Час у дорогу, бо поїзд, як і саме життя, не чекає! Прощавайте, батько, діти, друзі. Прощавайте й ви, дорогі могили матері, дружини і дітей. Я ще повернуся до вас. Прощавай і минай навіки, сумний поліцейський будинку, і ви, закурені стіни міської кордегардії. Я вже ніколи до вас не повернуся. Там, десь поза вашими мурами, на вільнім просторі широкого краю, чекає і вабить славою друга, здавна укохана жінка — сцена, а за нею стоїть велика вічно молода й прекрасна друга мати — Україна.
ЧАСТИНА ДРУГА
НАД БЕРЕГАМИ АКСАЮ І ТИХОГО ДОНУ
Отак, сидячи й працюючи в простій, майже убогій хатині, я вислухала з уст Івана Карповича розповідь про його цікаве життя.
Минув деякий час після несподіваного приїзду Ленкевича, коли раптом знову гість з Єлисавета. То був посланець від батька Карпа Адамовича. Він привіз до нас донечку Івана Карповича, маленьку Орисю, дівчинку п'яти років. У листі було повно скарг на всі труднощі, які спали на його, Карпа Адамовича, голову в зв'язку з засланням сина. "Твоя дружина, Софія Віталіївна, — писав він,— краще догляне дівчинку, ніж я, старий".
З появою маленької Орисі в нашій хаті стало неначе затишніше й веселіше. Дитина в хаті — Це ж радість і приємний клопіт для старших. Бавлячи малу, Іван та я ставали дітьми й самі: співали різних жартівливих дитячих пісень, гралися з дівчинкою, вчили її правильно відчуваючи себе членами нормальної, щасливої сім'ї. Присутність дівчинки дуже пожвавила моє з Іваном життя. Під тиском Іванової волі ми взяли для нагляду за малою Орисею підлітка Домаху. Вона дуже весело й радо бавилася з нашою дівчинкою, а часом допомагала мені в хатній роботі. Все оте родинне оточення не заважало Іванові, а, навпаки, неначе допомагало йому миритися з примусовим перебуванням далеко від своїх рідних. Як не дивно, пізніше, коли він узявся до літературної роботи, воно допомагало йому шукати й знаходити нові фарби на своїй творчій палітрі художника-письменника.
Великим святом для нас, вигнанців, був також приїзд Михайла Петровича Старицького. Зайве казати, що ми зустріли його, як дорогого, коханого брата. Не знали від радості, де його й посадити. Кімнатка наша була маленька, стеля низька, і Михайло Петрович мало не торкався до неї головою, бо був дуже високого зросту.
Його приїзд ясним сонячним промінням освітив наше перебування на засланні. З його палкої розмови про завдання українського театру повіяло на нас вітром мистецького життя, розгорнулась уся широчінь того цікавого й дорогого для нашого серця діла, від якого лиха доля так несподівано відірвала нас.
Розмова між Старицьким та Іваном Карповичем тривала аж до самісінького ранку. Про що тільки вони не говорили тієї ночі. Тем у них було занадто багато: і про театр, і про літературу, і про інші цікаві для них обох речі.
Дуже прикро мені було чути, як Михайло Петрович почав скаржитись на Марка Лукича Кропивницького. "Невже між оцими двома велетнями українського театру може виникнути якась незгода? — подумала я.— Це ж загубить наше діло!"
Старицький між тим скаржився Іванові Карповичу на те, що Кропивницький неначе чимсь дуже невдоволений. Мовчить, неначе справи трупи його не торкаються.
— Чи не шкодує він, що приєднався до моєї трупи разом з провідними своїми акторами? — журився Старицький. — Адже ж він звик бути керівником трупи, а тут на афішах не його, а моє прізвище.
Іван Карпович подивився на мене, і я бачила, що у нього виникла така ж сама думка, як і в мене. Він зараз же почав палко запевняти Старицького, що знає Марка Лукича здавна як завзятого організатора й режисера українських вистав і ніколи не помічав у нього ознак честолюбства. Адже ж на афіші стоїть і його ім'я! Та й слава його, Кропивницького, настільки широко розійшлась по всій українській землі, що боятись йому за свій авторитет перед людьми було б зовсім зайвим. Може, йому незду-жається, а може, обмірковує яку-небудь нову п'єсу. Іван Карпович багато говорив про те, що було зроблено Старицьким для розквіту українського театрального мистецтва, казав, що якби не Старицький, з його запалом до театрального діла та величезними коштами, які він поклав на організацію справжнього зразкового театру, то не швидко б ще українці побачили такі прекрасні спектаклі, якими їх обдарував Михайло Петрович. І ще багато чого говорив Іван Карпович, намагаючись заспокоїти свого гостя і запевнити, що всі, а разом з усіма і Кропивницький, почувають до нього тільки вдячність за його зусилля підняти якість вистав, оформивши їх справді художньо. Старицький знав і сам, як Іван Карпович високо цінив оформлення вистав його трупи, і радо слухав його щирі й сердечні слова.
Заспокоївшись відносно Кропивницького, Старицький заговорив про репертуар театру, про те, що нема чого ставити. Нових п'єс, вартих того, щоб їх показувати публіці, за його словами, зовсім не було. Доводилось дотримуватись одних і тих же самих п'єс, що ні в якому разі не могло допомогти трупі набувати все вищої та вищої акторської майстерності.
Заньковецька — геній,— казав він,— а нема матеріалу, на якому міг би засяяти всім своїм блиском її талант.
