згинається нога...
Він пройшовся по кімнаті без палиці, намагаючись якнайбільше гнути ногу. Зупинився проти Галі, продовжував:
— Тільки-от англійська... Розумієш, тут у школі вчать німецьку, а я ні в тин, ні у ворота...
— То, може, поїдемо додому? — запропонувала дівчина.
Юрко крутнув головою:
— Ні, тут гарне товариство. Зранку до школи разом. Потім учимо гуртом уроки...
— З ким?
— З Романом і Росиною... Тоді йдемо на ферму до знайди. Знаєш, яка вона вже стала — велика, красива. Виросла. Лебеденко каже: "Такот, товаришу Сагайдак, зумів ускочити в халепу, зумій і вилізти з неї". Це про ногу. А про лосеня теж: "Знайшов лосеня — тепер власноручно й доглядай його..."
Хлопець засміявся.
— А знаєш, для чого він так? Щоб я більше тренував ногу. Він хитрий, цей Олександр Юхимович.
Сороканіжка спохмурніла, мовчала.
По обіді Роман з Онисимом мерщій подалися до Росини по білі портсигари. Заодне прихопили і все інше в кошику.
Роман задихано пояснював Миколі Петровичу, що все це й не потрібне — всі оці мундштуки, запальнички, кресала, кисети, проте довелося з метою конспірації збирати, щоб не насторожувати того, хто міг ховати портсигар Івана Кочубея.
Хлопець уже поставив було кошик під лаву, але увагу Миколи Петровича нараз привернула з березової кори коробочка, що лежала зверху. Він зацікавлено взяв її. Схожа на сплющений бурячок із зрізаним корінцем, замість якого припасовано кришечку.
— Хо-хо!...— підняв брови Микола Петрович.— Та це ж древня тавлинка. Прісю, пам'ятаєш, колись у нашого діда була подібна?
Підійшла Романова мама. Інші теж наблизились до Юркового батька і тепер гуртом розглядали табакерку.
— І в кого ж її знайшли? — поцікавився вчитель.
— Вже й не пам'ятаю,— невдоволено сказав Роман, жалкуючи, що дядько витрачає час на такий дріб'язок...— У нас усе записано в зошиті.