Мручкові козаки знали, що коли їх сотник веде на нічний наскок, коли їх збавляє сну і відпочинку, так воно, значиться, неминучо потрібне, а царські люди не могли зрозуміти, пощо їм серед вітру і стужі кажуть волочитися по полях і лісах, як тічці голодних вовків. В козацьких душах був цей лицарський запал, без якого немає справжньої побіди, царськими ж людьми гнав тільки один безтямний звіриний страх. Мало котрий з них бачив свого царя, але хто його побачив, не забував до смерті, і сотному розказував про його незвичайний ріст, про випулисті очі, з котрих сипалися іскри, про зуби, як у смока, і про голос, як труба. Цар Петро — то була легенда, то був демон, то був не чоловік, лиш антихрист, котрий заволодів людьми і провадив їх на бій з Господом Богом, на неминучу загибіль. Москалі сліпо слухали свого царя, бо боялися його, сповняли прикази, бо не сміли супротивлятися, гинули, бо не бачили спромоги жити. Попасти в полон — це значило спасти душу і продовжити своє життя. Коли б не брехливі поголоски, що король Карло — це лютер, ворог Христа, котрий теж не чого другого хоче, лиш вигубити християнський народ, а "ізмєннік" Мазепа помагає йому в цьому безбожному ділі, бо він католик, коли б не те, то москалі здавалися б цілими відділами, а так вони попадали в цей глухий кут, в котрому як не в одну, то в другу стіну лобом гепнеш. Билися, як б'ється звір, застуканий стрільцями, котрий іншого виходу не бачить і надії на вихід із западні не має.
Мручко не любив такого нерівного бою, дивився на його як на прикру остаточну конечність, і хто тільки здавався, милував його, казав в'язати, бо й так гетьманові язика треба.
Москалі були всюди і не було їх нігде, бо нігде не можна було наткнутися на їх головні сили. Гетьман знав, що Меншиков, доконавши Батурин, відступив від нього, що якраз по його слідам ступає шведсько-козацька армія, але де він тепер і які в нього наміри, де цар і чи йдуть вони собі назустріч, чи гадають "дати баталію", чи, може, тільки задумують безнастанними під'їздами тривожити й ослаблювати своїх супротивників, про те ходили всякі непевні і несправджені вісті. Чим більше язика, тим більше тих вісток. А все ж таки язик серед війни —— дорогоцінна річ, бо ніколи не можна передбачити, чи не попадеться між ними й такий, що щось важного скаже.
Особливу ціну мали полонені старшини, і з тими Мручко поводився зовсім чемно, відбирав їм тільки оружжя, брав чесне слово, що не втечуть, і навіть рук не казав в'язати, тільки відсилав до стоянки в лісі, де їх благий дідусь стрічав розмовою на євангельські теми.
Між полоненими москалями несли на драбині, знятій з якогось воза, тяжко покаліченого козака, біля котрого ступала якась жінка в підранім тулубку і кратястою хусткою, мов турецьким турбаном, обкручена так, що тільки двоє очей, чорних, як вуглики, світилося.
Як ціла та валка, з кіньми й возами, з полоненими москалями й декількома легкораненими козаками прибула до Мручкової стоянки під Райгородом, збіглася ціла сотня, позривалися й ті, що спали, і допитам та радості не було кінця.
Мручко не кляв і не сердився, як звичайно. Казав полонених почастувати горілкою і салом, а сам підступив до драбини з погаратаним козаком, до котрого припадала кратястою хусткою обтулена жінка.
Нахилився, глянув і радісно крикнув:
— Та ж це мій Сидір, а це Веклина Одарка!
Благий дідусь порався біля недужого.
— От і опорядила тебе, синоньку, вража москва, катюги безтяменні. Несіть його до мене. Не дамо ж погибати християнській душі.
Мручко згодився і сам подався туди, зарядивши в сотні, що було потрібне.