Михайло Петрович поділився з нами своїм горем, що ті п'єси, які він надіслав до цензури і на які покладав стільки надій, йому було повернуто з написом: "К представленню не разрешается". Іван Карпович сказав, що і його "Чабана" цензура не дозволила.
Старицький благав Тобілевича не складати зброї і рятувати українську сцену, написавши для неї кілька нових п'єс.
Треба кидати ваше палітурне діло,— казав він.— Палітурників хороших і без вас багато. А хороших драматургів у нас бракує. Ваш "Чабан" показав нам наочно, що у вас великий драматургічний талант. Така ясність сюжетної лінії, нічого зайвого, а до того ви вмієте тримати збудженою увагу читача. Весь час цікаво знати, що буде далі.
Багато дечого схвального говорив Старицький про письменницькі здібності Івана Карповича, про його досконалу обізнаність з життям села.
Прощаючись з нами на вокзалі і вже сідаючи до вагона, Старицький повторював одне й те саме:
— Пишіть, ріднесенький, пишіть!
Благородна натура Михайла Петровича і в той його приїзд виразно позначилась. Сам письменник, він умів радіти з успіху свого брата по перу й намовляти працювати й працювати для успіху рідного мистецтва. Не обмежуючись самими лише словами, він хотів матеріально допомогти Іванові Карповичу. Давав йому гроші, намовляючи кинути палітурне ремесло і взятися до праці драматурга.
Тільки пишіть, а за гроші не турбуйтесь. Я щомісяця буду висилати вам гроші на життя,— казав він при тому.
Звичайно, Іван Карпович грошей від Старицького не взяв.
Коли мені пощастить написати що-небудь цікаве, а цензура дозволить до показу на сцені, тоді й буду правити гонорар,— рішуче вимовив він, відхиляючи щедрий подарунок.
Після від'їзду Старицького Іван Карпович знову відчув себе міцно пов'язаним з інтересами його трупи і взагалі з інтересами українського театру. Устами Михайла Петровича сцена кликала його на допомогу. Треба було за всяку ціну збагачувати репертуар, робити його цікавим і принадним для публіки. "Коли театр — це трибуна, з якої може пролунати потрібне слово для народу, то треба, щоб навколо тієї трибуни збиралось якнайбільше народу", — думав і говорив Іван Карпович.
Не дозволили мого "Чабана",— гнівався Іван Карпович. — Від сільських болячок у їхньому благородному носі, бач, закрутило! А я таки буду писати, буду ворушити оті болячки, хоч би як вони відвертались від них. На тілі селянина більше болючих місць, ніж здорових!
У своєму "Чабані" Іван Карпович яскраво змалював свавілля старшини, сільського адміністратора, тому, певно, п'єсу й заборонила цензура.
"Ну, що ж, — вирішив Іван Карпович, — не можна чіпати лихих самодурів — будемо писати про інше, що не менше тяжить над селом: пережитки давніх традицій, темнота, забобони, відсутність будь-якої освіти та брак допомоги з боку інтелігенції!"
Серед паперів, що лежали на дні його чемодана, Іван Карпович дістав давно вже написану ним п'єсу "Хто винен". У тій п'єсі він якраз і намагався показати згубний вплив усталених давніх традицій, а саме — самодурство "сільської свекрухи". Поки сини не поженяться, мати їх буває цілком хорошою, спокійною людиною. А не встигне хто-небудь із синів одружитись, як із спокійної й справед ливої жінки блискавично робилась "фурія", котра їла невістку, як їржа їсть залізо. Рідко траплялись на селі настільки самостійні матері, що були ласкаві до невістки й не чіплялись до неї з кожного, навіть наидрібнішого, приводу. Іван Карпович мав змогу пересвідчитися в тому своїми власними очима. Він гадав, що то була давня традиція, за якою невістка була робітницею, відповідальницею за всі господарські роботи, а свекруха — керувала ними. Не одну таку жертву свекрушиного свавілля довелось бачити Іванові Карповичу.
Отже, відсунувши набік інші теми, він вирішив у першу чергу переглянути свої чернетки і взятись до переписування п'єси "Хто винен".
Перепишу й одішлю зараз же Михайлові Петровичу,— сказав Іван Карпович.— А потім візьмусь лікувати іншу болячку!
Іван Карпович, у своїх розмовах про покликання письменника, порівнював письменника з хірургом. Один і другий, за його словами, мусять мати справу з людськими хворобами. Хірург своїм гострим ланцетом розкриває різні гнійники на тілі людини, а письменник своїм гострословним пером очищає такі ж гнійники на тілі суспільства, з його хибними поглядами, настроями й неправдою. Хірург має діло з тілом людини, письменник — з душею й думками її.
У розмовах зі мною Іван Карпович намічав уже сюжет іншої п'єси з селянського життя, яку він теж хотів обов'язково написати для села.
Ще однією страшною язвою на селі був, на його думку, ріст глитайства, потяг заможних селян до ще більшого збагачення. Тип Йосипа Степановича Бичка у Кропивницького Іван Карпович вважав тільки одним з багатьох типів глитаїв, які п'явками сиділи на селянстві, висмоктуючи з нього кров.
Я пам'ятаю чудесний прототип такого ненажери комерсанта, у якого смак до наживи все збільшувався й штовхав його на різні злочини,— сказав якось Іван Карпович.— У нас в Кардашеві (село, в якому на протязі довгого часу довелося жити Тобілевичам) була одна сім'я.