Була вже п'ята година, будівельники розійшлися, мене зустрів сторож — худорлявий заїка з кострубатим кийком у руках. Я запитала, чи був сьогодні на роботі Яків Грицаєнко. Сторож цього не знав, показав києм на вікна, що були вже засклені:
— Ви... ви... виконроб...
Виявилося, що виконроб іще не поїхав додому. Почувши мою розмову із сторожем, вийшов із під'їзду й зупинився у ваганнях. Виконроб виглядав так, ніби я повинна була його негайно заарештувати, а він вирішував, тікати чи залишатись на місці. Мабуть, він ставив себе не раз перед судом власної совісті. Надійка, напевне, помиляється, що йому легко живеться на світі.
Зрозумівши, як він зараз виглядає, виконроб струснувся, мов гусак, що вийшов із води, і боязко попрямував до мене. Це був чоловік років тридцяти з надміру розповнілим обличчям і каламутними очима, які не дивляться на тебе навіть тоді, коли, здавалося б, їхній погляд обернений до тебе.
Мабуть, Кулик у світі не один — у нього є духовні брати.
Життя їх цікавить лише з одного боку, — з боку задоволення власних потреб. Потреби ці здебільшого не духовні, а, можна сказати, речові, тілесні. Зацікавленість іншими людьми сягає не далі виконання виробничих планів. Ці керівники вміють створити враження, що все в колективі гаразд, але ніщо в людях не зачіпає їхніх почуттів.
Фанерні щити й тут висіли на кожному кроці. Фанера погорбилась, фарба вилиняла, — була вже не червона, а якась іржава, наче бляха на старих руїнах. Літери позмивав дощ.
Я чомусь пригадала Федора із Вязьми. Він не вивішував оцих фанерних щитів на будинках, із яких видобував німецькі авіабомби, перетворені на міни. І все, що в ті дні писали солдати на стінах, було далеким від стандарту.
Ой, досить, досить виливати свої жалі! А може, я справді хвора?..
Отямилась від болісних роздумів лише тоді, коли почула глухий, здавлений голос виконроба:
— Ви мене шукали? Я слухаю.
— Ні, знаєте... Я не шукала. Просто так...
Мимоволі перевела погляд на нерухому стрілу баштового крана.
Мабуть, його будуть незабаром забирати звідси, — мотель, покритий хвилястим шифером, лебедино хизувався білими цинковими ринвами, у широких вікнах вигравало сонце.
Виконроб, простеживши за моїм поглядом, напевне, збагнув, що мене сюди привело. Вигляд у мене був аж ніяк не войовничий. Це відразу ж його заспокоїло. Здавалося, він навіть мені співчував, бо сказав тихо:
— Та-ак... Дуже мені шкода вашого сина.
Його слова сколихнули в мені той гнів, який нуртував підсвідомо, бо свідомість моя мусила його долати. Ніхто не тікав від кари — ні Яків, ні виконроб. Надійка, мабуть, пройнялася неповагою до виконроба, через те й перебільшує його намагання замести сліди. Просто, виконробові не хочеться йти до в'язниці з доброї волі. А хіба ж є такі, кому хочеться?..
Я знайшла в собі сили для запитання, що зовні прозвучало спокійно:
— Грицаєнко був на роботі?
В очах виконроба промайнула тривога.
— Був. Але після обіду відпросився. Сказав, що нездужає.
"Пішов! — радісно забилося моє серце. — Значить, Яків таки пішов. Совість замучила".
Власне, заради цього я сюди й приходила. Можна було й рушати звідси, та якісь невиразні передчуття мене сковували. Ніби щось мало статися, — щось вирішальне, — і не деінде, а саме тут, біля мотелю. Може, й виконроб відчував те ж саме? Може, й він через те не їде додому?
Якщо Яків застав слідчого, то кримінальний розшук має незабаром з'явитися в цьому лісі. Шукатимуть стропи. Вони заховані десь недалеко. А може, Яків їх переховав? Та ні, він не схожий на спритного злочинця, котрий всіма засобами бореться за власну шкуру. — Боротьба точиться у глибинах його душі. І совість у цій боротьбі найчастіше здобуває перемогу.
Голос виконроба долинув ніби здалеку:
— Ви ж сусіди з Грицаєнком. Хіба його немає дома?..
"Ага! — подумала я. — Значить, передчуття справді в нас однакові". Відповіла з удаваною байдужістю:
— Я не заходила.
— Щось передати хочете? — з підкресленою ввічливістю запитав
виконроб. — Може, завтра вранці я його побачу. Вони з дружиною рано
на роботу приходять. Ми вже кінчаємо.
— У них є квартира в селищі, — чомусь зауважила я.
— А-а, правда! Я й забув. Там же й медпункт є.
Виконроб, видно, давно вже помітив, що в Якова з'явилися небезпечні наміри. Та, мабуть, то були тільки підозріння. Тепер виконроб ухопився за цю можливість: може, Яків і справді захворів? Може, він ковтає пілюлі на квартирі?
— Ви ж туди збираєтесь? — промовив виконроб. — Давайте разом
заїдемо. Його дружина сьогодні вікна мила. Такий у неї вигляд був... Я
перевів її на іншу роботу. Побоявся, що з вікна впаде. Вона ледве на
ногах тримається. Треба провідати.
Мені не хотілося продовжувати розмову, яка нагадувала гру в піжмурки, а відвертість була неможлива ні з його боку, ні з мого.
Та за хвилину сталося те, чого я чекала з великою надією, а виконроб — з жахом. Те, що сталося, я спершу побачила в його очах та в метушливих рухах. Очі його мало не вилізли з орбіт, руки задрижали. Він нетерпляче затупцював, наче йому коштувало чималих зусиль, щоб не зірватися з місця й не побігти світ за очі.
