А доки не посадять та не утвердяться в мислі, що посадили кого слід, не збереться всеантське віче і не назве князя-привідцю — того з багатьох антських князів, котрий найбільш достойно дбав би про супокій на обводах. Що коли обри чи й ромеї скористаються цим і захочуть потручати їх, своїх упертих і неподатливих супостатів? З боку степу загроза здиміла, і, здається, надійно. Зате он як подвоїлася вона з боку Дунаю.
Ходить князь Волот із кутка в куток по просторій кліті чернського терема і думу думає, часом зупиняється, чогось дошукується і знову йде. Аж чує, затрубили в роги біля східних воріт, доки вдягнувся та вийшов — прискакало й гінці.
— Радій, княже! — сказали. — Світлий день настав: доньки твої прибули з чужкраюі
Де й сила взялася. Гейби оновленим відчув себе, оновленим і помолоділим. І до воріт вийшов не по-старечому прудко, і в воротах був не князь, а потішений довгожданою зустріччю вітець. Тоді вже, як обняв доньок та вгомонив бодай якось радість сердечну, передав Злату та Милану на руки жони своєї і став перед сановитим ромеєм.
— Спаси біг, добра людино, — вклонився йому, — за миле серцю діло. Проходь у терем мій і будь гостем жаданим.
Дякував та й дякував епархові, коли правились до господи, слухав подробиці порятунку і знову дякував, поселяв гостя у горішній кліті свого терема і запевняв: тут йому буде, гейби у рідної мами — і м'яко, і затишно, і вольготно. Коли гість має час та бажання, повезе його й до отньої оселі, на літні лови по озерах та перевісищах.
Епарх те й робив, що усміхався та кивав, зголошуючись, головою. Одначе до пори до часу. Почувши слово "лови", зробив застережливий знак і сказав:
— Ні, ні. Князь мусить знати: повинність епарха зобов'язує мене бути в Томах. Відлучився лише тому, що хотів побачитися з князем-сусідою і власноручно вручити йому доньок. Вітець їхній, сподіваюсь, наготував те, що обіцяв за порятованих?
Така безцеремонність притлумила князеву втіху, а все ж він постарався не виказати того.
— Апо, — поспішив ствердити. — Усе матимеш, гостю ласкавий. Зустрінемося за обідом, побесідуємо й про се.
Уже тоді, як вийшов від ромея та причинив дворі, спіймав себе па дерзповенпій мислі і зважився: а чом би й ні? Коли спарх такий безцеремонний із ним, беручи за доньок он які соліди, коли він визнав за можливе самому прибути і взяти їх, то чому князь Волот має церемонитися? Сядуть за стіл, вип'ють для веселія, візьме і скаже: оскільки епарх має його за доброго сусіду, чи не був би він сам такий добрий і чи не став би його содругом на ромейських обводах? Борича давно немає, а сусіда-приятель оп як зарадив би в бідах, тим паче зараз, коли там об'явилися обри. Одначе як заговорить про це за столом, коли там будуть не вдвох. На таку учту, як ся, мусить запросити багатьох із чільних мужів — і думаючих, і ратних. Не кликати їх? Ба ні, того не випадає робити навіть заради такого діла, як замислив. Що то за гостина без гомінкого застілля, без дружньої бесіди за багатим на яства та питва столом. Як і без належної уваги до шановного гостя. Покличе всіх, хто є поблизу, а там уже як обійдеться. Нагода ж бо яка: повернулися доньки!
Бесіда за столом складалась не на гірше. Захмелілі тиверці знай виповнювали ромеєві братницю вином чи медами, та славили його яко достойного хвали мужа, та вірили вголос: такий не чинитиме зла на обводах, бо чистий серцем і одважен духом. А вони, тиверці, он як почитають одвагу в людях, як і чистоту намірів та діянь. Бігме, їхнє за ними не пропаде. За добро платитимуть добром, за прихильність — прихильністю.
То було те, що треба. То було навіть більше, аніж князь сподівався. Захмелівши, епарх обіцяв та й обіцяв, зрештою звівся на рівні й зажадав тиші.
— Я багато чув про слов'янську щедрість, — сказав, — як і про вірність в узах содружніх. Тепер воочію бачу: так і є. А коли так е, то знайте: я ціную сю достойність більше всіх інших. Ціную й кажу: буду гідний ваших сподіванок. Перше, що обіцяю, — город Томи і пристанище в Томах віднині відкриті для вас і ваших товарів.
— А обри? — поцікавився хтось.
— Я там волостелин, тож буде так, як я того хочу.
— На нашій путі стали їхні поплічники — кутригури.
— Кутригури, як і обри, — конюхи в імператора. Велю не ставати на вашій путі до моря — і не стануть.
— А може, — подав голос і князь, — може, доки вляжеться гнів обринів, як і кутригурів, інакше вчинимо: ромейські навінулярії ходитимуть до нас і скуповуватимуть пушнину, товари всякі.
Ромен обернувся в його бік.
— А чом би й ні, — милостиво погодився. — Розумна рада тіюя, княже. Справді, доки вляжеться гнів у супостатів ваших, можуть ходити на Тивер і скуповувати пушнину, інші товари наші навікулярії.
"Се й буде привід, — тіпиться князь Волот, — повести з тобою опісля бажану бесіду. Ано, се й буде привід!"
Пили й хвалилися достоїнствами. Хвалились і знов пили. Тож і не вгледілися, коли зайшло в глибоку ніч. А така ніч усіх кладе до ложа.
Наступного дня епарх не квапився покинути його, дарма що казав: поспішаю. Ба, коли й до столу вийшов, не помітили за ним поспішності. Пригощався яствами — і не виказував чогось схожого на неї, пив на похмілля меди — і зпов не виказував.
