Буває, що просто голодую, аби лише не їсти заборонені речі. Сьогодні вночі дуже погано спав — живота надуло, підступає квасота, пече загою, пориває на вонітування. Живу у Джулиби. Лесик зі мною. Його були одвезли до Коломиї (сестра п. Олі), куди й ми всі намірялись виїхати, але К-я виявилась більш загроженою, передумали — забрали дітей назад до Львова. Тепер остаточно намірились на Сянок, — власне на Сяніччину. Там, як повідомляють нас, ще є можливість зачепитись. Від’їзд дуже затягнувся через відсутність інж. Джулиби, який їздив до Снятина. Приїхав лише сьогодні. Становище моє особливо прикре через те, що я є ніби нахлібником. Помічаю, що вже їм заважаю; обрид. Це дуже тяжко. Коли б не дитина, я легко розв’язав би справу. А так — важко. Маю ще можливість рушити до Криниці, тільки боюсь тамтешнього скупчення українців. Вагаюсь. А кожний день дорогий. Що день, то їхати все складніше. Та більше затримуватись у Львові неможливо і небезпечно. Сьогодні ж або завтра рушу на Сянок (сьогодні приїхав Ілик, обіцяє допомогти), а якщо там не улаштуюсь, махну звідти на Криницю. Все одно. Що буде — те буде. З моїми ресурсами і в моєму стані важко залетіти кудись далеко, а, крім того, тепер і не вгадаєш, де може бути безпечніше, краще. Останній (як думає більшість) пароксизм війни охопить (як думаю я) досить широку просторінь. Хто зна, зрештою, де краще й доцільніше тоді перебувати: в селі чи в лісі? Між іншим, ліси й гори в Зах. Укр. уже кишлом кишать. Там і повстанці. Там і просто втікачі з родинами й майном. Якщо большевики захочуть і зможуть прочесати ці ліси й гори, там вони матимуть величезну здобич — "українського звіра". Характерно, що настрій більшости укр. активу тяжить до лісів та гір, аби лише не йти зі своєї землі. І спостерігається тверда воля до боротьби — прагнення захищати свою землю, стримати большевиків, а потім прогнати геть-геть аж до Московщини, звичайно, за допомогою наддніпрянців, яких теж, треба сподіватися, захопить стихія. А як ні — померти. Тільки не тягтись на чужину.
Вихід один, один. Так мислить і так хоче більшість. Явище відрадне — дай тільки, Боже, щоб це знову не скінчилось стихійним тимчасовим поривом і врешті роздрібненим отаманством та са-моїдством.
26/ІІІ, неділя, Сянок
Пів на дванадцяту дня. Готель "Victoria" Д. Ілика. Кімната 3. Тут я вже четверту добу перебуваю. Зі Львова виїхав 22-го увечері. Вирішив враз. Щось ніби стукнуло: виїзди! В міському рухові, у виразах облич на вулицях, у самому повітрі раптом відчув: треба негайно виїздити.
Львівський двірець пізно увечері. Імлисте світло від синіх за-темнювальних лямпочок. На долівці жвакає болітце. Пасажири — переважно військові німці. Але загалом стиску нема. Тільки при виході на платформу трохи тісніше. Ще є лад. У вагоні на диво вільно — знайшлось місце і нам і нашим речам. Відходить потяг із запізненням на годину. Лесик зібгався на лавці, голову поклав мені на коліна і спить. Вночі о 3 1/2 год. пересадка в Самборі. Вагон цілком вільний. Вранці — Сянок. Візком (з великою морокою) одвозимо речі до цього готелю.
Вчора приїхав зі Львова Д. Ілик. У Львові вже сильний евакуаційний рух, що починає скидатись на втечу. На гол. двірці численні натовпи, метушня, безладдя. Приватні телефони в місті вилучено. Для українців визначаються окремі потяги. Поляки лишаються, не виїздять, що набирає характеру демонстративного. Цікаво, як тепер (після мадярської історії) поведуться з ними німці.
