І таки до чогось дорадилися, бо невдовзі знов розсипалися полем, а двоє їхніх вістових подалися в різних напрямках — один до продзагонівців, а другий до міліціонерів і самоохорони, яка й досі навгад смалила по сосняку.
Наближався вечір, сльотава сутінь густішала, добре було видно лише білого коня, що неприкаяно блукав полем.
— Ще трохи — і будемо прориватися, — сказав Ворон. — Мушки в прицілі майже не видно.
Але ворог оговтався й посунув на них зусібіч сліпицею. Видно, надійшов наказ припинити гру в цюцю-баби і знищити банду в сосняку.
Вони чекали нового нападу чонівців, як раптом постріли, що глухо розлягалися по той бік ліска, стали лункішими. Ворон зрозумів, що вони вже бахкають у сосняку, і йому здалося, що він розрізняє постріли своїх хлопців, котрі пильнують тил. Він почув це корінням свого волосся і ще не встиг віддати наказ, як прилетів Біжу і сказав, що міліція, продзагонівці й навіть юдине воїнство посунули в сосняк. Сутяга і В'юн там відстрілюються, але цю потолоч не спинити.
— Ми їх штук п'ять поклали, а вони лізуть і лізуть, — Біжу витер змокріле від поту й дощу чоло. — Ну, я побіг?
— Клич хлопців сюди! — наказав Ворон. — Козубе, йди з ним і негайно вертайтесь. Будемо прориватися.
Вони ще мали трохи часу. Збірне вояцтво сунуло в їхній бік, але дуже повільно. Одне, що молодий сосняк був густий, а друге — ніхто не поспішав нарватися на кулю. Тим часом козаки зібралися до гурту, Ворон дав команду "На коней!"
Сутінки взялися тією сірою млою, коли стрільба через приціл уже неможлива. Мабуть, це обнадіяло й чонівців, бо вони знов кинулися на штурм соснового лісочка, та наштовхнулися на таку несподіванку, від якої геть отетеріли. Замість того, щоб відстрілюватися, лісовики зненацька вискочили їм назустріч верхи на конях, і там, де куля була сліпою, зрячою виявилася шабля.
Приголомшені москалі сипонули врозтіч і так швидко розсіялися, що Ворон устиг розколоти всього лиш одного черепа.
Зате шлях до Графського лісу відкрився. Лише позаду, де вони щойно стояли, тепер виринула вся ота різномаста рать і здійняла навздогін таку стрілянину, що полум'я, яке виривалося з цівок рушниць, освітлювало темну стіну соснового лісу.
— Хлопці, додому!!! — закричав на весь голос Ворон, і радість заклекотіла в його горлі. — Додому, бісові діти!
Оце його таке свійське, аж рідне, "додому" тямив навіть Мудей, який умить перейнявся настроєм вершника і, роздуваючи ніздрі, розсікав тулубищем темну сльоту. Він повертав набік голову, щоб краще бачити, що там попереду, і водночас — що позаду (так природа поставила очі коневі), а Ворон, припавши грудьми аж до гриви, боковим зором примічав, як його хлопці, кожен на свій фасон, женуть чимдуж до лісу. Один узяв чомусь різко праворуч, туди, де й досі стояла покинута валка підвід, і Ворон навіть у пітьмі розпізнав низенького, а проте дуже прудкого коника, який триста разів виносив Ходю з біди.
Праворуч від Ворона летів Вовкулака (він завжди тримався біля отамана), його кара кобила Тася, хоч була норовистою "дівкою", чула Мудея на нюх за версту. По ліву руку, але вже позаду, підганяв свого буланого Коляда, а той усе відставав, наче погубив підкови. Ворон ні-ні та й озирався на Коляду: не подобався йому цей козак сьогодні — ще відтоді, як почав себе винуватити, що не туди їх повів, а потім повісив кирпу, піддався лихій волі. Вона, ця стороння воля, тільки й чатує на чоловіка, щоб у хвилину слабкості привернути його на свій бік.
Отаман ще повів оком, хто там і де з його козаків, та нікого вже не побачив. По-осінньому раптово налягла ніч, накрила Захарка Момота, Сутягу, Дядюру, сховала В'юна, Біжу, Козуба.
А туди далі, позаду, яскраво спалахували рушничні випали дружного воїнства, яке продовжувало гонитву.
Коляда відставав. Небезпека, вважай, минула, міг би нарешті отямитись, але зла воля, упіймавши чоловіка на слабині, причепилася, як реп'ях. Знаючи, що це таке, Ворон весь час тримав Коляду в полі зору і зараз притишив Мудея, щоб пропустити його вперед, але Коляда раптом схитнувся, похилився набік, а потім звалився на землю.
За мить Ворон був біля нього, зіскочив з коня.
— Що тобі?
— У живіт… — простогнав Коляда.
Ворон зрозумів, що куля влучила в нього не зараз, — якщо рана була спереду, то виходить, Коляду поцілили ще тоді, як вони пішли на прорив, але він з останніх сил тримався в сідлі.
