При кожному ускладненні тікає, мов од вогню. Ніби два життя збирається прожити.
Розправивши простирадло, Лариса Петрівна заходилася обережно просовувати його попід хворим.
За цим заняттям і застав її лікар.
— Білизну ви даремно поспішили зняти, — зауважив.
Він роздягся, допоміг Косачівні застелити ліжко.
— Не слід одразу турбувати хворого, хай заспокоїться.
— Який тут спокій? — скрушно відізвалася Леся. — Борисе Михайловичу! — підступила. — Скажіть мені по щирості... Мені не треба втіхи, будьте відверті.
Еліасберг замислився, зосередивши погляд на власних пальцях. Вони в нього були тонкі, довгі, з кущиками волосся.
— Я гадав, — мовив перегодя, — хоч ви не поставите цього питання.
— Я мушу знати. Рано чи пізно — він запитає.
— І ви скажете правду?
— Побачу... Хоч не таїла її ніколи.
Обоє змовкли. І раптом з тиші, що запанувала в кімнаті, немовби вирвалося: "Так-так, так-так..." То билося маленьке, залізне серце часу. І в його ритмах, в його байдужім спокої Леся вловила ствердження цієї жахливої правди... "Так-так, так-так..."
— Бачте, Лесю... — Він уперше назвав її ласкаво — певне, хотів щось пояснити, можливо, втішити: все ж таки жінка.
Але Косачівна зупинила його:
— Не треба, я все розумію... Скажіть лише, як довго ще триватиме ця агонія? Тиждень, два тижні, три?..
— Не більше. Організм виснажився... В нього напрочуд сильне серце.
— Сьогодні й воно здало.
— Цього слід було сподіватися. Ліки руйнують. Такої кількості антифібрину, хіни та всього іншого, як він прийняв, стало б на десятьох. Але й без них не можна — гарячка спалить.
Хворий застогнав, почав марити. На посинілих спухлих устах виступила рожева піна. Клаптиком марлі Леся витерла Хворому губи.
— Він весь горить.
— Доведеться знову зробити укол. Коли лікар, наготувавши шприц, відтягнув на передпліччі хворого обвислу шкіру, Леся відвернулася.
IV
Чергування закінчилося пізно. Розбита, втомлена, Лариса Петрівна ледь добралася до своєї домівки і впала на ліжко. Не хотілося ні їсти, ні світити. Єдине, чого жадала, — спокою. Спочити, забутися! Не чути отих його надривних кашлів, глухих зітхань і стогонів, не бачити жахливих нападів гарячки, непритомності, що, мов прибій, налітають хвиля за хвилею, забирають і несуть у безвість останні сили... Не чути, не бачити!..
Але що більше намагалася добитись цього, позбутися страхіть минулого дня, то сильніше, настирливіше бентежили вони мозок. Не йшли з думок розмови, його марення про смерть і про життя — десь там, у вічності. Голова, здавалося, от-от не витримає і трісне, гупало в скронях, тупим болем віддавало в потилиці.
Леся підвелася, знайшла в шухляді снотворне, випила. Проте й волю не діяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона працювала з якоюсь шаленою непослідовністю, вертаючи до життя то свіже, сьогоднішнє, то далеке, давнє. Досить було заплющити очі, як оживала ясна доріжка місячна на морі... І кипариси... І хиткий баркас... Вечірня пісня і вечірня зірка.
"Я не забуду, Лесю..."
Хто це? Хто промовляє до неї?
Лариса кинулась — нікого... Та це ж Сергій! Там, на Ай-Петрі. Дарує квітку — дивний ломикамінь...
"Я пробиватимусь до сонця, світла".
Сонця, світла? Чому ж так темно?.. Ніч надворі... Ага, ось місяць зійде, висиплють зірниці.
"Ви любите лічити зорі?"
"Люблю".
"Нумо! Я з цього краю, ви — он з того".
Місяць, зорі...
"Ну, багато вже нарахували?"
...І яблуні — старі, крислаті. Такі, як у Гадячі...
