Скажімо, ніжно підняти її на дужі руки і шепотливо пообіцяти понести її край світу…
— А насправді поволокти до ліжка, — уточнив повітряний ас.
— Фу, Густаве! Це на вас не схоже, — манірно закопилила губи Крістіна, удаючи ніби вона геть шокована.
— А що? Я перебрав край? — набурмосився мідний випивоха. — А хіба Штюбе не про це ж верзе? Ці шпигуни дурять людям голови навіть у застольному товаристві і ведуть агентурну працю в ліжку повії… А я — вояк! Мені плювати на словесне лахміття, в яке одягаються голі королі. Я кажу про речі прямо, як вони є, здираючи з суті словесний непотріб…
— Чудова річ — вояцька прямота! — встряв до розмови Шеєр, запобігаючи можливій, але небажаній сварці. — Та на неї має право лише цнотливий лицар без страху і докору.
— А може, я — нащадок отих лицарів? І єдине, що дозволяю на свій докір, це зайву чарчину? Але її теж хилю без усілякого остраху! Вип'ємо, Адольфе?
— Е ні! — заперечив Штюбе. — Він не у формі…
— Тобто як? — щиро обурився Густав. — Він же, власне, ще й не пив!
— Я не про це. Наша застольна форма — біла сорочка й краватка. Забули? Геть погони! За столом служби нема, і всі в одному званні — камради. А Шеєр? Він же досі — гауптман!
— І справді — забув, — пробурчав Густав. — Знімай, Адольфе, до біса свого кітеля й бери чарку…
— Допоможемо панові кореспонденту, — гучно проголосив слідчий Кеслер і бадьоро почав розстібати на кітелі Шеєра ґудзики.
— Кеслере, поміняйте фах, — порадив Шеєр, — з вас вийшла б чудова гувернантка.
— Кеслер у спідничці? — зареготав Густав. — А що? На вигляд вийшла б типова повія з портового бірхауза!
Та Кеслер не зважав на дошкульні закиди. Він діловито робив свою справу, впертий, мов віслюк. Стягнув з Шеєра кітель і жбурнув його через стіл, прямо в пику майорові Штюбе:
— Ось вам, захисникові пияцької демократії!
Штюбе не образився.
— Порядок є порядок! — мовив повчально. Потім, похитуючись, піднявся і недбало почепив кітель на вішак. За стіл уже не сів. — "Ваше місце, пане історик", — а непевними кроками поплентався до Хейніша.
Там він п'яно впав на стілець і, навмання тикаючи виделкою в слизькі і тому непокірні мариновані білі грибочки, цілком тверезо прошепотів оберштурмбанфюрерові:
— Так і є, як я передбачав: шифр у нього в комірі. Я особисто промацав паперову смужку.
— Вельми цікаво, — скептично промимрив Хейніш. — Але звідки вам відомо, що це дійсно шифр?
— А що б йому ще ховати у комір? Обшук у кімнаті жодних наслідків не дав…
— А ви на них сподівалися?
— Чому б ні? Отже, якщо моє припущення непомильне… "— Що ж, чекатиму на вас у кабінеті власника казино. Подивимося разом, що то за папірець. Ой Штюбе, здається мені, що вас колись примусово лікуватимуть від шпигуноманії. Розвідник мусить зважати лише на безперечні факти, а не на маніакальні припущення і голослівні твердження. Я пішов. А ви мене супроводжуйте…
Кеслер скоса зауважив, як Хейніш і Штюбе попливли тютюновому смозі на вихід, і торкнув за плече куняючого пияку:
— Гауптмане, вам недобре? Ну ж бо, Зайбелю, прокиньтеся!
Зайбель очманіло витріщив очі і ні сіло ні впало пробелькотав:
— Мені недобре… Де тут туалет?..
— Знайдемо, Зайбелю, знайдемо, — лагідно, мов кіт, воркотів Кеслер, міцно беручи гауптмана під пахви.
— Віддайте мені мої штани! — рішуче наполіг Зайбель.
Розвеселий ас Густав радісно зареготав:
— Віддамо, хлопче, зараз віддамо…
Адольф Шеєр простежив увесь цей, здавалося б, незначний епізод: і як Штюбе шепотівся з Хейнішем, і миттєвий. косий погляд Кеслера, коли вони подалися з зали, і як Кеслер недбало накинув на плечі гауптмана Зайбеля його — Шеєра — кітель (звісно, "сплутав" у вовтузні, вони ж бо однакові), і як насилу поволік на вихід дійсно сп'янілого до нестями Зайбеля. Видно, цей гауптман був випадковою фігурою у цій шитій білими нитками, з незграбною режисурою грі, і його накачали по саму зав'язку наперед. Ну, що ж, для хвилювань нема ніяких підстав: поцупили справжній, шитий у Берліні кітель справжнього військового кореспондента Адольфа Шеєра. У кишенях — нічого зайвого.
