То й що?
— Я тривалий час працював у Світовому Інформі. Переглядав різні джерела. Ти помиляєшся, батьку. Пробиралася крізь гарчання так званого "закону" й інша думка, проте вона жорстоко переслідувалася.
— Ну-ну. Цікаво. Я слухаю тебе.
— Ти, безумовно, знайомий з прадавніми релігіями, містичними течіями, окультними доктринами…
— Більш-менш. Вивчав історію релігій, містики, окультизму в школі, в університеті. Проте, сам розумі-єш, оскільки я зосередився…
— Ясно, ясно. Зосередився на юстиції, на боротьбі зі злочинністю, а все інше — лишилося за бортом твоєї свідомості.
— Дивак! — засміявся миролюбно батько. — Ти що — хотів би, щоб Головний Детектив Планети почав заглиблюватися в лабіринти древніх маракувань? В ім’я чого?
— Батьку, батьку! Навіть ти, якому довірено бути членом Всесвітньої Ради Землі, полонений нікчемною пихою.
— Синку!
— Я не ображаю тебе. Я тільки констатую факт, притаманний більшості людей. Слухай же. Почнемо з найдавніших переказів. Легендарний Тот-Гермес — Тричі Великий проголосив тотожність Людини й Всесві-ту…
— Знаю, знаю. Мікрокосм і Макрокосм — єдині. Хвацька філософська фраза. А що за нею? Як реалізу-вати цю єдність, цю тотожність, якщо навіть в цьому є якийсь сенс? Мікрокосм-злодій, нехтуючи своєю спорід-неністю зі Всесвітом, лізе в підвали банку, щоб відкрити сейф з відносними вартостями, а потім спроможний за ті блискучі кругляки купувати інші мікрокосми або їхні найцінніші вироби. Що залишається робити мікрокос-му-детективу? Заглибитися у медитацію, зливатися із духом злодія, щоб навернути його до ідеї тотожності? Сипку, не сміши мене!
— Батьку, ти з грандіозного гнозису робиш карикатуру. Суть у тім, що ця ідея справді залишилася схо-ластичною фразою. Ніхто не подумав про її розробку, конкретизацію. Ба, її навіть свідомо замовчували, пере-кручували. Точнісінько так, як з ідеєю геліоцентризму. Античні вчені знали, що геоцентризм — фікція, знали, що Земля кружляє довкола Сонця, а Сонце — лише іскра поміж міріадами світил. Проте вперто проповідувала-ся ідея примітивна, ідея центральності Землі. Чому?
— Так чому ж? — поблажливо перепитав Речислав.
— Бо комусь це було вигідно, татку! Світ, замкнений під кришталевою сферою, і світ, що розкриває свої потенції у безмірність, по-різному діють на розум Людини. Мислячу істоту, котрої торкнувся вітер вічності, тяжко полонити відносними соціальними побрехеньками. Така істота вже відчуває поклик далеких світів, у неї ростуть крила для безмірного польоту.
— Поетично, але до чого ти ведеш?
— Май терпіння, татку! Ідея тотожності Людини й Всесвіту в тому ж ряду. Досі так звана серйозна наука не замислилася над практичною розробкою цієї ідеї…
— Не бачу такої можливості.
— І не зможеш побачити, доки тобі не заболить. Геоцентризм відкинули тому, що людство підійшло до порогу Космічної Ери. Рішення диктувала прагматична потреба.
— А яка потреба в конкретизації ідеї космічності Людини?
— Нагальна! І це особливо відчувають діти. Не усміхайся, не іронізуй. Ми болісно сприймаємо відчуття своєї тілесної обмеженості. Чим потужнішими стають космічні апарати, швидкодіючішими електронні чи фо-тонні комп’ютери або роботи, тим ширшою, глибшою здається нам прірва поміж Людиною і Безмірністю. Про-те вернуся до основної ідеї. Ми в Дитячій Республіці тривалий час обговорювали ці проблеми і прийшли до висновку: Планета і Людство з давніх-давен запрограмовані на тупикову вітку, на інволюцію…
— От бачиш, синку, ти теж шукаєш злочин. Навіть в такій грандіозній концепції, як світовий поступ. Я знаю про подібні ідеї, проте…
— Помиляєшся, батьку! Я маю на увазі не злочин…
— А що ж?