Ворон хотів узяти його на руки, та, помітивши над собою Вовкулаку, вискочив на коня.
— Подай…
Вовкулака обережно взяв Коляду і висадив його попереду Ворона.
Постріли переслідувачів не вщухали, але то вже було ловлення вітру. Ворон, притримуючи Коляду, в'їхав до Графського лісу, а за ним і Вовкулака. Невідь-звідки вродився тут третій вершник і попер, як німий, прямо на них. Вовкулака ледь не бабахнув у нього, аж раптом почув знайомий голос:
— Роззяв сліпи! Свої.
Це був Дядюра. Через високу папаху і довгу бороду його голова здавалася більшою, ніж у коня.
— Я кому наказав чухрати додому? — спитав Ворон.
— Кулеметник повинен бути у хвості, — пробурчала "кобиляча голова". — Сильно його зачепило?
— Покладіть… — застогнав Коляда. — Покладіть мене на землю. Пече…
Вовкулака з Дядюрою спішилися, помаленьку взяли Коляду й поклали на землю, вкриту опалим листям. Ворон також зістрибнув з коня, опустився на одне коліно біля пораненого.
— Потерпи, брате, тут ні чорта не видно. Ану присвітіть сірником. — Він почав було розстібати на Коляді чумарку, але той попросив:
— Не треба. Покиньте мене тут, а самі… Вороне, ти знаєш, де на хуторі живе мій брат. Хай хтось перекаже Ількові, він мене забере.
Ворон відчув, що його пальці злиплися від крові.
— Ми тебе одвеземо до брата, — сказав він.
— Ні. Накрийте мене гілляками і їдьте. До ранку мене Ілько забере.
— Я сам відвезу тебе на хутір.
— Не треба, болить… Передай Ількові… — Коляда впустив голову набік.
Ворон не знав, що робити. Ждав, що, може, хтось із хлопців підкаже, але мовчали й вони, бо яка тут могла бути рада? Везти Коляду на коні — витрусиш із нього останні сили. Переказати братові — а чим той Ілько допоможе? Хіба поховає… Потрібний був лікар.
Ворон пішов на відчайдушний крок: Дядюра поїде у Лебедин і привезе на хутір лікаря, а вони з Вовкулакою зроблять з гілляччя ноші й донесуть туди Коляду на руках. До хутора тут зо дві версти. Ніч їм допоможе.
Вони шаблями вирубали дві грубі дрючини, наготували паліччя на поперечини, дістали мотузки, які завжди мали в сідельних саквах, і зладнали ноші. Поклавши на них непритомного Коляду, рушили лісом на хутір Буда, а Мудей із Тасею самі пішли вслід за ними. Там, на узліссі, стрілянина вщухла, різномасте вояцтво, либонь, розбрелося, а може, дехто ще вештався полем, шукаючи вбитих і поранених лісовиків.
— Покиньте мене… — знов застогнав Коляда.
— Ти мені тут не командуй, — сказав Ворон, підбадьорений тим, що Коляда подав голос. — Поки що я тут за головного.
— Покиньте… Я помираю.
— Я забороняю тобі помирати. Це легше за все. А на біса ти нам здався мертвий, га? Ти в нас запитав?
— Еге, ти в нас запитав? — докинув і собі Вовкулака.
— А ти мовчи, бо це тебе теж стосується. Він мені знак з того світу подасть. Розумний який знайшовся…
— Ось побачиш, — огризнувся Вовкулака.
* * *
Старший брат Коляди зустрів їх по-божому. Він, цей Ілько, теж трохи понюхав пороху ще в загоні отамана Яблуньки, а потім, коли отаман загинув, тихенько осів на хуторі Буда, приховавши свій грішок від нової влади. За непу розхазяйнувався на всю губу — на його обійсті була й клуня, й повітка, і загорода для худоби, і навіть копанка з карасями. Але Ілько не раз казав братові, що плюнув би на все це добро й пішов би до лісу, якби ж була хоч крихта надії на ту вільну Вкраїну, а то ж ні — вже й сліпому видно, чиє тут крутиться, а чиє мелеться. Якби ж хоч не діти, чухав потилицю Ілько, якби не два його пуцьвірінки, то він ще показав би своє "ого-го". Дістав би зі сховку не лише куцопала.
Коли постукали в його вікно, Ілько відчинив одразу, хоч ці нічні гості тепер нікого не радували. А почувши, що сталося, заохкав, заметушився і, широко прочинивши двері, сказав, щоб занесли брата до хати. Поки засвітив гасничку, десь од печі виринула його перелякана жінка Меланя.
— Ой Божечку…
Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.
— Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.
— Що — все? — різко спитав Ворон.
— Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.
— Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.
Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину[*], швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.
Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.
— Води, — попросив Коляда.
— Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.
Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого "латати" — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.
Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.
— Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…
— Про що? — спитав Ворон.
— Про нього, — кивнув на брата Ілько.
— Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.
Поволі, дуже поволі спливав час.