Переглянув зараз окремі місця мого запису і кріпко лайнувся.
Яка безбарвність, млявість, нудна тяганина по дрібничках! А життя таке яскраве, динамічне! Чи я постарів, серцем почерствів, чи взагалі став бездарою?
2/ІУ — 44 р.
Неділя. Сонце. Сліпучий сніг. Зранку морозець. На сонці тане. Краплі. Квітневі краплі. З вікна готелю: подвір’я АгЬеіІяатГу, де вчора було кілька лемків-селян, взятих на роботу до Німеччини, серед них — півідіотична дівка в легенькому полотняному одязі, що дуже хотіла пити, але боялася взяти води з приміщення, де німці, і намагалась напитися з-під ринви, якою ледь сочилась розтала снігова вода; а ще п’яний парубок, що всіх частував цигарками (широкий і відчайний жест), в тому числі й жандарів, які вели гурт на заліз, двірець; а ще інтелігентніша жінка з дитиною, яку повезли підводою. Подвір’я, в якому я вчора протягом години спостерігав тяжку драму, •— ця інт. жінка не помічала, а я згори з вікна помітив, як її обдурили, продавши їй порожню диктову валізку, співробітники АгЬейзатГу, як вони хитренько переморгувались, а коли валка рушила, задоволено й одверто реготали, що заробили на ній, прибитій горем, кілька десятків злотих. Жорстокий, страшний світ довкола. І неможливо інакше тепер жити, принаймні дожити до кінця війни, щоб і самому не бути черствим, жорстоким.
Ну, от. А за подвір’ям цим — садочки і будиночки зійшли в долину. Далі пробують братися з долини другим протилежним схилом, але тут же й зупиняються. Схил опухло виступає навпроти, геть вкритий снігом, а на далеких краях схилу стіною стоїть ліс. Гарно — ліс зараз у сонці має м’якше обарвлення, брунатно-фіалковий, але ввесь ніби затягнутий імлою. І дуже хочеться туди! Днями я виходив у поле, йшов сніговою стежкою, добре втоптаною, сяяло сонце, перебігав вітрець, степовий, зачіпливий, бадьорливий — і я скинув капелюха, так просто йшов, зраділий, піднесений. Я хотів бодай на короткий час забути про дійсність, яка навалюється грізним тягарем, стискає вже майже безвихідним колом, — і трохи справді я забувся. Сянок має гарні околиці, окремі місця його дуже мені подобаються. Але неможливо все це сприйняти... коли на вулицях день у день більше військових машин, що сунуть на захід і везуть немудру побутову мішанину — всіляке барахло. Пізнаю, пізнаю! Це вже бачив я у Харкові. Яка відстань знаменна — від крайнього сходу України до крайнього заходу. Все втрачено. Але ми, зрештою, нічого не втратили, бо нічого не мали. Ой, ні! Втратили стільки людей, стільки матеріальних скарбів! Єдина надія на нашу феноменальну життєздатність і плодючість землі нашої. Я все ж таки вірю в добрий кінець.
Не хочу ще гинути. Хапаюсь за життя. Хвороба мене знову починає гнути (воно й не дивно в цих умовах), а я не піддаюсь. Вчора почав робити собі промивання шлунку, — це в лікарні навчився сам себе обслуговувати. Придбав зонд і лійку, маю соду й морш. сіль, готую вранці кухоль теплої води з содою, запускаю собі зонда, а Лесик воду ллє — і добре виходить. І добре, що я це почав робити, бо знову є залишки їжі та кваси. Буду боротись до краю. Головне — дієта, але й цього ворога постараюсь збороти. Отак іде людина крізь життя, а на неї звідусіль тільки й чигають неприємності — вороги. Лесика посилено лікую. Йому ніби вже краще. Якось-то одіб’ємось!
