Праворуч, ніби латки на сірій свиті, — маленькі клапті людських ланів... З гори в долину прокладає орач лискучу борозну, по якій поважно ходять такі ж граки... А далі, ген, аж на могилі, хтось мріє білий-білий — немов упала з неба хмаринка...
Якась невідома сила тягне Тараса туди. Колись, як був ще зовсім малий, отак пішов він степом шукать залізні стовпи, що підпирають небо...
Усе гучніше лунає музика. Голосять струни, тихий, прихриплий голос виводить щось журливе. То біла хмарка квилить на степовій могилі. В руках у хмарки кобза. А вуса довгі й сиві, волосся біле як молоко...
В чистім, полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім полі своя воля,
Що й серце німіє...
Співа кобзар, вдивляючись незрячим поглядом у далечінь. Торкає струни, і ті рокочуть, ніби вони живі... Гойдає вітер суху билину, хилить сріблясту тирсу хвилею... Здається, що сива тирса і в кобзаря на голові...
Ой зійду я на могилу —
Гляну-подивлюся,
Як вгадаю про ту волю,
То й знов зажурюся...
Тарас спиняється, щоб не сполохати.
Перебендя легенько пестить струни, і сльози котяться йому по щоках...
— Це ти, Тарасе? — враз озивається і повертає голову, неначе може його побачити.
Тарас сідає неподалік. Старий втирає очі, всміхається зніяковіло:
— Вітер...
Не любить, щоб бачив хтось його журбу. Навіть Івася, поводиря, він не бере з собою в степ на могилу. Іде навпомацки. Йде в степ молитися. І якось дивно молиться: співа та плаче...
— Ну, як там батько? Одужав, певно? — питає жваво Перебендя. Коли прийшов уперше після зими в село, Тарас сказав, що батько в них занедужав.
— Сховали вчора...
Кобзар поклав на землю кобзу, звівся і підійшов до хлопця. Намацав мовчки його плече, притис до себе...
Вертались разом. Палав багрово захід. Немов струмки до ставу, стікалися в село з ланів похмурі орачі. Пилили битим шляхом наморені за день воли. Дівчата, далеко десь, іще в степу, тягли журливу пісню про кинуту нещасну дівчину. Цвіла зоря вечірня, неначе ружа...
На греблі Тарас попрощався із кобзарем. Звернув ліворуч і пішов додому левадою, яку заслав легкий туман. Роса щипала уже потріскані, побиті ноги. За пазуху залазив холод. Хотілось їсти...
Лише коли почув сердитий голос мачухи, яка кляла когось з дітей, згадав, що вже не тут його домівка.
Густим сусідським садом прокравсь до клуні. Заліз у солому, що пахла й досі полем, спекою, згорнувсь калачиком і причаївся.
Протяжно й хрипло ревли воли. Вози рипіли й постукували на грудді... На сливняку, що за стіною, возились кури... Пройшла по греблі пісня й невдовзі згасла, як гасне в полі вогнище...
...Диво дивне! Тарас застав дяка тверезим і смиренним, наче пустельник. Ще десь-то доля не одвернулась зовсім від нього, коли сьогодні саме взяла за руку і привела у цю простору й порожню хату, де все, що можна було пропити, давно пропите. Торік, як він тікав зі школи, в дяковій хаті стояло ліжко, накрите плахтою, а за столом на покуті висіли в два ряди образи.
Богорський підвівся з полика, пригладив пальцями розкішну кучму на голові й здивовано уп'явсь очима в малого гостя.
— З чим бог послав? — спитав нарешті.
Сховавши за спину торбу з своїм школярським начинням, Тарас сказав:
— Учитись хочу...
— О-о! — підніс Богорський угору палець. — Не забув-таки раба свого нещасного, господи! — повернувся він до кутка, де чорніли сліди образів, маючи намір перехреститися. Проте роздумав, махнув рукою і підступив до хлопця так обережно, ніби той був маною, духом, що міг розтанути. — Давай! — простяг одразу обидві руки.
Тарас мовчав похнюпившись.
