А що саме — ніяк не второпаю. Але ти не панікуй, — заспокоював він кота, — подаруємо нашій господині дзеркало — і вона розчулиться, зрадіє і знову стане лагідною та милою.
Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо подивився на Адама і щось скептично муркнув.
І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з’явилася Єва.
— Чого це ви тікаєте од мене? — ображено запитала вона, і з її очей готові були бризнути сльози.
— За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе… Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоловік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти!
Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітхнула.
— Може, я хочу їсти? — по паузі мовила не зовсім привітно.
— Але ж у печері є м’ясо.
— Я не хочу м’яса!
— А що ж ти хочеш?
— Ну чогось… такого…
— Постараюсь, — з готовністю відповів Адам.
А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї.
— Бачила? — Єва глянула мигцем і відвернулася. — Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це казан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби.
Єва подумала і відповіла:
— А юшку я начеб їла.
— От і добре, на вечерю в новому казані зварю юшку, — неймовірно зрадів Адам. — Ти подивися, що я ще сьогодні відлив!
На миски і ложки вона не звернула особливої уваги, лише ковзнула по них поглядом. На глечик же глянула з цікавістю, навіть у руки взяла.
— Ну, який?.. — сяяв Адам, чекаючи від неї бодай скупої похвали. — Ми з тобою починаємо обзаводитися посудом. За казанок з мисками нічого не скажу, а глечик, по-моєму, вдався. Як гадаєш?
— Гарний, — згодилася Єва, і в її очах засвітились якісь іскринки. — Принаймні в руки його приємно взяти.
— І я такої думки. З таким глечиком тобі буде приємно ходити до річки по воду. І щодня у нашій печері стоятиме глечик із свіжою водою.
— А чому це я повинна ходити по воду? — Єва надула губи.
— Ну що ти, Євочко! Просто мені здалося, що тобі буде приємно ходити з таким глечиком по воду. Але… зараз я збігаю і сам принесу води.
Адам схопив глечик і метнувся до річки. Нявкунчик подивився на Єву і чкурнув за Адамом.
— Чого тікаєш?! — крикнула йому вслід ображена Єва. — Хіба я тобі не господиня?
Кіт наддав ходу і зник у траві.
По хвилі, з глечиком, повним води, повернувся Адам. За ним прибіг і Нявкунчик. Переконавшись, що господар більше нікуди не збирається, влігся в холодку під каменем.
— Ну ось, ми й обмочили наш глечик. З водою у нього ще кращий вигляд, правда?
Єва взяла глечик з водою, потримала його в руках і швидким рухом вилила воду Адамові на голову.
Це було так несподівано, а холодна вода в спекотний день здалася такою приємною, що Адам від задоволення тільки крякнув. Нявкунчик зрозумів це по-своєму і підстрибнув, готовий чкурнути вслід за господарем. Та Адам, з голови якого стікала вода, лиш засміявся. Він сміявся легко, весело, бадьоро.
— Ой Євочко, забув! — раптом вигукнув з радістю. — Я ж тобі відлив щось таке, таке!..
Витягнувши з піску дзеркало, хукнув на нього, витер рукавом, ще раз подихав і знову витер. А тоді врочисто простягнув Єві.
— Спеціально для тебе. Із кращих сортів бронзи. Можна сказати, не з бронзи, а з моєї любові до тебе.
— Хіба у тебе бронзова любов?
— Зате краще у світі дзеркало. Колись на Землі, за тисячі літ до нашої ери, у такі дзеркальця фараонові дружини задивлялися, цариці різних народів дивилися.
Єва взяла дзеркало ї, повертівши його в руках, похвалила:
— Якщо й далі вдосконалюватимеш свою майстерність, то далеко підеш. Можливо, міжзоряний корабель віділлєш з бронзи і ми на ньому повернемось додому. — Вона задивилась у дзеркало на своє відображення. Поправила волосся. — Гм!.. А знаєш, все видно. Мерсі!.. Ну, дзеркальце, скажи мені всю правду, яка я?
— Ти найкраща у всьому світі! — замість дзеркала відказав Адам.
І враз ніби тінь пробігла’по її обличчю.
— Ох, Адаме!..
— Я давно вже хочу запитати, що з тобою?
— А ти запитай у дзеркала. Може, воно тобі що
Єва зробила крок до Адама і, жалібно схлипнувши, ткнулась йому в плече. — Ой чоловіченьку мій, я боюся…
— Кого?.. — Адам усе ще нічого не міг збагнути. — Доки ти зі мною, тобі ніщо не загрожуватиме.
— Який ти нездогадливий. Я — вагітна.
— Як?.. По сп-правжньому? — прошепотів він.
Єва крізь сльози посміхнулася.
— А ти гадаєш, що вагітною можна бути жартома?
Зборовши ляк, Адам заусміхався і заходився обціловувати її лице, щось розгублено бурмочучи:
— Але ж тут нема ні лікаря, ні акушера, а я… не знаю, що робити…
Єва обхопила його за шию і зашепотіла:
— Дурненький мій!.. Треба побільше м’яти шкур.
— Для… чого?
— На пелюшки! Тільки щоб м’якенькі були. Як шовк. Щоб було у що замотувати першу маленьку людину, яка з’явиться на планеті Леонія.
16
Кілька ночей вони майже не спали.
Обоє раділи і жахалися того, що має статися. Як бути? Хто прийме роди? Чи благополучно вони скінчаться?..
Запитання, запитання, запитання, одне одного тривожніші, а відповіді — жодної! Тож було не до сну. Іноді вони, не змовляючись, вставали серед ночі, виходили з печери, всідалися на камені, слухали шум моря. Над ними висіло чорне шатро з чужими зорями і сузір’ями, що вже стали знайомими і ніби своїми. Та серед усіх сузір’їв було одне, що, як магнітом, притягувало їхні погляди. Кассіопея, шоста зірка Кассіопеї.
