Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає. Його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — питаю я. Ява зітхає, але мовчить.
— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я. Ява ще раз зітхає і каже:
— Ти знаєш, Павлушо, я вирішив: я, мабуть, коли виросту, в артисти піду.
— А хто ж шпигунів ловитиме? — усміхнувся я. — Хто ж тоді міліціонером буде? Як усі міліціонери в артисти підуть? І Тарапунька, і ти... Розведеться тих злодіїв і шпигунів, як комашні, — проходу від них не буде. Що ти собі думаєш!
— Нічого, — серйозно каже Ява, — і без мене знайдеться кому ловити.
— Але ти згадай, що ти вчора казав! Навіть не два дні тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя міняється...
— Між іншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант...
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нас з тобою якраз є. Стопудово. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще й яким би артистом був! Всі б аж плакали!
— Плакали б, це точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селі "артистами" називають? Дід Салимон постійно ж повторює: "От артисти! Ну й артисти!"
Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистом таки найлучче буть. Найвеселіше життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а свято! І — слава! Яка в артистів слава! Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. От скажи, ти якогось академіка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Бельмондо знаєш, Миколайчука знаєш, Нікуліна знаєш... Та що казать! Кіноартиста, який на екрані навіть раз лише промайнув, — усі знають. Він іде по вулиці, і всі пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш...
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і поснули. І наснився мені сон...
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. І я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: "А розкажи-но, що тобі снилося". І я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нісенітниця) і каже, що я у снах більший геній, ніж у житті, і було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав і не просинався...
Отож-бо наснилося мені... Буцімто сиджу я посеред сцени на царському троні у якійсь велетенській і смердючій, мов кобеняк діда Салимона, царській шубі. На голові в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кінці — "скіпетр" називається.
Із темного залу звідусюди (з партеру і з ярусів) лупають на мене коров'ячі й баранячі морди. Так, так, на місцях глядачів усюди сидять корови, вівці, барани та інша рогата худоба. І мене це аніскілечки не дивує. Наче так і треба. У першому7 ряду сидять наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, цап Жора і колгоспний бугай Петька. І я раз у раз злегка (щоб не помітили інші глядачі) підморгую їм оком, як підморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу і виголошую якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий... Нарешті скінчив і схилив голову, чекаючи оплесків. Та в залі гнітюча тиша. І раптом я розумію: які тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачів, не руки, а ратиці! А де ви чули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть лише мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосіб захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Цап Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бугай Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. І раптом "з гальорки" я чую гучний'сердитий голос зоотехніка Івана Свиридовича: "Поздоровкайся з псером, козел!" Я обертаюсь і бачу, що позад мене сидить сусідський пес Бровко. На ньому фрак, циліндр, у оці монокль... І я розгублено кажу: "Здрастуйте, псер!"
Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява... У міліцейській формі. Грюкаючи чобітьми, крокує до мене і каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнівно дивлюся на нього:
— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Я— цар!
— Який же ти в біса цар. гГи — злодій! Ти вкрав годинника у справжнього царя, і ось у мене ордер на твій арешт. Товаришу цар, ви заарештовані! — І Ява показує мені якогось папірця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А він сердито:
— Хто дав тобі, злодію, право, називати мене, представника влади, на "ти"? Оп'ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсім спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзі.
— Індик думав, — суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину. І я вже зв'язаний, нічого не бачу, не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Якась ниточка від ряднини лоскоче мені обличчя, а я не можу її відкинути. І це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлі, і... я прокидаюсь.
Виявляється, по мені повзала муха. Коли я розплющив очі, вона сиділа на кінчику мого носа і потирала від задоволення передні лапки. Я зробив губами — пфу! — муха злетіла, продзижчала десь під стелею і сіла мені на лоб... Про сон годі було й думати.
Я сів на тахті і глянув на "міліціонера" Яву. Він мирно спав, підклавши під щоку долоню і прицмокуючи губами, як немовля.
— "Не нарушай!" У-у! Зрадник! — пробурмотів я і шпигонув його пальцем у бік. Він одразу прокинувся, схопився і сів, кліпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно, — спокійно сказав я.
— Ъогу!.. Дурний! — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.
— Не нарушай! — "міліціонерським" тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий... Ох, який же співучий.
— А-а-а-ве Марі-і-я, а-а-аве Ма-а-рі-і-я-я... — печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп'ячий голос. І тієї самої миті:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.
— Са-анта Лю-учі-і-я! Санта Лючія!.. — наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:
— Мамма, мамма...
Аж мороз по шкірі драв.
Того літа кияни захоплювалися піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже в кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.
"От би нам з Явою такі золоті солов'їні горлянки", — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли... Але... дзуськи! Нашими голосами лише "пожар!" і "рятуйте!" кричати добре. А якщо вже в артисти, то лише в драматичні. Або в кіно! Оце — так! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми... І побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо... І все-все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і... Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.
Ми ідемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! І так мені добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу по неї, а тоді вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під'їзду, в щось грають — не проминеш ніяк. Ми нерішуче спиняємось.
І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він сказав щось хлопцям, і вони кинулися до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.
"Ну, пропали! Ні за цапову душу!" — майнуло в голові.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюся спиною до його спини. Отак, зайнявши "кругову оборону", ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: "Понесу! У-у, понесу зараз!" І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша... Я вже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.
І тут раптом Ява каже дзвінким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! І всі на нас, на двох! Ото клас!
"Що він говорить? Приб'ють же зараз!" — з жахом думаю я. І Будка вже люто сичить крізь зуби: "Ти, гад, поговори! Щас ка-ак вріжу!" — і вже замахується, аж тут:
— Законно він говорить. Всім кодлом — це не діло. Ти, Будко, з кимсь з одним із них стукнися, по-чесному. Це буде правильно. І благородно, і поквитаєшся... А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
То каже високий чупринистий хлопець років чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами передніх. І Будка опускає руку. Видно, таке рішення йому не подобається, але він не може відмовитися. Він міряє поглядом Яву, потім мене, і невдоволено бурчить:
— Гаразд. Тоді я з оцим стукнусь, — і тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.
Він бреше, бо Ява на вигляд кремезніший за мене, але ніхто не заперечує.
— Ходімо в яр, — каже чупринистий. І всі щільним гуртом, підштовхуючи нас, ідуть до яру. Я йду, і з кожним кроком щось у мені боляче сіпається всередині, опускаючись все нижче й нижче.
"Я! Чому це я?!" — пищить у моїй душі тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчати. Бо я — хлопець.
Ява теж мовчить. Я знаю, що він зараз відчуває. Він відчуває себе винним переді мною (адже ж саме він нам'яв Будці вухо, я лише держав). І Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не він. Та хіба він може зараз що-небудь вдіяти? Хіба він може просити, щоб стукався він, а не я? Це ж означає перед усіма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути мені в душу.