Хіба спаде котромусь із них на думку, що людині навіть смерть може стати легкою?
Розділ четвертий
У ХАЩІ
Барханов врівноважений, як завжди. І не такий, як завжди. Бо в екрані відеофона за його спиною — не біла стіна кабінету, а зелені пагони й важке листя, непролазні папороті й схожі на змій епіфіти... І не видно високого благородного чола представника Комуністичних Республік, його сніжних скронь — вони сховалися в крислатому шоломі.
Члени Ради дивилися на нього іншими очима, ніж завжди, — тепліше й уважніше.
— Експедиція залишила вертоліт чотири години тому, — вів Барханов. — Рухаємося в напрямку плато. Умови нормальні. Сподіваємось бути біля мети за два дні.
— Самопочуття учасників експедиції? — кинув Таві.
— Задовільне.
— Гнат Петрович?
— Не гірше за молодих.
— Продовжуйте.
— Все. Півгодини тому закінчився черговий сеанс зв’язку з Соболем. Готові передати запис.
— Передавайте.
Зникло зображення, а з-за екрана почувся вже знайомий усім членам Ради дует Артема й Олексія: обчислення, формули й короткі пояснення...
— Пробачте, товариші, — сказав Вернер. — Чому до складу експедиції не включено такого блискучого спеціаліста зв’язку, як Пуебло Альмейду?
— Я поясню, — сказав Таві, — Всесвітня космічна Рада запропонувала Альмейді негайно включитись до роботи Південноамериканського інституту зв’язку за планом підготовки Першої зоряної експедиції. Ми не могли затримувати Альмейду. Його винахід ставить проблеми космічного зв’язку на нову основу. Замість нього нейтринне радіо в сельві доручено Олексію Сухову.
Заговорив Кардашов:
— Основне завдання Надзвичайної Ради тепер полягає в якнайшвидшому завершенні оборонних робіт. Злочинці вже мають певні запаси зброї, а ми тільки налагоджуємо виробництво. Треба їх випередити. Тільки за такої умови господарем становища стане людство. Все це вимагатиме надзвичайного напруження сил і дуже точного маневрування виробничими ресурсами. Товариш Лансана вичерпно розповів про хід робіт на оборонних об’єктах. Треба, щоб кожен член Ради взяв під особистий контроль кожен такий об’єкт. Для цього доведеться роз’їхатися по місцях. Найближчі засідання знову проводитимемо по відеоканалах. Мені доручено здійснювати координацію наших дій і зв’язок. Дальша конкретизація плану знешкодження концерну великою мірою залежатиме від експедиції Барханова. Чи є міркування? Вернер запитав:
— Чому до складу експедиції увійшло тільки п’ять чоловік?
— Ми не маємо права сполохати злочинців, — відказав Таві. — Викриття експедиції може привести до загибелі учасників і зриву наших планів. Ті, хто вирушив у сельву, мають із собою все необхідне. Але вони і в цьому випадку наражаються на небезпеку.
Після цього Лансана закрив засідання Надзвичайної Ради.
Привал закінчився. Олексій узяв квантовий генератор.
Скільки не читав він про непролазні хащі тропічної сельви, а навіть не уявляв, що в природі може існувати отака суцільна стіна заростів. Сьогодні зранку члени експедиції вийшли з вертольота на березі невеликої річки і от уже котру годину прорубуються крізь цілком непролазну хащу.
Сонця не видно. Воно десь угорі, за суцільними кронами, за щільним плетивом ліан і заростями папороті. В хащі сіро-зелена темрява, тут мокро й нестерпно душно.
Олексій присів навпочіпки і повів променем генератора над ґрунтом. Тонке червоне лезо втопилось у зелені. Зашипіли розтяті стебла, пара повільно розповзлася в повітрі. Промінь в тисячу градусів перемішував густу зелену кашу.