На будівельний майданчик в'їхала міліцейська машина. Я зрозуміла, що мені тут лишатися не варто, — спершу відступила за бетонні плити, а потім зайшла в будинок мотелю й вибрала для себе таке вікно, яке дозволяло бачити й чути все, що відбувається на майданчику. Ось із машини виліз капітан міліції, потім старшина вивів Якова. Чи встиг мене побачити Яків? О, як би мені цього не хотілося!
Та Яків, напевне, мене не бачив, а перед виконробом немає причин вибачатися за втечу. Поволі виконроб опанував себе, набрав незалежного вигляду. Він намагався виконувати роль господаря, якому належало зустрічати гостей. Статечно відрекомендувався капітанові.
— Це добре, — сказав капітан, неохоче потискуючи простягнуту
руку. — Ви нам дуже потрібні. Сідайте в машину.
— В машину? — з тремтінням у голосі перепитав виконроб. Його
погляд блукав поміж солдатом і Яковом, що дивився на нього з неприхованою ворожістю.
— Ви головний свідок у цій справі, — пояснив капітан таким тоном, у
якому не можна було помітити жодного емоційного забарвлення. Це трохи
заспокоїло виконроба, він незграбно поліз у машину. Вона об’їхала будинок і загубилася в лісі. Повернулася лише через годину. Якова я вже не
бачила, але капітан з виконробом знову підійшли до місця аварії. Через
напіввідчинене вікно я чула їхню розмову. Вона була коротка, але виразна.
— Вам краще показати, куди ви їх переховали, — сказав капітан.
— Я нічого не знаю.
— Ну, що ж... Доведеться вас затримати.
— Не маєте права! — з удаваним обуренням вигукнув виконроб.
— Про це ми поговоримо в іншому місці.
Постаті виконроба й капітана зникли за бетонними плитами. Через кілька хвилин ревнув мотор, машина від'їхала.
Скільки може прожити людина в такому пекельному напруженні нервів?
Ідучи вниз по сходах, завалених стружками, груддям загуслого розчину та алебастром, я знов помітила, що голосно розмовляю сама з собою. В мені зіштовхувалися голоси слідчого, Якова й виконроба. Цей уявний діалог здобув несподівану владу над моїм голосовим апаратом. Внизу побачила перелякане обличчя сторожа, — він, мабуть, гадав, що я тут не сама, — і мені стало страшно за себе. Я ще ніколи не відчувала страху за своє життя. Зараз це було ніби щось інше, але це все ж таки був страх! Над моїм мозком висіла якась загроза. Щось було вище від моєї свідомості, щось ніби топталося по ній. Я прошмигнула повз сторожа, він силкувався щось мені крикнути, але я не стала чекати, доки він вичавить із власної горлянки якесь зрозуміле слово.
На автобусній зупинці страх посилився. Із лісу вибіг мій давній знайомий — чорний, куцохвостий песик. Він був такий худий, що, здавалося, незабаром з-під шкіри повилазять ребра. Білий Мефістофель! Так я назвала його жартома. Та сьогодні мені було не до жартів.
Ось уже третій місяць песик не відходить від цієї зупинки. Власне, це та сама зупинка, куди я інколи під'їжджаю автобусом, щоб звідси йти додому пішки. Кілька разів, коли я поверталася з роботи, песик несміливо рушав за мною. Ми разом приходили додому, я його годувала й виганяла за двері. Та песик був безнадійно розбещеною істотою. Видно, змалечку служив для когось живою іграшкою, доки ця іграшка не набридла. Поївши, песик одразу ж стрибав у ліжко, вважаючи себе його повноправним господарем. Життя за порогом йому здавалося карою, він цілу ніч скиглив під дверима, а коли я його впускала в хату, між нами починалася боротьба за місце в ліжку. Песик ніяк не міг второпати, що мені не подобається таке близьке сусідство. Місце під ліжком або десь у запічку він вважав ознакою приниження його собачої гідності. Коли я сердилася, він, згорбившись, стояв біля ліжка, але на підлогу не лягав. Мені було шкода цього нерозумного пестуна, я ще кілька разів приводила його додому, та потім це почало мене виснажувати, — він не давав заснути й на годину. Все домагався для себе місця під ковдрою.
Так він і жив біля зупинки, де його, напевне, висадила якась примхлива господиня. Де вже тепер цьому бідоласі зрозуміти, що природа вимагає від кожної живої істоти боротьби за власне існування? У його пам'яті збереглися білі пуховики, теплі руки, які прикрашали його бантиками, смачні недоїдки з хазяйського столу. Лише таке життя здавалося йому справжнім, природним, а дебелий дворовий собака був для нього істотою нижчого класу — краще вмерти, ніж прийняти оцей плебейський побут.
Якби мої думки обмежилися тільки песиком, якби тут не виникали зовсім не собачі проблеми, то, може б, це й не посилило мого страху.
О восьмій вечора я прийняла черґування. Мабуть, було б краще взяти відпустку. Медсестра якось підозріло поглядає на мене. Що думають про мене співробітники, що вони говорять між собою?..
О десятій завітав Микола Олександрович. Напевне, його все більше непокоїв мій психічний стан. Так, я це розумію. У нього є для цього досить підстав.
Микола Олександрович, як і завжди, був спокійний, урівноважений, в очах світилася щира доброта.
— Ну, як вам черґується? — запитав головлікар, пильно зазираючи
мені у вічі. — Не забудьте навідатись до Кривицького. Він після інфаркту.