Поклали Сидора на дідову постелю, доложили дровець до потухаючого огню, дід варив якесь зілля для недужого, а Мручко випитувався Одарку, де вона з його осавулом бувала.
Журливим тихим голосом розказувала про напад на пасіку Імжицького і на його хутір, про свій побут у баби-чарівниці, про втечу від неї саньми, на котрих лежав Сидір, згадала щирим серцем про добрих людей, котрі їх приютили і в котрих вони скоро прийшли до себе. Розказала дальше про те, як вони вдвійку пробиралися до гетьмана, як бачили вже здалеку огнища в таборі, аж нараз знову попалися в матню.
Тут Мручко перебив Одарці.
— Дівчино, та ж це ласка Божа, що ви з таких пригод з душею вийшли! Не кажу Сидір, бо він козак, а добрий козак твердий, як його шабля, але ти, ти ж дівчина, і диви, яка крепка, що не вгнулася і не пропала, як на базарі собака. А вже з тим московським старшиною, то ти таки добру штуку зіграла, як у театрі. Чули, батьку? — звернувся до благого дідуся. — Чули ви, як отся дівчина москалів на кобиняк брала, вмерлою притворяючися.
Дід все ще порався біля Сидора, перев'язуючи його рани і смаруючи їх мастями.
— Чув, діти, чув, — відповів, перериваючи свою роботу. — Як кому на роду написано, так воно й станеться. Інший і на порозі ногу зломить, а другий з дзвіниці впаде — і нічого. Один ціле життя проживає, ніби він тільки й робив, що від колиски до труни мандрував, а другого життя — наче якась до правди не подібна казка. Будете ви, дітоньки, тую казку дітям своїм розказувати, бо, як бачу, призначені ви для себе.
Одарка підняла очі до неба:
— Дав би то Бог милосердний.
— Мабуть, що дасть, коли вас при життю зберіг, — відповів Мручко. — Та ж не раз, десять разів у ваших пригодах вмерти було можна. Брава ти дівчина, Одарко, і не сором мойому Сидорові, що зв'язався з тобою. Я й сам... — почав, але тільки рукою махнув. — Де-де-де! Куди куцому до зайця... Розказуй дальше, а Сидором не турбуйся, бо він у добрі руки попався. Не треба кращого лікаря, як бувалий, старий козак. Вигоїть він його на дух, а в м'ясниці і під вінець.
— Не маю я надії, — з жалем відповіла Одарка.
— Чому?
— Бо Сидір, як лиш очуняє трохи, так зараз за вами, пане сотнику, побіжить.
— Не прийму, їй-Богу, не прийму! Як же так, таку гарну дівчину мати і не вженитися? Сидір діло за десятьох зробив, заслужив собі на відпочинок. Не всім же гинути на війні, треба, щоби хтось остався в живих, дітей плекать. А з вас буде, як бачу, гарна пара... Не журися, розказуй, як то ви через тую Десну втікали.
Одарка підійшла до постелі, поправила подушку Сидорові, а впевнившися, що він спить, почала шепотом:
— Вже здавалося, тільки конем добре попри і в табор ускочиш, як отеє з двох боків наскочили вони.
— Москалі?
— Цареві люди.
— Обпали вас, як пси діда біля попових воріт, ну і що?
— Нас кількоро було, оборонялися.
— Доброго їм чосу дали?
— Кількох коміть головою повалилося з коней.
— Так це райтарі були, може, й німці?
— Мабуть, що німці, бо билися крепко.
— Хоробрий народ, не те що царєькі гевали. Продовжай.
— Отож, як приперли нас так, що вже ніякої надії не було, Сидір кинувся у Десну. Наші коні легкі і по леду бігати звичні, помчали, як хорти.
— А вони?
— Були на пасених конях і зазброєні тяжко, а до того, не шульнули одинцем, як ми, а цілою валкою на команду зіскочили з берега, — лід тільки хрусть, а що далі було, того ми й не бачили, бо гнали, як вітер, добиваючися до другого берега, як до спасення.