"Вам заважають яблуні?"
...У Гадячі? Заждіть, чекайте... Отого літа?.. Отого літа...
"Ви чуєте, як пахнуть яблука, Сергію?"
"Так, чую".
"Я пити хочу. В мене душа палає".
"Зірвати яблуко?"
"Ні, я вже знайшла. Яке пахуче!"
Пити, пити! В неї справді усе палає— обличчя, руки. Хоч би краплину... Дивно: а ніби й холодно.
"Мені вже холодно, Сергію".
"Ось нате, одягніть".
"Спасибі. Краще ходім од річки".
"А куди?"
"Ходім... у поле!"
У поле, в поле. Де шляхи безкраї, де гомін спить, а вітер напина тополі парус... Де пахощі колосся, скоринки зачерствілої, води джерельної...
"А ми так і забулися рахувати".
"Глядіть! Он зірка впала".
"То, кажуть, чиєсь життя згоріло".
"Чиєсь життя? Месії, мабуть... А я стою, дивлюся, як воно жевріє... і гасне... О блискавице, вдар! Хай запалає серце в грудях Месії! Ви чуєте, ученики? Він вам простив. І зраду, й лестощі — усе забув навіки! Я ж не прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повітря, воду, землю... О світочу моїх очей! Я гину тут від туги. Й нічим потішити тебе не можу... Чи є де більша мука, як неспромога віддать за друга душу? Сергію, чуєш! Обізвись хоч словом... Хто я така? Я — Міріам. Ота, що полум'ям твоїх очей горіла, думок твоїх пила нектар отрутний; що ладна й далі йти за тобою. Або...укупі вмерти...
Але — як холодно! Який страшенний вітер!.. Ні зір, ні місяця, ані тополь високих..."
...У кімнаті справді був неймовірний холод. Лариса встала. "Дивне щось верзлося... Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубіти можна".
Полінця сичали, капали — не розгорялися. Лариса Петрівна пхала під них папір, дмухала щосили, проте даремно. В грубі замість вогню гоготів холодний вітер. Кілька разів, зозла, він жахнув у вічі їдким смердючим чадом. Тоді і в Лесі урвався терпець. Взяла зі столу лампу, линула в грубу гасом. Полум'я смачно лизнуло дрова, вчепилося в них язичками, затріпотіло. Спочатку слабо, потім сильніш, сильніш, і запалало.
"Котра ж година? Північ, ранок? Звільнилася о дванадцятій. Лежала, мабуть, години зо дві. Отже — північ. Колись це був найкращий праці час. А нині все змішалося докупи: і ніч, і день, спочинок, праця. Душа якась смутна..."
"А працювати треба!" Підсунула до груби столика, напнулась хусткою. "Коли не маєш права вмерти — знайди у собі сили для роботи..." Дістала й почала переглядати якісь листки, куценький записник.
Перепочинок, а трохи й холод бадьорили. Лариса Петрівна заходилася шукати папір, її увагу привернув аркушик з отими наспіх записаними колись рядками: "Чим ти мені дорожче, друже...", "Він їм простив... їх таврувати треба!.." Читала-перечитувала... Тремтіло полум'я. Папір тремтів... А на папері, як-то колись на хустці Вероніки, оживав незабутній образ — образ любові. Він знову полонив думки, і вже не ставало сил, щоб їх збороти...
Він там, він все лежить, так нерухомо,
Як те каміння.
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
Ні! Вона піде за ним, піде, мов одержима, вони загинуть чи переможуть разом. Спокій? Навіщо спокій, як його не буде?
А рука вже говорила далі:
О, я не хочу, Не хочу я спокою!
"Чом не хочеш?" — питав її суворо Образ.
"Бо ти його не маєш..."
"Уперта річ твоя. Таких... сувора кара жде".
Вона ж, чи то пак, Міріам, доводила своє: нічого їй не страшно, вразливу душу вже попелить та кара. Наймення їй — ненависть і любов. Так, так! Любов і ненависть. До кого ненависть? До ворогів Месії.