Богорський все зрозумів. Ураз поник, почухав ліву ногу пальцями правої і поплівся до полика.
— Я вам буду за наймита!.. — гукнув Тарас.
Богорський став.
— Ти чий кумедний такий? — спитав, прискалившись, і сам собі відповів: — А-а, Шевченків, Грицьків!.. То, кажеш, — в найми? — присів на голий полик. — А блохи путать умієш? А борщу зварити з сокири?
— Як навчите, то вмітиму,— не розгубився Тарас.
Богорський гмикнув, пошкріб потилицю і поцікавився:
— А що нам скаже преподобна мачуха Ксенія?
— Поставить кварту на радощах...
Богорський довго мовчав.
— Ну, добре, отроче! — підвівся повагом, підійшов до вікна, за яким уже скрадались сутінки, пошкрібся знову у потилиці й поліз під полик по чоботи. — Покинь де-небудь свої пожитки... — сказав сердито з-під полика. — Щоб торба вільна була... Дістань із печі глечика...
Коли стемніло, учитель з учнем вийшли на вулицю. Богорський вийняв з тину дрючок, попробував, чи замашний, і рушив далі, спираючись на цей вербовий посох. Тарас слухняно плівся позаду й ніяк не міг збагнути, куди й по що вони йдуть.
Минули церкву, цвинтар, корчму. Вже й крайня хата поволі зникла в темряві. Прямували на Тарасівку. Позаду тьмяно блимали вогники. В степу ліворуч виходив з балки багровий місяць, немов великий мідний п'ятак...
— "Богом ізбранную" знаєш? — запитав Богорський.
— Еге, — озвався жваво Тарас. Йому подобалось, що перший день його навчання в дяка почався так щасливо й весело. Кудись мандрують... А що може бути приємнішим від мандрів!
Богом ізбранная діва
В Віфліємі народила...
заспівав Богорський жалібно-жалібно. Лишивши божу матір висіти у повітрі, він кинув коротко: "Підтягай!" — і знов затяг, неначе голодний пес на місяць:
Народила бога-сина,
В сіно в яслах положила...
Тарас уловчився і підтягнув. Богорський озирнувся, закивав головою, благословляючи свого малого помічника, й пішов, співаючи, далі.
Завернули в перший же двір. Не встигли рипнуть ворота, як під ноги кинувся худий патлатий псюра і схопив дяка за халяву. І тут Тарас збагнув, для чого був узятий дрючок.
Скуштувавши палиці, пес завищав і миттю щез під коморою. Богорський став під вікном, поманив Тараса і завів "Богом ізбранную". Хоч-не-хоч довелося Тарасові підтягати. Тепер він все зрозумів. Було так прикро й соромно. Та що тут вдієш! Назвавсь грибом, то лізь у козуб...
Двері тихенько рипнули, і на порозі з'явилась біла примара. Навіть при світлі місяця обличчя жінки здавалось черепом, обтягнутим шкірою. Худющі пальці неначе аж бряжчали, коли вона взялася ними за рябі від тіней одвірки.
— Подайте, ради Христа... — почав було Богорський, але затнувся.
— А я зраділа... — розчаровано сказала жінка, коли вони виходили з двору. — Гадала, бог прийшов по наші душі...
Минувши кілька дворів, Богорський знов подався на каганець. Але не встигли проспівати й кількох рядків, як з хати вибіг хлопчик років восьми й замахав руками, аби замовкли.
— Батько насилу заснули... — пояснив він пошепки. — Сьогодні вранці їх на стайні побили...
— Тьху! — сердито сплюнув дяк за ворітьми. — Так можна й дуба врізать під тином. І ні печалі тобі, ні воздиханія...
Цього разу зайшли у двір десь аж посеред села. Сінешні двері були відчинені навстіж, в підсліпуватім круглім вікні ледь блимав вогник. Дяк було спинився біля вікна, а тоді пішов рішуче до дверей. Намацав клямку в темних маленьких сінцях й рвонув за ручку. Тарас, а вслід за ним і Богорський, заклякли в порозі. На вбогім ліжку лежала, плачучи, дівчина, а біля ніг її сиділа згорблена мати й, вхопивши голову в руки, співала тихо весільної:
Кидай, мати, в піч дрова,
Оставайся здорова...