Та ось уже всі стеблини, що заступили дорогу, підрізані, а непролазна завіса так само висить на шляху. Вона вчепилася пагонами в гілки дерев, її підтримує суцільна мережа ліан, тільки папороті неохоче хиляться до землі.
Випростався. Націлив промінь угору. Зелень посунулась, потекла вниз. І ледь помітний коридор розчиняється перед людьми, і вони вступають у нього, вище колін вгрузаючи в зрізану зелень. Іти важко, а вести — ще важче... Олексій присідає й ріже над ґрунтом, підводиться й ріже під кронами, і знову десяток кроків, і знову червоний промінь впивається в сельву.
Треба стежити, щоб промінь не був занадто довгим, бо можна зрубати дерево, і воно загуде, трощачи все навколо, і звисне поперек дороги. Це додасть зайвої роботи. А головне — це демаскуватиме групу. Їх не повинні помітити з повітря...
Ніби самим тільки ногам погано йти по рослинному місиву, а через це болить усе тіло... Олексій уже не присідає, а просто сидить на зелені й крає стіну. На нього кидаються хмари комашні, до нього поспішають мурахи — їм кортить пообідати Олексієм. Пилом, трухою, м’яким кольоровим градом комашня сиплеться на плечі, вбита захисним випромінюванням одягу. Олексій трохи подовжує промінь, щоб не так часто спинятись. І тієї ж миті — голос Барханова:
— Сухов, довжина...
Росте роздратування проти начальника експедиції. І він розуміє: знову заздрість. Бо навіть за таких умов Барханов зумів зберегти свою незворушність, а коли йому випадає черга бути ведучим, — він краще за всіх крас сельву.
Ні, ні, треба думати про щось інше. Олексій втомлювався боротися з собою, але згадувався Пуебло... Аргентинець останніми днями був як совість. Дивлячись в обличчя своїми очима-сливами, він тихо питав:
— Знову?..
Олексій спалахував, та не від сорому, а від досади: знову. З Пуебло він звик бути відвертим, відвертішим, аніж із собою. Альмейда все розумів. Він не читав моралі, а тільки радив.
— Настроюй себе на аналіз. Розумієш? Закрадається погана думка, а ти — геть її! Думай про Артема і Яну, про своє життя, про що хоч, але не давай місця підлій думці... Я розумію, що так важко, а що вдієш?
— Звідки воно в мені взялося? — аж стогнав Олексій.
— Не скигли. Ти гадаєш, є такі люди, яким би не довелось боротися з собою! Важко, а тримай себе в кулаці. Відганяй!
— Я думку віджену, а почуття залишається: "Ага, погребувала мною, он у яку халепу вскочила!.. Було б мене полюбити!"
— І про Артема так думаєш?
— Ні. Про Артема — ніколи.
— От бачиш. Ревнощі — що ж, дуже живучі. Люди вчаться відкидати їх у такі глибини, щоб і чути не було... Головне: ти відганяй думку, а почуття зловтіхи — воно трохи пововтузиться та й щезне.
Олексій і гадки не мав, що в цього метушливого, запального й закоханого в Яну аргентинця ясний і чіткий погляд на життя, вміння знаходити головне. А як він переніс зраду сестри... Жодного слова та й жодної згадки про Тересу. Він її страшенно любив, Олексій знав про це.
Закрадалася заздрість до Пуебло, що він така хороша людина. Доводилось думати про щось інше, пригадувати всілякі дрібниці, аби розвіяти увагу...
Це погано для Олексія, що Пуебло не пішов з експедицією.
Шарудить підрізана зелень, шипить пара, перемішується з випарами сельви, і повітря стає ще густіше... Солодко пахнуть рослини. Нога провалюється в рівчак, повний смердючої чорної багнюки, і вже в складках штанів звиваються п’явки, конаючи від розрядів наелектризованого одягу. Сухопутні п’явки швидко, як вужі, поспішають до людей, і дарма що вони гинуть — огида сіпає обличчям. Кисню немає: навколо парує, гниє, розкладається...