— Нарешті, Кеслере! — буркотливо зустрів слідчого Хейніш. — Вас би по лихо посилати…
— Цей Зайбель п'яний мов чіп і важкий, як лантух, — виправдовувався захеканий і розчервонілий від питва й фізичної натуги Кеслер.
— Ну, гаразд! Давайте мундир.
Кеслер звалив гауптмана Зайбеля просто. на килим, що встилав підлогу кабінету відсутнього зараз власника казино, і мовчки подав кітель Шеєра майорові Штюбе.
— Мій багаж… не підлягає митному оподаткуванню! — прохрипів Зайбель, згорнувся на підлозі клубочком і миттю заснув.
— Тьху на тебе, вонюча свиното! — спересердя вилаявся Кеслер. — Моя б воля, примусив би цього покидька чистити солдатські сортири…
— Не патякайте зайве, Кеслере, — обірвав його Хейніш і наголосив: — А ви, Штюбе, ріжте комір обережно. По шву!
— Не хвилюйтеся, пане оберштурмбанфюрер. — Майор із спритністю швачки оперував безпечним лезом. — Все буде гаразд… Ага, ось він! Прошу, пане Хейніш, — він простягнув вузеньку паперову смужечку.
— Так я і знав! Ви дурень, Штюбе! — мало не сказився Хейніш, коли прочитав написане, і вголос процитував: — "Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це. Тільки за це, не за себе. Патріція". Це писано рукою матері Шеєра! Чуєте, Штюбе? її власною рукою! Я знаю її почерк. Оце і є ваша "остаточна і недвозначна" перевірка? Боже мій, це ж з якими бовдурами і йолопами мені доводиться спілкуватися! За що ти караєш мене, о боже, працею в балагані навіжених? Кеслере, приведіть мундир пана Шеєра в зразковий порядок! Материнську записку зашийте! І щоб Адольф нічого не помітив… Відповідаєте головою. А цей, — він штурхнув ногою заснулого Зайбеля, — нехай тут прочумається.
— Слухаюсь, гер оберштурмбанфюрер!
— Ну, Штюбе, разом вийшли, разом і повернемося…
А гауптмана залиште у спокої. Якщо хоч раз ще почую якусь дурницю… Начувайтеся. Штюбе! І негайно припиніть подальшу акцію!
А в залі акордеон рипів фокстротами. На підмостках усе вигиналися спітнілі, напівроздягнені красуні з фарбованими личками. Офіцери посилали їм ефірні поцілунки, а ті, що сиділи ближче, намагалися й поляскати…
Крістіна танцювала, запрошена самим паном, оберстом Арнольдом.
— Шеєре, — хрипко зашепотів геть сп'янілий Густав, — як, на твій смак, ота тендітна тростинка з повненьким задком, га? Як погляну, голова йде обертом…
Аж тут за спиною повітряного аса пролунав насмішкуватий голос:
— Даремно шукаєте поради, пане… не знаю, як вас… Цю людину дівки ніколи не цікавили, і тямить він у них стільки ж, як віслюк в апельсинах.
Густав рвучко озирнувся. Позад нього стовбичив здоровенний лейтенант з нахабною, глумливою пикою. Він зневажливо, з неприхованою відразою позирав на Шеєра.
— Що, не впізнаєш камрада?
"Хто він? — гарячково думав Шеєр, миттєво перебираючи всі деталі розмов з полоненим берлінським істориком у Тбілісі. — Шеєр нічого не згадував про цього здорованя… "Впізнати" чи ні? Трохи витримки і чекання…. Нехай розкривається першим… Хоч би якийсь натяк…"
— А ти здорово змінився. Якби не ім'я, нізащо не впізнав би. А твої погляди?.. Все ті ж?
Шеєр не відповідав.
Густав Готтфрід, не знаючи, що вдіяти, кидав на них обох сторожкі погляди.
Майєр не ворухнувся, ніби нічого й не сталося. І це застеріг Шеєр.
— Що ж ти мовчиш? Гадав, загинув Альфред у концтаборі? Це ж за твоїм доносом, покидьку, бідного Альфреда витурили з університету і скрушали ребра в гестапо. А бідолаха Альфред — перевихований Альфред — ось я! Як і ти — у формі офіцера вермахту!
— Слухайте, пане… не знаю, як вас там? — не втерпів Густав, — а не котилися б ви під три вітри?
