І ніхто навіть не догадувався, як то веселий і жартівливий Мручко тяжко журився за всіх і за все. А найгірше боліла його тая козацька розтіч, яку за своїх молодечих літ бачив і яка лишилася донині. Руїна, руїна, і ніщо, лиш руїна. Що за двадцять літ збудував Мазепа, те знову валилося нараз і розліталось.
Які ж тоді вигляди і сподівання на майбутнє?
Гетьман не сходив Мручкові з гадки.
Жалував його не як свого рейментаря, лиш як людину близьку собі і дорогу, яку постигло велике горе. Двадцять літ невтомної праці і нараз — усе розвівається, мов степовий туман. Гетьман без землі і без війська, непевний завтрішньої днини, зданий на ласку короля, султана і сераскіра, за нього йдуть торги, а його люди за насліддя по нім жеруться.
Зубами скреготав з жалю і зі злости.
Тривога, щоб турки не схопили гетьмана, як опир, переслідувала Мручка. Нікому з тим не звірювався, таїв це в собі, сам себе гриз. А ж одної днини прийшло йому до голови, що гетьмана можуть вороги отруїти. Того вже не міг затаїти в собі, мусів з кимсь поділитися. А з ким же б то, як не з Обидовською? Полюбив її, як рідну доньку, і як тільки міг побачитися з нею і побалакати хоч хвилину, то користав з доброї нагоди.
"Пані! — казав, сідаючи під своїм куренем на лавці, — ви не смійтеся з мене, але я вам щось мушу сказати."
"Кажіть, сотнику!"
"Боюсь, щоб які шельми не підсипали чого ясновельможному."
Аж скрикнула: "Що вам до голови приходить?"
"Боюся й годі! Найкраще готовіть ви снідання та підвечірки самі, а кухаря з обідами та вечерями то я вже допильную. Мусить мені сам кожної страви спробувати, поки гетьманові подасть."
"А схоче? Не наробить бешкету? Не пожалується гетьманові?"
"Я вже з ним, моя пані, побалакаю. Не бійтеся. Як Мручко скаже йому "мусиш", так він знатиме, що мусить, бо як ні, так знати було б, що не має чистої совісти. А до гетьмана йти він не посміє, бо я маю догляд над наметом і передо мною прийшлося б йому відповісти ."
Обидовська вийшла, Мручко в зорях читав...
Астролог!
41.
На полях між Бендерами й Варницею з ранку до ночі скреготали пили, лускали сокири, гриміли молоти. Шведи городок будували.
Людське муравлисько, розбурхане на полтавських полях, пересунулося під Бендери.
Але полтавський табор на бендерський не скидався. Полтавський мав виключно воєнний характер. Рови, траншеї, редути, на скору руку поставлені будинки для військових потреб. А під Бендерами до укріплень не прикладали великої ваги, зате хотіли мати на зиму теплі домівки і показати себе перед турками. Не гадайте, — мовляв, — що ми будь хто, недобитки якісь, волокити. Гляньте, як живемо.
І дійсно, хто б не знав, міг собі погадати, що це якийсь заморський володар вибрався в подорож кругосвітню і між Бендерами й Варницею на довший постій зупинився.
Турки з усіх сторін сходилися, щоб надивитися на ті шведські чуда. Всякі народи здалека приїздили, бо кругом слава пішла, що шведи багаті й нескупі, можна в них добре заробити.
І заробляли, бо король своїм людям не жалував гроша. "Менше війська, так можна йому більше платити", — казав.
"Хоч біда, та гоц!" — підсміхалися зі шведів козаки.
"А все ж таки — вони народ хоч-куди, а не якась там москва!" — хвалили їх.
"По-людському живуть, а не як худобина."
"Відомо, відомо: швед будує, а москаль руйнує."
"Москаль — як у наше село на постій прийде, то останній тин поломить і спалить, хоч ліс має під носом."
"А не стане тинів, так двері, які лиш є, порубають і попалять, щоб у мороз зубами дзвонити, такий тобі народ."
"Що двері, буває, що й іконостас порубають, і навіть ікон не пощадять, бузувіри!"
"А на шведів сердяться, що якийсь там їхній офіцер на відвороті з ікони шахматну дошку собі зробив і шашками сував, — святотатник." Хвалили шведів, але свого городка все-таки не будували. Пощо? Не вікувати їм у турка, а перезимувати і в землянках можна. Запорожці побудували собі дійсно гарні землянки, можна сказати, курені, як на Січі, ще кращі, хоч і не такі великі.
І жили в тих куренях по-своєму, не касуючи старих звичаїв. Буцім Січ, так жорстоко зруйнована Галаганом, біля Варниці воскресла, обновилася. Як там, так і тут варили кашу, риб'ячу юшку, куліш, тетерю, їли сало з хлібом, а не хліб зі салом і все те запивали ракією та солодким молдаванським вином, якого їм услужливі купці довозили цілими бочками.
Пообідавши, грали в кості, шахи й карти, або співали й танцювали гопака, тропака, вегері, а то й такої метелиці пускалися, що турки тільки роти роззявлювали, дивуючись, чого то козаки тими ногами не виробляють.
"А це, бачите, тому, — толкували їм запорожці, — що ми ногами тільки ходимо й танцюємо, а сидимо на тому, що вище ніг, а ви сидите на ногах, а тим, що вище ніг, танцювати годі. От воно як, — Аллахова мурузаї, щоб ви знали!"
Турки, гадаючи, що їх Бог вість як величають, всміхалися добряче.
"Ви гарний народ, — хвалили їх запорожці, — не той, що колись були, до Хотина."
"Хотин, Хотин"... — підхоплювали турки.
"А так, дітки, так, Хотин, там, де то ми вас так гарно розуму навчили. А ще так кілька разів, то ви й зовсім на людей похожими стали б. Правда?"