За Василем зеленим коридором іде Барханов. За ним важко дихає Гнат Петрович Соболь. Вони балакають поміж себе:
— А ота гілляста пшеничка, що я вам учора казав, колись давала не більше як п’ятдесят центнерів з гектара, — каже Гнат Петрович.
— П’ятдесят? — Барханов дуже дивується. Олексій не пам’ятає, щоб той так відверто виказував свої почуття. Мабуть, і самому Барханову стало неприємно, бо він тут-таки повторює: — П’ятдесят... Колись це вважалось непоганим урожаєм.
Це вже сказано байдужим тоном. Та Гната Петровича не обдуриш!
— А таки п’ятдесят. Ще, пам’ятаю, засперечались у нас люди: навіщо ж нам така гілляста, що дає всього на десять центнерів більше звичайної!.. Ви нам дайте "новосибірську", що всі люди сіють, то ж таки вісімдесят, а не п’ятдесят...
— "Новосибірська" що й досі в Сибіру йде непогано, — сказав Барханов.
— Таки йде! Таж у Сибіру свої умови, а ми ж таки Україна. Ото слухайте. Вчені ламають голови: хімічний аналіз показує, що з новими добривними препаратами ґрунт дістає геть усе, що треба гіллястій для врожаю. Ґрунт — ніби казан: як заправиш, так і матимеш. Тож з
математикою не сперечаються: мусить давати сто центнерів, і край. А не дає. Рік б’ються, другий... Виявилося, що рослина не здатна сприймати таку кількість споживчих речовин. Ото тільки як запропонував Глущенко свій біостимулятор — і пішла наша "полтавчанка" по ланах. Сто двадцять, а там сто п’ятдесят, а вже вчені нову "полтавчанку" виводять, так то вже буде не море, а справжнісінький океан зерна. Скоротимо, мать, на той рік площі під пшеничкою, а тоді диви: моїм корівкам більше земельки перепаде, аби паша була...
— Хіба не вистачає?
— На той рік стадо зросте вдвічі...
Скоріш би линуло з неба, щоб перепочити, а там хоч на годинку полегшає в повітрі... Олексій ріже й ріже, і ніяк не скінчиться його година.
Нарешті Барханов:
— Годі, Сухов. Дайте мені місце.
Чи в нього генератор кращий? Наче сельва стала податливішою, прудкіше звилися вгору хмарки пари, веселіше посипалися на землю соковиті стебла, тужаве листя, цупкі ліани...
"Не думати про це, не думати, — наказував собі Олексій. — Нехай собі... Я придивлюся, запитаю, і в мене так вийде. І обидва американці працюють не краще за мене, а Гнат Петрович тим більш... А я все ж таки про це думаю! Ні-ні... Чого мавпи зняли такий ґвалт? Може, Барханов яку зачепив променем? Не зумів укоротити? Барханов усе вміє, не думай про це!.. Чого вони так кричать, ці кляті мавпи? То сидять тихо, немов весь ліс вимер, то здіймуть такий ґвалт, що у вухах лящить. От же ж родичів подарувала природа..."
Та ось вгамувалися чимось налякані мавпи, і Олексій аж рота роззявив від здивування: Барханов співав!
Не те, щоб голосно, але й не дуже тихо. У нього був трошки скрипучий слабий голос, добрий слух:
Ще тільки крок,
Ще тільки сто —
І ми до вас прийдем!..
А за кілька хвилин знову — вже тихо, заклопотано:
Ще тільки крок,
Ще тільки сто...
Джон Джессеп озирнувся на Олексія, який тепер ішов передостаннім, і підморгнув, скорчивши кумедну гримасу. А позаду Веслі Кейс почав награвати на своїй електронній гармошці: "Ще тільки крок, ще тільки сто..."
Був день.