— Тільки з Адольфом! — зухвало рикнув здоровань. — Я цього гада потягну хоч у пекло!
— Добре, Альфреде, ти маєш рацію, — раптом зголосився Шеєр. — Нам справді слід з тобою трохи погомоніти.."
Він піднявся з-за столу. "Альфред" тріумфував, дивлячись на його засмучене і явно розгублене обличчя.
Аж тут Шеєр наніс блискавичний удар йому в сонячне сплетіння. "Альфред" вирячився від несподіванки і, хапливо ковтаючи повітря, почав осідати на підлогу. Але Шеєр не дав йому впасти. Він схопив його за комір, смикнув цього дебелого здорованя вгору і прицільно втелющив прямим, невідпорним ударом у щелепу. Тільки тепер "Альфред" гепнувся. Намагався звестися, але Шеєр вдруге — вже ногою, твердим, як камінь, носаком чобота — стусонув його "під дих". Здоровило качався у корчах…
Ніби з нічого виникли над ним оберштурмбанфюрер Хейніш і майор Штюбе.
— Приберіть цього п'яничку! — гарикнув Хейніш. — Штюбе, я про що вас попереджав?
— Але ж, пане оберштурмбанфюрер, моя відсутність… Ми разом…
— Ну, добре! Інцидент вичерпався. А пан Шеєр, з усього видно, в університеті не лише порпався в старезних, пропилюжених фоліантах… Молодця!
"Альфреда" тягли на вихід за ноги…
— Панове, у мене сюрприз! — забрав слово Хейніш. — Маю нагоду повідомити всім! І вам, Штюбе, теж не завадить послухати… Панове! За рішучі й сміливі дії у сутичці з партизанами наш дорогий берлінський гість, ще вчора цивільний історик Адольф Шеєр нагороджений бойовою медаллю. Віват панові Шеєру! Хайль Гітлер!
— Зіг хайль!
— А що? — заволав знову повеселілий ас Густав. — Та я б йому за цей хвацький мордобій дав другу! Прозіт, Адольфе! Бери чарку…
— Любий пане Шеєр, — приязно мовив Хейніш, — аби ви знали, ваш кітель у Кеслера. Цей бовдур з п'яних очей натягнув його було на гауптмана Зайбеля.
— Не забруднили? — схвилювався Шеєр.
— О! За ваш кітель Кеслер відповідає головою…
Розділ п'ятнадцятий
ДОПИТ ПІДВОДИТЬ РИСУ…
Затриманий "капітан" не крився, і це полегшило допит Вороніної. Ще в її будинку, опісля арешту, під час першої ж розмови з майором Тамбуліді, спійманий "на гарячому" шпигун бундючно виголосив:
— Гра програна — мої козирі биті!
— Гра! — аж здивувався Анзор. — Чи, може, ви стріляли з бутафорського пістолета?
— Розвідка — лише гра, яку рецензують кулі, — повчально пояснив німець.
— І як же вас звати, пане бенефіціант?
— Нерлінг. Оттокарл Нерлінг…
— Звання?
— Лейтенант.
— А назва фірми, що спорядила вас на гастролі? "Фрейде геере Ост"? "Фольксдойче-Аусланд"? "Зіхергайтсдінст"?..[60]
— Абвер…
— Ваш безпосередній режисер?
— Майор Штюбе.
— А ви балакучий!
— Устиг засвоїти облоговий наказ… Сподіваюся, охочих до розмов шпигунів ви не розстрілюєте на місці?
— Слушні сподівання… Бачу, ви — з тямущих акторів.
— Маю досвід!
І тепер, по ознайомленні зі свідченнями Нерлінга, генерал Роговцев, власне, найбільше волів дізнатися про одне: чому ця молода, забезпечена й миловидна жінка, якій Радянська влада дала все — озула й одягла в дитинстві, дала найвище життєве щастя — сім'ю і батьків, дала вищу медичну освіту і світлу життєву перспективу, чому ж поклала вона свою стабільну долю на хиткі терези ганебної зради матері-Вітчизни? Що спонукало її стати на стежину ворогів?
— Дивлюся на вас, Надіє Олександрівно, — мовив він, — і, як то кажуть, думу гадаю: це ж скільки сил і праведної праці поклав старий Воронін, щоб виховати з вас справжню людину, якою міг би пишатися…
Вороніна, що не чекала такого журливого початку, вражено відповідала:
— А хіба я не людина? Не справжня? Манекен?
— Так, не манекен, до вітрини вас не виставиш… Вочевидь, милуватимуться вами в іншому приміщенні.