Вона примiтила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй вiри, все неначе дише на неї важким козацьким духом... "Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!" — думала бiдна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгi вуса, неначе жменi пом'ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повiсма.
— Годi вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в свiтлицi од ваших слiз стане повiддя. Йдiть лучше до пекарнi та готуйте обiд, бо вже час наставляти борщ, — говорив старий осавул.
Осавулиха з Маринкою пiшла до пекарнi i заходились варити обiд. Впоравшись коло печi, вони накрили стiл. Усi посiдали за стiл обiдати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зiнько виголодався i мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.
— А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а нiби шляхетський, солоденький, — сказав старий осавул, не то жартiвливим, не то докiрливим голосом.
— Та це я варила, — обiзвалась осавулиха, — Маринка тiльки накладала в горщок закришки та м'яса.
— Чи через сльози та кислицi, чи через весiлля не вдався тобi борщ? — чiплявся старий до жiнки.
Зiнько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась i стара мати. Смутнi Маринчинi очi стали ще сумнiшi: їй все здавалось, що вона сiла за стiл обiдати з ворогами.
— Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжi, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай i до простої роботи, бо ми люди небагатi й простi i не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панiв, — обiзвався старий, уплiтаючи на всi заставки шматки печенi, котрi вiн брав з полумиска — дерев'яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.
— Я, тату, звикла до роботи в своєї матерi, бо й мама робить усяку роботу, i менi загадувала робити усяку роботу, — несмiливо обiзвалась Маринка.
— Ото й добре!
Маринка спустила вiка на очi i поклала ложку на стiл:
Їжа не йшла їй на думку од докорiв старого свекра.
Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка i не думає панiти i береться до роботи вкупi з старою свекрухою та з наймичкою. Але вiн все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекровi. Вона почувала в тих жартах докiр, але мовчала. Тiльки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсiм оговтався, звик до невiстки-шляхтянки i перестав кидати докорами на Маринку.
VIII
Тим часом до гетьмана Виговського все частiше та частiше приїздили польський посланець Казимир Беньовський, дiдич православної вiри, Юрiй Немирич та iншi українськi православнi пани. Гетьман, задумавши оддати Україну Польщi, боявся, що не всi козаки пристануть на те, й не йняв вiри козакам. Вiн набрав в Чигиринський полк нiмцiв, волохiв, православних дрiбних убогих шляхтичiв i козакiв, прихильних до Польщi. Зiнька вiн не перевiв в iнший полк тiльки через те, що за ним була гетьманшина сестра в первих. Гармати i нiмецьку пiхоту в Чигиринському полку гетьман доручив нiмцевi Даниловi Олiвенберговi. Недалеко вiд Чигирина за Чорним лiсом стояло напоготовi найняте татарське вiйсько. Гетьман не дуже йняв вiри своїм козакам i обставив свiй гетьманський двiр найнятими чужинцями для своєї оборони. Старий Лютай знав про новi гетьманськi порядки, про гетьманськi замiри i тiльки хитав з досади головою. Зiнько нарiкав на тi новi порядки голосно й прилюдно, не вважаючи на те, що його жiнка була гетьманшина родичка в первих. Незабаром пiсля того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячi. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову i вговорив прихильникiв Польщi прилучити Україну до Польщi. Простi козаки мало розумiли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив змiст i тямку тiєї промови в народних простих примовках та в приказках.
— Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! — закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.
Гетьман i полковники пiдписали ту Гадяцьку умову i постановили послати посланцiв в Варшаву на сейм i просити, щоб король знов прийняв Україну пiд свою державу. На радi постановили, що козаки пристають до полякiв як рiвнi до рiвних; козацька старшина повинна була дiстати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князiвством, а Виговський — гетьманом i руським великим князем.
Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланцiв. В квiтнi 1659 року польськi сеймовi посланцi з'їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймi повинно було статись велике дiло для Польщi. Король був готовий прийняти в пiдданство козацьке вiйсько i всю Україну, i сейм був повинен роздивитись i розiбрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в мiсяцi сентябрi. Сейм розпочався. Король Ян-Казимiр i польськi магнати та сеймовi посланцi ждали козацьких посланцiв з великою нетерплячкою, а вони загаялись i не приїздили.
Варшава заспокоїлась i неначе повеселiшала пiсля важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Iван Виговський знов вертав Україну польському королевi. Ця радiсна звiстка пiшла по Варшавi, по всiй Польщi. Магнати з'їхались до Варшави, давали на радощах пишнi бенкети, гуляли по тiсних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавнiх високих каретах, запряжених в простяж.