— Сонце, Сонечко, — шепотіла Єва, і на душі ставало затишніше, коли дивилася на шосту зірку Кассіопеї. Там — люди. Земляни рідні. Люди Сонця. Там багато-багато людей. А хто їм допоможе тут?.. Єва вже чула в собі нове життя — і раділа тому життю, і страхалась…
Зайшли до печери десь аж під ранок, полягали на своїх лежаках і деякий час вдавали, що сплять.
— Все одно ти не спиш, — озвалася Єва і сіла на лежаку. — Хоч би ранок швидше.
— І ти не спиш, — стиха промовив Адам.
— Страшно мені, та… що зробиш. У мене під серцем уже б’ється дитя. Хочеш почути?
Адам схопився і підбіг до Єви.
— Дай руку, — вона взяла його руку і притулила до живота. — Відчуваєш?
Од хвилювання він нічого не відчував, а Єва запевняла, що дитя вже штовхає ніжкою.
— Пригадуєш, що тобі сказав батько, коли ти збирався у космос?
— Чоловік мусить лишити на Землі продовжувача роду, а тоді може й летіти до зірок, — слухняно відповів він.
— Ось я народжу тобі продовжувача роду. Майбутнього астронавта, — вона ткнулася лицем Адамові в плече і тихо заплакала. — Це я від щастя, — пояснила. — Скільки мріяла стати матір’ю, і ось… Моя мрія збудеться, а я боюся…
Адам пригорнув її, і в його обіймах вона заспокоїлась. Навіть задрімала. І бачився їй сон. Широке поле, зелена трава. Там і тут кульбаби квітнуть. Вони — вісім астронавтів — ідуть до ракети, що понесе їх на орбіту до "Геліоса". На шпилі башти вже спалахнув застережливий вогник. Єва хоче сісти в ракету, аж бачить, як зеленим полем космопорту за нею біжить білявий хлопчик і махає ручкою. "Син", — думає вона і хоче кинутись до нього, але не може ворухнути ані рукою, ані ногою. А звідкілясь несеться музика — сумна, хвилююча. Прощання з Батьківщиною… "Синку, чекай мене на Землі, я повернуся!.. — кричить Єва до білявого хлопчика, але її слова заглушує сумна і хвилююча музика, що наростає і заповнює її всю… Слухаючи полонез, Єва плакала вві сні, і сльози капали Адамові на груди.
А вранці вона подивилася на нього усміхненими очима, під якими з’явились ледь видимі синці, і м’яко сказала:
— Ти ж не забувай про пелюшки…
На пелюшки потрібні були шкури, й Адам зібрався у Мідні гори на полювання.
— Ніколи не думала, що буду замотувати свою дитину в козячі шкури, — бідкалася Єва. — Це ж треба до такого дожитися!
— Не в козячі шкури, а в замшу, яку я виготовлю до народження продовжувача нашого роду. А замша— це рідкість. На Землі ніхто не дозволить собі такої розкоші — замшу на пелюшки.
Коли вже виходив із печери, почепивши через плече торбу з луком і стрілами, взявши ще й списа, Єва раптом сказала:
— І я піду з тобою.
— Але ж я в гори збираюся.
— І я у гори хочу. Повинна ж і я навчитися стріляти з лука.
— Правильне в тебе бажання. На безлюдній планеті і жінка мусить уміти володіти зброєю.
Дорогою А дам і справді вчив її, як тримати лук у руках, як класти стрілу на тятиву, як відтягати її, цілитись. Після кількох спроб Єва вже могла поцілити стрілою в дерево і цим дуже пишалась.
У Мідних горах вони пробули цілий день. Адам показував їй розсипи мідних самородків, поклади каситериту — олов’яної руди. Потім завів Єву в одну з ущелин, і серед піску вони збирали коштовне каміння: то смарагд, то сапфір, то гранат або агат, траплялись опали, рубіни, яшма і навіть зоряний сапфір. Очі у Єви збуджено горіли, вона сплескувала руками і захоплено вигукувала:
— Яке багатство! Яка краса! Я вся буду в коштовному камінні. — І зітхала: — Ось тільки ніхто із земних жінок не позаздрить мені.
Задумалась, спохмурніла, а тоді, зненацька розмахнувшись, кинула ті коштовні мінерали у високу траву.
— Хай усі знають, як я запросто розкидаю коштовне каміння! Ах, яка я багата! Ціла планета належить мені. Подумати тільки: не цариця, не королева, лише кандидат наук, а мені належить ціла планета з такими коштовними мінералами. Ось тільки підданих немає.
— А я?
— З одним підданим царства не збудуєш.
— Чому б і не спробувати?
— Та вже ж пробуємо. Побачимо, що з цього вийде.
Відпочивши в холодку, рушили далі й невдовзі вийшли на той хребет, з якого вони бачили Чорний привид.
— Ходімо встановлювати контакт, — весело сказала Єва.
Піднялися на гребінь. Першим зійшов Адам, і невдовзі на гребені протилежного хребта — сонце вже світило їм у спини — в тумані з’явився давній знайомий — Чорний привид.
— Привіт, друже! — махнув йому Адам рукою. Чорний привид відповів помахом. — Це я, Адам. Немає людей на цій планеті, то хоч ти стань нам другом, безтілесний привиде!
І ледве біля Адама стала Єва, як по той бік поруч із Чорним привидом з’явилася ще одна фігура — жіноча. Теж у чорному.
— От нас уже й четверо на цій планеті. Як усе просто! Зійшли ми на хребет — і нас уже стало четверо.