"Я їх казав любити... Вони не відають, що творять", О мій друже! Коли ти задля них творив дива, вони все відали, все знали. А нині, бач, німі й глухі зробилися. Це ж фарисейство! Наказуєш любить їх!
Всіх, окрім тебе, — се можливо,
Але тебе і всіх — се понад силу...
Щось фанатичне було в її роботі. Бліде чоло, холодні тонкі руки, гострий погляд... Сягала ним аж за моря далекі — по Палестині, Сірії, блукала Гефсіманським садом і понад озером Гадаринським — шукала слуг синедріону, щоби помститись за смерть Месії... "Боже правий! Де ж твоя воля?! Той, хто все віддав за тебе, за народ, розп'яттям мертвим на Голгофі звівся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гукаєш за смирення, за прощення? Тобі синовньої не шкода крові? Мені ж вона пече, хоч не за мене лита. Я й відомщу! Ви чуєте?.."
Ви, сонне кодло!
Світло опівночі
Не будить вас?
Вам заграва кривава
Очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
І зморою душив вас без кінця!
Я проклинаю вас прокльоном крові!
...Леся кинула перо. Вона дивилась на своє писання з якимось острахом. Душа ще клекотіла гнівом, рука тремтіла. Від холоду? Скоріше від напруги... Що вона створила? Поему, драму? І як назвать її? "Месія і Міріам"? Ні, краще "Месія і Одержима".
А в голові шуміло (чи, може, то в саду поміж галуззям вітер?), ніби хто крутив там жорна, їй стало млос-но. Щось підкотило під самі груди, здавило... Відчуваючи, що от-от знепритомніє, Лариса Петрівна схопила склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима пішли темні кола. Схилилася на стіл — на книги, на писання.
"Хто я така? Я — Одержима духом..."
V
Якось уранці, коли Лариса Петрівна збиралася виходити з дому, до неї постукали. Не встигла підійти до дверей, як на порозі, винувато усміхаючись, стала Ліля.
— Нарешті! — зраділа Леся. — Де можна стільки гуляти?
Сестри обнялись, поцілувались.
— Трохи в Михайла, потім у тьоті, — розповідала гостя. — Від неї і дізналася про твою... — Вона зробила паузу, обдумуючи, як ліпше сказати —"адресу" чи "біду"?
— Адресу? — перепитала Леся.
— Так. І про біду, звичайно.
— Я ж тобі писала.
— Тоді, здається, ще була надія. Ну, а як ці дні? — Веселість зникла з сестриного лиця.
— Усе те ж саме. Кашель, кровотечі... Просто дивно:
на чому там життя тримається? Сили, мов у малої дитини. Та ти проходь, — схаменулася Лариса, — роздягайся, швидше зігрієшся.
Ліля поставила чемодан, скинула пальто.
— Ти, певне, їсти добре захотіла? А в мене саме і безхліб'я, і безгрошів'я. Було трохи грошей, то на Сергія витратила. Живу ще тим, що з дому привезла.
— Не журись, у мене є. Можу навіть позичити, — похвалилася Ліля. — Михайло дав.
— Тоді візьмемо візника — мені якраз в аптеку треба — й до міста снідати. Гаразд? Відзначимо твій приїзд. — Вона почала одягатися.
Кафе-їдальня була майже пуста. Містилася вона у центрі міста, в тихім завулку, і, певне, саме за це Леся її уподобала. В ранковий час тут можна було з'їсти сосиски чи просто випити склянку кави.
Сіли в найдальшім кутку.
— Яка я рада, Ліленько, що ти приїхала, — досі не могла заспокоїтися Лариса Петрівна. — Одній нестерпно. Удень, при Сергієві, ще нічого, а ніч настане... ліпше не розказувать. — Вона піймала на собі зосереджений сестрин погляд. — Про що ти думаєш?
— Дивлюся, як ти змарніла, — призналась Ліля. — Часом не хвора?
— Ні, ти ж знаєш: це мій звичайний вигляд.