— Хвилинку зажди. Я дам тобі почитати манускрипт минулого століття, там викладена ця ідея. А я пове-рнуся до проблеми космічності Людини. Уяви собі: вже тисячі літ тому почала реалізовуватися ідея тотожності. Не формування убогих важелів — колісниць, пристроїв, плугів, машин, ракет, комп’ютерів, котрі виснажили наш розум і полонили людську душу.
— Вони відкрили нам шлях у Космос, синку!
— Вони закрили нам стежку в Духосферу, батьку! — затято крикнув Будяк, блиснувши очима. — Ти по-глянь, яка одностайність у переслідуванні незвичайних здібностей: церква і ортодоксальна наука виступали єдиним фронтом, щоб зупинити іманентне саморозкриття Людини. Інквізиція просто спалювала талановитих дослідників на вогнищі, а вартові зовнішнього знання проголошували наукову анафему кожному, хто серйозно торкався питання космічної тотожності. Тебе не дивує така одностайність?
— Певне, мета у тих і інших була зовсім різною. Перші оберігали чистоту віри, а другі…
— Чистоту науки? — засміявся хлопець. — Для справдешньої науки є лише один бог — факт! О ні! За-хищали ортодокси не чистоту науки, а тупикову стежку псевдогнозису!
— Навіщо? — здивувався батько.
— Як ти не збагнеш! Це здійснення викривленої програми. Хворі елементи соціуму сукупно генерують хворі, спотворені алгоритми, формують інволюційну програму. Я вже сказав: ти прочитаєш про це пізніше. Да-лі… Згадаємо Сократа, дві його найзнаменитіші фрази: "Пізнай самого себе", "Я знаю, що я нічого не знаю".
— Ну, синку, це вже анекдот.
— Помиляєшся. В цьому наше дикунство, що ми геніальні речі відсунули в царину девальвованих, роз-хожих фраз. Повторюємо, як папуги, не замислюючись.
— Ти й тут шукаєш якоїсь глибини?
— Безумовно. "Пізнай самого себе", — то вражаючий заповіт, що перегукується з ідеєю Гермеса про ко-смічну тотожність Людини. А друга фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю", — то всебічне заперечення гнозису, побудованого на спотвореному алгоритмі. Сократ і його учень Платон були найосвіченішими людьми Ойкумени, вони відали, що говорили. Згадай знамениту притчу Платона про людей, прикованих у печері, котрі ба-чать і вивчають лише тіні на стіні, а реальність у них за спиною. Дивися, як вперто довбали найгеніальніші лю-ди в одну точку: люди, прокиньтеся, ви живете ілюзіями!
— Невже й тепер, коли ми сягнули космічних глибин, коли розшифровуємо послання далеких світів, ти, синку, вважаєш…
— Тепер ще більше! — гарячково підхопив юнак. — Тепер ще глибший сон! Ти сам говориш про міль-йони юнаків та дівчат, котрі пірнають в лабіринти примарних світів психоілюзіонів! Чому вони втікають від вашої "реальності"? Хіба від Істини втікають? Хіба втікає риба від води, птах від позахмарного простору?
— Гаразд, гаразд! — примирливо замахав руками батько. — Не галасуй! Спокійно, аргументовано заве-рши свою думку, а то ми й за добу не завершимо…
— Добре, я завершую. Дві з половиною тисячі літ тому Гаутама Будда чітко визначив світову недугу: не-уцтво й сон. Знову те саме: брехлива програма дії, або псевдознання, і дрімаюча внутрішня потенція. Мудрець у нещадному аналізі показав, що людина віддала свою космічну потугу земним і небесним володарям, а сама за-вмерла в безсиллі. Прокинутися — і оволодіти своєю цільністю, континуальністю! Нірвана — стан Цілості! Вже тоді можна було повернути на суджену стежку. А хто прислухався до слова мудрості?