— Бог поміг, — завважив дід, а Одарка розказувала дальше.
— Та щолиш на другому березі почалася наша біда. Кого стрінемо, блідий, як смерть. Аж зубами дзвонять, так москалів бояться. І не думай, щоб тобі яку поміч дали.
— Кождому життя миле, — завважав дід.
— Кождий його, як потопаючий соломинки, тримається, — докинув від себе Мручко.
— Сидір тоді до мене, щоби я до Гірок вертала, до Векли.
— А ти не пішла?
— І не піду від нього, хоч ви мене і бийте, — відповіла рішучо.
— Отеє тобі й кохання! — аж крикнув Мручко. — Може, ви, діду, яке зілля знаєте, щоб помолодіти? Та дівка, їй-Богу, варта, щоб із-за неї чортові душу записать.
— Тут тобі і чорт не поможе, — відповів, усміхаючися, дід. — Це така дівка, що й смерть коханням переможе.
— Так годі, — махнув рукою Мручко, — вдоволимося, мабуть, дивлячись на їхнє щастя. Розказуй, дівчино, дальше. Так ви, значиться, знову Десну переходити.
— Авжеж, тільки не в тому самому місці, а там, де шведи мідяний міст будували.
— Мідяний міст? — здивувався дід.
— А так, — пояснив йому Мручко. — Міді й заліза у шведів велика сила, й звідти їхнє багатство. Чудову збрую готовлять, — додав і аж облизався.
А дід на те:
— І в нашій землі чимало всякого багатства, тільки люди не добралися до нього, бо нема як. Все лиш б'ються і б'ються. Другі народи багатіють, а ми кров'ю напуваємо землю.
— Колись і в нас великі багатства були.
— За князів, як через Київ купці з далеких країв проходили, а відколи більше морем плавати стали, відтоді ми й збідніли.
— Морська дорога легша, тому-то й розбагатіли італійці, німці, англичане й шведи. А Київ зубожів.
— Не зубожів би він, коли б не нападали чужинці, а ми, замість обороняти рідну землю, гризлися, мов собаки. Що то на других нарікають, коли самі ми тому винні.
І вони стали згадувати про свари й чвари, котрими так багата наша минувшість. Ніби з важких гріхів сповідалися.
— Честі лицарської не знаємо, — гарячився Мручко, — а без лицарської честі, яка тобі війна, яка побіда? На лицарській честі сила армії стоїть, а ми вождів своїх ворогам у руки давали, щоб власні голови спасти, і яка тут тобі честь?
Дід притакнув.
— Гадаєте, старого Хмеля татари під Берестечком пірвали? Сам він утік, бо боявся, щоб і його не дали ворогам на поталу. Та що тут згадувать, краще розказуй ти, дитино.
І Одарка розказувала, як над Десною вони зустрілись з невеличким почотом якоїсь пані, що до гетьмана поспішала.
— Це Обидовська, — пояснив Мручко. — Вона тепер у нашому таборі. Це ви, значиться, і допомогли їй переправитися через Десну.
— Сидір допоміг, — підхопила Одарка. — Як до гетьмана, каже, та ще якась його родичка, так неминуче пособити треба. Їдь, Одарко, з нею, а я тут з моїми хлопцями москалів забавлятиму.
— А ти не схотіла?
— Ні, кажу, де ти, там і я, і лишилася. Панія на конику шпаркім лиш шульнула на лід, а тут вже і москалі наздігнали нас. Та й почалося! Господи милосердний, це ж був бій! Не раз чула я оповідання про козацькі бої, але гадала собі, от переборщують козаки, щоб похвалитися, аж і на власні очі переконалася, що ні. Не лиш люди стиралися з собою, але й коні кусали себе, гризли, аж страшно було дивитися.
— А ти?
— Що я! От оборонялася, як уміла, але Сидір, так цей по-лицарськи бився.
— З Сидора славний козак буде, — притакнув Мручко, але зараз-таки й поправився.