Турки притакували і шкірили зуби.
"Татари, які колись були, буцім чортяки, що вирвалися з пекла, а нині й вони вже на людей переходять."
"Може, ще колись і москалі полюдніють", — підхопив котрийсь і ввесь гурт задумався над тим, чи полюдніють москалі, чи ні. Але рішили, що, мабуть, ні, бо вони мішанці, а не чиста порода. Що найгірше в нас і в азіатів, те собі засвоїли. А ще дістали тепер Петра, а цей то вже чорт зна що таке з них поробить.
Вечорами шведи співали псальми, а козаки слухали. То знов козаки починали співати, а шведи слухали. Українські пісні сумні і, як степ широкі, думки настроювали їх боговійно. Шведи ті пісні за церковні співи приймали.
Між запорожцями попадалися й колишні студенти, що то більше попри академію, ніж до академії ходили. Зранку полюбивши склянку, як коханку, хотіли доховать їй віри доостанку. За це та ще за деякі інші грішки і грішечки викидали їх зі школи. Декілька літ волочилися як мандрівні співаки, дяки, скоморохи, добували заслужену славу пиворізів, паливод, борців, а то й костоломів, аж врешті, попавши у спір із законами, писаними і звичаєвими, накивали п'ятами негостинній країні і забігали на Січ. Що лиш тут почули себе, мов риба у воді. Що лиш на Січі добули собі славу добрих вояків і товаришів веселих, з якими днини даром не прогавиш.
З таких то жерців Аполлона і поклонників муз і грацій складався мистецький гурток, що співав побожні канти, захоплював слухачів "партесним пінієм", розважав дотепними діалогами і доводив до сміху веселими інтермедіями та інтерлюдіями.
Так київські культурні надбання аж до Бендер замандрували.
Отих то артистів закликувано іноді до гетьманського шатра на розвагу недужого гетьмана. Збиралися перед шатром. Тут для них заставлено стіл, вгощувано їх, тут вони складали свій "програм дійствія" і звідти одинцем, або гуртами входили до гетьманської спальні.
Гетьман сидів на ліжку, попідпираний подушками. Обидовська, Герцик, Орлик, Войнаровський кругом його, як на сцені лондонського театру в часах Шекспіра.
Артисти вбігали, кланялись гетьманові і його гостям і "лицедійствували".
Показували не лиш москалів, циган, шляхтичів і придзигльованок з відомих інтермедій, але складали також нові, дотепні сценки на теми царя і Балакірєва, Меншикова і Дар'юшки, пастора Глюка і Катерінушки Сковронської.
Бог святий знає, де вони їх підглянули та підслухали, де і як вспіли підхопити характеристичні рухи і вираз їхніх облич, досить, що всі її "парсуни" виходили, як живі, і такі забавні, що можна лягати зі сміху. Цар вибалушував очі, кивав нервово головою, бігав семимилевою ходою, Меншиков лукаво підморгував бровою і знизував правим плечем, буцім його спина від царської дубинки боліла, безталанний пастор Глюк двигав свою Катрінхен на плечах у домовині. Катрінхен весела, рум'яна, повновида з усмішкою на затиснених устах переходила з рук до рук від Глюка до Шереметьєва, від Шереметьєва до Меншикова і від Меншикова до царя, як живий, кругленький, гарно розмальований м'ячик, байдужий, чиї руки пограються ним.
Жовто-блакитний намет перемінявся тоді в якийсь буцімто чародійний театр, в якім казка ставала правдою, а правда казкою: забувалося про дійсність, про смуток і недолю, про невзгодини нинішньої днини, — мистецтво переносило людей у розкішну країну уяви.
Гетьман дивився, слухав і — згадував.
Згадував колишні часи, як сам у шкільних п'єсах вправлявся, як згодом бував на
королівських виставах. Як радо до заграничних театрів учащав і як на театральні вистави вже як гетьман до київської академії їздив.
Дзвони тоді на всіх київських дзвіницях, мов на Великдень, грали: гримали з гармат і з моздірів, палили з рушниць і самопалів, "золота корогва", зложена з найчільнішого київського міщанства, супроводжала золочений гетьманський ридван. Народ здовж вулиць двома живими мурами з-під землі виростав, дітвора дерева обсідала, "Слава! Слава!" — лунало довкруги. Київ вітав свого володаря, свого милосердного опікуна бідних і притиснених, великодушного покровителя мистецтв та учених.
І пригадував собі гетьман день 14 липня 1705 року, коли то київські спудеї вперше виставили були "Владиміра, словено-російських стран князя і повелітеля", знамениту трагікомедію знаменитого Теофана Прокоповича, присвячену його милості Мазепі, якому щоб господь дав "кріпость і силу, многоденствіє, благополучний поспіх і всегда побідну брань".
14 липня 1705 року. Яке воно недавнє, а яким далеким стало. Скільки гарних надій будив цей "Владимір", так неподібний до своїх попередників, такий якийсь інший, живіший і цікавіший, ніж усі давніші представлення, що нове життя сотворить, новий театр для розваги й науки не лише студентів і запрошених гостей, але й широких кол громадянства, так, як воно в Англії за Шекспіра було.
Здавалося...
І гетьман очі прислонював рукою.
Перед його уявою майоріла соняшня Геллада, рисувалися мармурові Атени в Періклевих часах, ввижався розкішний Рим за Августа, пригадувалась Італія за Лева Десятого, і на гадку приходив Лондон за Єлисавети.
Чому ж би не мали так само згадувати колись Київ за гетьманування Мазепи?
Він так того хотів...
"Так того хотів..." — і голова його безсило спускалася на постелю.
А де ж тії мрії, де ті надії?..