— Синку! Ти ж знаєш, у що перетворився буддизм.
— А чому? Сили, ворожі Еволюції, блискавично скоригували ідею пробудження. Вчення мудрості стало набором чаклунських забобонів. Ідемо далі. Минуло півтисячоліття. На Близькому Сході звучить слово Ісуса: "Царство Боже внутрі вас". Знову та сама ідея, проте висловлена ще геніальніше. Стверджується, що дух Лю-дини обіймає Першоджерело Буття! Татку, ти тільки подумай, як далеко люди відійшли від цього могутнього заповіту?! Якщо Джерело Сил в тобі — відкрий його, і тоді Всесвіт стане рідною домівкою, стихії віддадуть тобі ключі до власних таємниць, ти підеш по водах, ти піднімешся в повітря, ти здолаєш привид часу й просто-ру, ти продовжиш свої чуття у безмірність…
— Синку, — втомлено озвався Речислав, — я зрозумів тебе. В принципі. Хто з нас не захоплювався каз-ками, фантастикою. Проте ми живемо в потоці певної програми. Ось ти до мене прилетів на магнетоні, сконст-руйованому інженерами "спотвореного гнозису", як ти кажеш.
— Це недозволений прийом, батьку! — спалахнув син.
— Пробач! Я загострюю питання. Ти гадаєш, я б не хотів, щоб розпочалася Ера Чуда? Щоб ми відкинули мільйони риштувань техногену і вернулися в міфічну епоху титанів? Ще й як хотів би! Певен, що кожен член Всесвітньої Ради десятьма руками голосував би за таку трансформацію. А як це здійснити? Де той чудодійний рецепт? Чому впродовж тисячоліть безліч йогів, святих, окультистів, романтиків не змогли побудувати реаль-ного моста до іншого буття?
— Татку! Ось тут заритий собака, як казали пращури. Річ у тім, що з віку у вік проблема вирішувалася дорослою свідомістю…
— А якою ж іще? — здивувався Речислав. — Невже дітям доручити розробку нового ступеня Буття?
— Саме дітям! — радісно підхопився з крісла Будяк. Поклавши папку на стіл, простягнув руки до батька, ніби закликаючи тим жестом до кращого розуміння. — Тільки мова йде не про дитину фізичну, а про дитин-ність душі. Христос саме це підкреслював, коли, звертаючись до цілком дорослих послідовників, наполягав: будьте як діти! А разом з тим — мудрі як змії! Тобто збережіть всі досягнення розуму, але застосуйте їх з ди-тинною ясністю і Щирістю. Батьку, саме тут вузол всієї проблеми, яка розділила світ Дорослості й дитинності. Та що я наполягаю! Ось залишаю тобі папку з копіями кількох звернень людини кінця двадцятого віку…
— Що за звернення?
— Листи до Об’єднаних Націй, до людей доброї волі, до ентузіастів. Практично майже ніхто не звернув тоді уваги на ці заклики й застереження. Я розшукав химерні писання в архіві Інформу. Вони підтвердили для нашої групи, що необхідність парадоксальних дій прекрасно розуміли люди в кожному віці. Прочитай ці фраг-менти, батьку, дуже прошу тебе! Завтра вранці ми поговоримо востаннє…
— Востаннє? Це шантаж?
— О ні! Констатація того, що має відбутися. Не смію затримувати тебе. Піду погуляю на Чорногорі. До ранку, татку…
ЛУНА З ІНШОГО ВІКУ
За відчиненим вікном — зоряний шлях. Світила великі, теплі, таємничі. Іскриться в променях місяця во-доспад. Речислав, вдихнувши ще раз запашне повітря Верховини, з жалем одійшов до свого спартанського ліж-ка. Приліг на ньому, ввімкнувши нічний світильник.