Раптом вона відчула чужих, вся затремтіла, затулила собою дівчину й заголосила:
— Ой паночку, голубчику, не займайте більше її!.. — А тоді, так само раптом, всміхнулася, схилила голову на долоню і заспівала знову весільної:
Рятуй, рятуй, та мій братику!
Не дай мені та й загинути...
Задкуючи, учитель з учнем вийшли з темних сіней. Аж на вулиці Богорський мовчки перехрестився і повернув додому, в Кирилівку.
Тарас ішов, наче у сні. Перед очима знов і знов поставали щойно бачені хати і люди, в яких вони з дяком сподівалися роздобути щось на вечерю. За свої одинадцять літ Тарас побачив чимало горя, свого й чужого. Але ці зустрічі приголомшили і його. А може, вони з дяком заблудилися? Може, замість Тарасівки, зайшли до пекла?
Напевне, щось подібне здалося й дякові. Він шпарко йшов, не озираючись, і шепотів молитву, яку проказують від нечистої сили.
В село ввійшли, коли вже місяць був височенько. За тинами гарчали сонні собаки. В хлівах ремигала худоба. Ніде не блимало й вогника. Хіба що...
Дяк спинився, поправив глечик під пахвою, прокашлявся й, переконавшись, що Тарас не відстав, пішов рішуче просто на вогник.
У воротях почули хриплий дитячий крик. Богорський ринувся в двері, немов у хаті плакала його єдина дитина.
— Прийдімо і поклонімося! — сказав, шукаючи клямки. — Хоч ми не волхви, так і младенець же не Ісус!
Гостей зустрів щасливий батько.
— Синок родився... Три дівки маємо, а тут — синок!
— Господь турбується, щоб було кому на світі горілку пити! — захихотів Богорський, потираючи руки, — Нехай росте здоровий, як риба, гожий, як вода, веселий, як весна, роботящий, як бджола, і багатий, як земля!
Батько аж сльозу пустив від розчулення. Гукнув на бабку, щоб прибрала ночви, в яких купали новонародженого, перезирнувся з жінкою, що світила з ліжка ясними очима, і поліз до скрині по пляшку.
— Прошу вас, дяче, не погребуйте чаркою, — почав хазяїн припрошувати. — За здоров'я сина... мого синочка... О господи!
Дяк не примусив себе довго просити. Схопив чарчину й перекинув у горло, як у порожню бочку. Сам налив собі другу і послав услід за першою. Тим часом бабка насипала велику миску борщу, взяла три ложки й подала все на стіл.
— Сідай, Тарасе, — гукнув господар, випивши чарку. — Горілки, правда, не лишилось тобі...
— А він у нас непитущий! — зачерпнув Богорський із миски повну ложку борщу.
Із хати вийшли вже після півночі. Богорський кинув посох і обома руками тримав глечик з узваром. Час від часу він прикладався, робив кілька ковтків і, крякаючи на все село, філософствував:
— Велике діло зробив господь, сотворивши різні кваси й узвари! Бувало, в бурсі у Києві як продамо з десяток пречистих дів та як впремось у шинок з хлопцями-богомазами... Так на другий день тільки квасом і спасалися... Рождєство твоє, Христє, бо-о-оже наш! — заспівав він, начебто в церкві. Потім сплюнув, озирнувся довкола і, віддавши глечик Тарасові, наказав:
— Додому йди, вилазь на піч і предавайся сну!
Невдовзі тріснув чийсь перелаз, почувся тихенький стукіт у вікно, потім брязнула клямка й відчинились, рипнувши, двері...
Тарас зітхнув з полегкістю, напивсь узвару й пішов до школи, яка сьогодні стала йому домівкою...
...Над осінь почали потроху вертатись учні, що торік розбіглися від Богорського.