Не кажи тільки, що пила що-небудь, бо бути і тобі, і мені на Сибірі". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене гроші, не подарував всього так: найняв жидів, щоб слідили за нами. Звісно, усі бачили, що я ходила така; а то зразу стала як і слід. Ну, ото йому зараз донесли, а він подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з світу звів. А панич там служе, куди ті бумаги подають. Як побачив, то й прибіг додому завгодя навчати, що мені казати. Не встиг він піти, як до нас у хату суне й панство, і москалі. "Ти така?" — питають. "Я". — "Ти ходила важка?" — "Ходила", — кажу. "Де ж ти дитину діла?.." — "Скинула. Лізла з горища, упала та й скинула". — "Де ж ти поділа?" — "Закопала на вгороді". — "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нічого? Ніхто тобі давання не давав?" — "Ні, — кажу, — не давав". — "Брешеш!" — "Чого ж мені брехати!" — "У чорну її! У тюрму!" — крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нічого, мов, нічого, тільки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорній. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годі. "У тюрму її!" Одвели мене в тюрму. Почалося діло... Півроку я в тюрмі просиділа, а потім заслали ще й у монастир на півроку.
— А панич? — спитала Христя, важко зітхнувши.
— Панич викрутився та після того оженився і зажив паном... Он воно, Христе, як нас піддурюють!.. Отака-то правда на світі!.. Після того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, і жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла — як пішов, то й думати забув. А присягався, що дома тільки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося... Обдурив і сей. Покинула я тоді місто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Піднесло того Иосипенка з сватанням. Я його ні капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пішла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба... Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми і обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як іржа те залізо, пиляла щодня. Кинула і його. Уже ж гірше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Підвернувся фідфебель з роти. Молодий та бравий... Що ти з серцем подієш?.. На свої заробітки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срібні купила. А він тепер жениться на міщанці. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долоні, стояло перед нею, гірке та непривітне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничівськими замірами. І їй страшно стало; страшно за себе... Крізь невеличку щілочку прокрався до їх у темноту місяць срібною стежечкою... Христя струснулась.
— Он уже й місяць зійшов, — промовила вона тихо.
— Зійшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. — І Мар'я почовгала до свого лігва. Христя довго мовчала.
— А чи ви, тітко, не знаєте, бува, Марини? — спитала, помовчавши, в Мар'ї.
— Якої?
— Як би вам сказати? Дівки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третій рік, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от і не прийдеться з нею ніде побачитись.
— Де вона служе? чи не в Луценчихи? — питає Мар'я.
— І того не скажу.
— А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
— Вона, вона! — скрикнула Христя. — Як малою була — на ніж упала.
— Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирі... Розказувала: раз, каже, уночі сплю. Тільки крізь сон чую: двері з паничевої хати — рип! Неначе що пішло... Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нікого... Я облапую місце кругом себе... Що за біс! То Марина лежала біля мене, а то — тільки місце тепле. "Еге ж, — думаю, — бач, як наші тихі". Чую — цілується хтось; так смачно цілується! "Підожди ж, — думаю, — підстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою..." Лежу, не сплю... Не скоро, не скоро двері знову — рип! А вже сіріло, і видко мені чорну тінь... "А що то, — питаю, — до панича, дівко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далі — як заплаче! "Се ти, Марино? — питаю. — Чого ти?" Вона тоді давай прохати, щоб нікому не казала.
— То се Марина? — здивувалася Христя.
— А що ж твоя Марина — свята? Хіба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною... "Невже се правда? — думалося їй. — Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога... Така і в селі була: боїться було, коли хто з хлопців до неі обізветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Ні, се неправда, неправда!.. Коли б мені побачити її, я по очах помічу..."
І сонна неміч почала колихати Христю.
IV
Їй недовго довелося ждати... У вівторок, як пішла Мар'я на ніч, та вже і ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, біля чого було треба, — нема Мар'ї. Пан збирається на базар.
— Скажи Мар'ї, щоб на базар ішла.
— Мар'ї немає, — одказує Христя.
— Як немає?
— Немає.
— На чорта й краще! То збирайся ти.
Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і — готова.
Недалеко вже й до базару — палицею кинути. Уже й вози видно, крик і ґвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані.
— Здрастуйте, Антон Петрович, — скрикнула до пана, простягаючи руку. — На базар?
— На базар.
— Будемо ж разом іти.
— Чого се ви одні? — питає пан.
— Та я не одна: там десь ззаду дівчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пішла учора звечора, та й досі немає.
— І у вас так? І в мене не краще. Воно, видно, усі куховарки зговорилися на сьогодні.
Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує — наче що штовхнуло її в бік. Зирк — Марина!
— Здорова, Марино! — призналася Христя.
— Христя? — скрикнула та. — Де ти взялася?
— Я вже більше місяця як тут. Служу.
— Як же се? А дома хто?
— І вже тепер дома! — понуро одказала Христя.
— Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані — в другу.
— Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене — докажу, — просе Христя.
— Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! — і обидві розійшлися.
Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина — панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї... "І скора яка стала — зовсім не та Марина!" — думає Христя, поспішаючи за паном.
На базарі не барилися: купив пан м'яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню — лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.
— Ти де була, віялася? — скрикнув на неї пан.
— Я нездорова, — не підводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
— Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!
Мар'я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа — один шматок пухлого та синього, як бразолія, м'яса!
— Де се ти? Хто се тебе? — скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтіла, мов у трясці.
— Господи! — каже пан. — Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз — якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли — так і нічого!
Мар'я, як мала дитина, заридала і впала на піл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув і пішов у горниці. На Христю напав такий страх, що вона боялася підійти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей... "Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала і так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрізь Христине серце.
— Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, — з-під платка загомоніла плакучим голосом Мар'я. — Я тобі несказанно дякувати буду.
У Христі навернулись на очах сльози, і, не поклич її пані у горниці, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, діждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:
— Панічко, голубочко! мною, як хочте, робіть, не женіть тільки Мар'ї З двору. Куди вона піде, страшна така?
— Та що ж там з нею?
— Збита вся — курці ніде клюнути!
Пані пішла подивитись. Жіноче жалісливе серце обізвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь масті, вона одіслала її в комору.
Христя, як муха, літала, радніша усюди поспіти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечір виморилась — страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пішла до Мар'ї в комору.
Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тільки її важке зітхання. Христя лягла... Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно — хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима — вона, Мар'я, уся збита... Стулить вона очі — і перед закритими очима вона, як мана, колишеться... Краще вже лежати так... Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очі; крізь невеличкі шілинки пробиваються сірі смужечки надвірного мороку... Ось вони забігали у темноті, заіскрили... Скільки їх, господи! Неначе сніг той — так і куйовдяться! Се зразу все те зникло... темнота колихнулася, щось загуло... Почулося схлипування, далі плач... Христя підвелася.
— Мар'є! то ви? Мар'я заридала.
— Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.
— Нічого мені не треба, — з плачем одказала Мар'я. — Христе! Іди сюди. Іди, ляж коло мене.
Христя помацки побралась до Мар'і.
— Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.
— Коли б ти знала, Христе, як важко! — трохи перегодом почала Мар'я. — Коли б ти знала, як гірко! І чому він мене не вбив?
— Хай бог милує! Оханіться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?
— Ох! Він, Христе, він, бодай його збила лиха та нещасна година! Він, проклятий! Я давно помічаю, що він не так дише. Мені давно доводили, що він хвалився: коли б знайти яку заможну міщанку — оженився б. Я йому сказала. "Не вір, — каже, — люди брешуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, і на другу ніч ходила — теж даремно до білого світу дожидалася.