Жадану бесіду почали після сніданку, і започаткував її гість.
— Вчора княжі мужі хвалилися, — нагадав Волотові і якось загадково приглянувся до нього, — хвалилися, кажу, що у них доста пушнини. Гадаю, у князя теж в вона?
— Є і в мене, а то ж як. Муж із ромеїв хотів би придбати?
— Хотів би, аби князь, коли йому сутужно дати всі десять тисяч солід золотом, бодай частину сплатив мені за доньок пушниною.
Ліпшого й чекати було годі. Князь не став навіть приховувати того від гостя.
— Скільки ж епархові годилося б платити золотом, а скільки пушниною?
— Аби не правитись із Тивері порожняком, я взяв би і на всі десять тисяч.
— На всі не стане, а замість шести тисяч солід можу дати пушнину. На решту епарх може придбати її в моїх мужів.
— Згода.
Віталіан, мабуть, вдоволений був цією домовленістю і тією вигодою, що матиме з домовленості, — схопивсь на рівні й пройшовся перед князем.
— Муж із ромеїв, бачу, потішений тим, що матиме ііемалу вигоду з наших товарів, — зважився і заговорив про найголовніше князь Волот.
— Якщо вітець ясноликих доньок і його мужі не візьмуть із мене дві ціни за товар, радіти справді є чому.
— Ми візьмемо лише те, що завше брали. І не тільки тому, що нам через тотих обрипів та кутригурів немає де збути свою пушнину. Ми хотіли б, аби цим вигідним для гостя торгом надовго схилили до себе його серце.
— Князь в тому може бути певний.
— Більше скажу, — не втрачав нагоди Волот, — епарх матиме нашу пушнину й надалі, коли сердечність його буде потверджена й добрим ділом.
Віталіан застиг, ба навіть ніяковість пробилася й засвітилась на виду. Та відступати було вже пізно.
— Епарх може бути одвертий зі мною до кінця?
— О так.
— Коли так, то хотів би почути, як ставиться він до появи обрів у обводах імперії?
Гість не довго думав і, як здалося Волотові, не ховався зі своїми думами.
— Яко до великої, коли не найбільшої, напасті.
— Я теж так мислю. Гадаю, імператор пошкодує ще, і не раз, що покликав їх. Муж із ромеїв сказав: ставиться до появи обрів яко до великої напасті, — і тим потвердив: він належить до людей здравомислячих. Ось чому я зважуюся бути з ним щирим і до кінця відвертим. А зважуючись, кажу: анти також бачать у тій появі велике, коли не найбільше своє безліття, і тому хотіли б порозумітися зі своїми давніми сусідами — ромеями, і передусім з імператором. Чи епарх города Томи не взяв би на себе сю повинність — доступитися до імператора і явити йому волю князя Тивері, люду всієї Антії?
Сподівався на швидку, як і перед сим, згоду, а спостеріг сум'яття.
— Муж із ромеїв вважає се даремною потугою?
— Ба ні, потуга, може, й недаремна, та як доступлюсь я до імператора. У нас це не так просто.
— А ти доступись до тих, хто вхожий до імператора. Най вони вкладуть йому до вух мою волю і мої бажання.
Віталіан збудився, видно було, пристає до такої ради, а все ж не поспішає казати: гаразд.
— Знаю, — своєї правив князь, — на все це потрібні будуть соліди. Сам бував там, пересвідчився: без донатіїв до імператора не доступитись. То ти матимеш їх, наші соліди.
Ромей зітхнув скрушно і почухав тім'я.
— Про що ж вестиму з імператором річ, коли доступлюсь?
— Всього лиш про потребу зустрітися. Ну, а коли імператор поцікавиться, чому князь Тивері хоче зустрітися а ним, скажеш: воліє поновити ряд про мир і злагоду між антами і ромеями, нарушений вторгненням найнятих імперією обрів.
Віталіан, видно, встиг угледіти в цій його місії щось вельми значиме для себе і ще помітніше ожвавився, мислив уголос: "Як це було б добре, коли б імператор Юстиніан зголосився на іюбачемня з князем Тивері, а ще ліпше було б, коли б він поновив ряд про мир і злагоду між антами та ромеями. Бо нащо обри, коли з сусідами немає і не може бути розбрату. Обри мають піти з берегів Дунаю. Куди — то вже інша річ, хоч і па бескеття, а піти мусять. Був супокій без них, буде й по них. Чи анти не довели те, уклавши ряд? Ось уже двадцять літ живуть із ромеями в мирі. На іконі богоматері може заприсягти ся: йому ці наміри до вподоби. Він був би он який супокійний у своїх Томах, коли б сусідив лише з антами, без всяких там обрів та кутригурів".
Ходив і запевняв князя, питав щось — і знову запевняв. А князь слухав ті запевнення й ловив мить, коли можна буде заговорити з епархом про ще одну, не менш важливу, ніж ся, послугу.
Підвівся і теж пройшовся з кутка в куток.
— Я безмежно радий, — сказав, — що доля ввела мене з тобою, епарху Віталіане. Одне, доньок порятував ти мені від видимої смерті, а друге, стаєш в такій потрібній помочі.
— Стаю, княже, — запевняв і не вагався, запевняючи, епарх. — Чи я не пересвідчився за сі кілька седмиць, яких ми пругів нажили собі. Обри прийшли і сіли в Скіфії яко оборонці нашої землі, а грабують її, яко останні таті. Супокою немає від скарг куріадів скіфських, ба навіть від убогих поселян. То це в перші дні перебування на землі імперії. А що буде, коли сидітимуть у ній і літо, і друге, і трете?
— Воістину так: що буде? Плем'я се не звикло ані сіяти, ані жати, живе з того, що візьме гвалтом у сусідів.