Вчора зайшов нарешті Джулиба. Речей досі нема, але йому залізничники обіцяли за 2 — 3 дні їх знайти. Він вірить, що знайдуть. А що мені лишається? Віра.
У пресі: заповзяті бої під Станіславовом. Большевики з успіхом просуваються в Румунію. Але на лінії Тернопіль — Броди — Ковель, хоч і сильно вони тиснуть, особливого успіху поки що не мають. Правда, до Тернополя і Ковеля постачання нім. частинам довозиться літаками. Значить, вони оточені?
Так чи так, а справи щораз гірші. Видко, большевики займуть усю Польщу або й далі посунуть, якщо не станеться якихось кардинальних змін у вищій світовій політиці. Характерно: в Італії майже нема боїв. Комедія! Анекдотична, хоч і досить дражлива гра.
Я жду невдовзі великих змін. Інтелект мій тут безсилий, але я почуваю їхнє наближення. І дивно: хоч докочуюсь до краю своєї землі, хоч бачу щодня більшу й численнішу втечу моїх земляків через цей же Сянок, хоч потрапляю в дедалі гіршу скруту і дедалі більше виникає на моєму шляху різних ускладнень та неприємностей, але я не гублюся. Я досить спокійний. Я вірю в щось.
З/ІУ — 44 р.
Рух у Сяноку сьогодні ще сильніший. Цілу ніч хурчали мотори великих авт (тут, біля готелю підвищення — вони переключають швидкість), а вдень майже безкінечна валка задрипаних обшарпаних, маскуванням заляпаних вантажних машин і причеп. Крім того, довжелезні валки підвід — очевидно, з Поділля, — хатні лахи, жінки, діти, койці з курами, халабуди, а в очах людей втома й злість. Тяжко це бачити. Згадав я 1920 р., Тетіїв, утечу населення від Будьонного. Україна в останніх десятиріччях тільки те й робить, що кочує: роки визвольної боротьби, голод 1932 — 33, переселенський примусовий рух в рр. 1936 — 37, примусовий рух на Донбас, на Дніпрельстан робочої сили, масові арешти й рух на північ до таборів, нарешті ця війна — рух на схід (примусовий), рух на захід (примусовий), знову назад, знову вперед, витомлювання сили людської, занепад духовний, зневіра, озлючення, байдужність, відчай, — душа народу геть пошарпана, зранена, витрачена. Народе мій! Який же ти безталанний. Але ти й сильний, ти виключно сильний і життєздатний, бо інший народ на твоєму місці давно вже витратився б до краю й саме існування його стало б проблематичним. Ти ж не тільки витримуєш всі ці смертельно-грізні іспити, але й раз у раз демонструєш свою волю до життя (і то життя самостійного), стверджуєш себе. Хай брови нахмарені й уста затиснуті від страшнішого болю, однак ти не падаєш безпорадно, а, навпаки, якраз у цих обставинах намагаєшся випростатись, піднестись. Чолом тобі! Я схиляюсь перед тією мужністю, бо бачу за виразом не тільки скорботи, але й завзяття, але й просто — люті. Народе мій, тепер я досвідчений в багатьох твоїх здібностях, хотів би найбільше привітати твій грізний гнів.
Новини сьогодні: відібрано назад Станіславів, Копичин-ці і, здається, Чернівці. У Львові життя знову переходить на нормальні рейки. Видано нібито наказ усім громадянам, що залишили працю та втекли, негайно повернути до своїх робочих місць. Починається нібито велика німецька контрофензива. Але все це поки що — чутки, офіційно не потверджені. У готелі, де я зараз живу, є своєрідний примітивний клуб. Це — кухня. Тут сходяться найрізніші люди звідусіль. Серед горшків, під шум розпаленої плити, де вариться кільканадцять обідів, під крик і плач дітей, під безнастанне хлопання дверей, відбуваються передачі найсвіжіших (повірмо!) чуток і точаться іноді запеклі, але безглузді дискусії.