Грязюка на тiсних улицях вже протряхла, але в вибоях i ямах стояло багно. Тiснi й вузенькi улицi кишiли людьми, натовпом жидiв, котрi понавозили свого краму пiд час наїзду панiв на сейм. По всiх улицях, закутках i переулках сновигали екiпажi магнатiв та сеймових посланцiв, котрi попривозили до Варшави своїх жiнок та дочок для розваги. Скрiзь мигали високi, аж пiд самiсiнькi жидiвськi стрiхи, старомоднi екiпажi, де на козлах стримiли погоничi в кракiвських жупанах з широкими викладчастими комiрами, обшитими золотими взорцями та мережками. Чудовi конi, запряженi в простяж, в кракiвських хомутах, з червоними шарфами, причепленими зверху, басували по улицях, як навiженi. В екiпажах сидiли убранi магнати, їх жiнки та дочки. На панiях та паннах вперемiшку манячiли то польськi оксамитовi червонi та жовтi кунтушi, облямованi бiлим горностаєм, то моднi заграничнi сукнi. Сивi парики на магнатах та магнатках були перетасованi з оксамитовими колоритними шапками чудернацьких фасонiв, часом вигаданих фантазiєю варшавських панiв та панiй. Конi катали, як скаженi. Весняне сонце грало на дорогих колоритних уборах панiв, на блискучих кракiвських хомутах, на блискучiй упряжi, облитiй срiблом. Все це жваве, колоритне, блискуче, сновигаюче по улицях, весь цей ворушливий блискучий розкiшшю наїзд ставав в великий контраст з задимленими домками та халупками, з плесами багна по улицях, з смердючою гряззю та гноєм. Всi улицi були схожi на тропiчнi плеса та болота з смердючою гнилою водою, на котрих манячiли пречудовi квiтки рожевого та бiлого латаття, препишних квiток вiкторiї та колоритних лелiй.
Аж у маї прибули до Варшави гетьманськi посланцi з України. З генеральної старшини прибув генеральний обозний Тимiш Носач, генеральний писар Груша, миргородський полковник Лiсницький. Од кожного козацького полку гетьман прислав по два сотника. З посланцями поїхало багато охочих людей з козацької старшини. Усiх посланцiв набралося двiстi душ. Юрiй Немирич, дiдич православної вiри, київський каштелян, котрий поїхав за депутата од Києва, та Прокiп Верещага, як депутат од Чернiгова, були на чолi козацького посланництва.
"Козацькi посланцi вже прибули! Вже приїхали! —загомонiли скрiзь по Варшавi. — Слава Богу! Таки дiждались! Знов настане мир мiж Польщею та Україною!" — говорили польськi пани, углядiвши, як козацькi посланцi в'їхали в Варшаву довгими рядками на баских степових конях.
Червонi козацькi кармазини, червонi високi верхи шапок заманячiли по варшавських улицях. Баскi степовi конi помiшались з чудернацькими екiпажами. Незвичнi до мiського гаму й натовпу, дикi степовi конi ставали дибки, iржали, як скаженi, вищиряли зуби i лякали панiй та панянок, проїжджаючих по улицях. Червонi кармазини та шапки зарябiли й заманячiли мiж чорними жидiвськими кафтанами та шабасковими соболевими шапками. Натовп висипався на улицi, щоб подивитись на козацьких гостей, котрих вже давно не було видко в Варшавi. Варшава зашумiла на радощах, заворушилась, ждучи добрих наслiдкiв для Польщi, од приїзду ще не так давно страшних ворогiв Польщi, котрi тепер самi горнулись до Польщi, запобiгали ласки в польського короля.
Висипали на улицю й вигнанi Богданом утiкачi з України — покатоличенi й споляченi українськi пани, котрi повтiкали з своїх маєтностей до Варшави i боялись вертати на Україну. Вони збiднiли, зубожiли, обносились i проживали нужденне, не маючи часом шматка насущного хлiба. В обстрiпаних, в злинялих жупанах та кунтушах цi українськi недоляшки стрiли козакiв криками ненавистi. Вони показували кулаки козакам, котрi шугали на конях по тiсних улицях.
— Душогуби! Льотри! проклятi схизматики! лиходiї! бодай вам добра не було! — виривались прокльони слiдком за козаками з натовпу. — Ви нас скривдили! Бодай вашому гетьмановi Богдановi земля лягла залiзом на домовину! Проклятi! ви нас скривдили, нас, дiтей України, українського роду, української кровi!
Але цi крики сполячених утiкачiв, панiв з України, не долiтали навiть до червоних козацьких шапок, їх приголомшували й заглушували крики радiснi, крики привiту козакам, що знов повернулись до пiдданства польському королевi.
Король назначив день для прийняття козацьких посланцiв. В сенаторськiй просторнiй залi зiбралися усi сенатори й сеймовi посланцi. Для короля був поставлений трон на височеньких сходах пiд червоним оксамитовим балдахiном, перевитим посерединi золотими шнурками. Прибув i архiєпископ прiмас гнiзненський. Усi посланцi й магнати стали двома рядами по обидва боки зали i ждали короля. Незабаром рознiсся по залi голос герольда: "Найяснiший король Ян-Казимiр їде!" Усi в залi заворушились i подалися до порога.