От якби Запоріжжя було — отам і я знайшов би собі місце! Там не питали б, чого та що, а дивилися б, що ти за чоловік єсть.
Ех, та й козак же був би з мене! Шаблюка, кунтуш, шапка набакир! Сів на коня, свиснув!..
Совгирь заклав два пальці в рот і так свиснув, що в усіх аж у вухах залящало. А потім пив, співав і лаяв ту царицю, що занапастила Січ Запорожську. А під кінець пустився танцювати, забувши свій священний сан і знаючи добре, що про це завтра ж донесуть отцю Григорію, але Совгиреві тепер було все одно — він садив навприсядки, приспівуючи "І шумить і гуде" по-латині:
Еі вопаї, еі ІопаГ Ріиуіитцие соеіит баї —(Зиіпів уєііії, те риеііат Ботит теит гебисаі.
Совгирь рекомендував отцеві Іванові Тараса, як здібного учня для прислужування в церкві, отець Іван згодився — і Тарас почав прислужувати. Спочатку на тижнях отця Івана, а потім якось само собою на тижнях отця Григорія.
Тарасові це діло подобалося. Насамперед своєю незвичайністю, несхожістю на всі хатні переживання. Сама церква... Старенька вона, дах мохом поріс. Коло паперті величезний кленище і так він якось підходить своєю патріархальною спокійною величністю до цих темних стін дерев’яних, травички усміхненої на невитоптаних місцях, паперті, колись щільно вимощеної камінням, але тепер то все порозлазилося й поміж камінючками повитикалися зелені стебельця.
Доокола церкви вишеньки, грушки, сливки. Садили якісь богомільні руки нехай, мовляв, коло Божого храму кращенько буде. Тут же й цвинтарьок невеличкий. На ньому берестки та беріз купка. Все це Тарас бачив і раніше, але тепер дивиться якось по-інакшому.
Взагалі до Тараса церква обернулася поетичним своїм боком — так він то й сприймав.
Страсті. Церква повна-повненька народу — ото-от стіни розсядуться. У всіх свічки в руках. У кого є бджоли — товщенька свічка, а у кого нема —тоншенька. Один як засвітить на перше євангеліє, то так і держить через усі дванадцять, а хто побідніший — гасить за кожним євангелієм та думає, ще якби й додому донести.
Дітвора з глибокою серйозністю дивиться на свої свічки, бо їм і дома наказували і тут усяке стережеться, щоб не підпалили.
Обличчя у всіх присутніх освітлені знизу або збоку. У церкві душно, сизий дим стелиться над головами, свічки-доморобки потріскують, але настрій у всіх якийсь яскраво богомільний. І не так то вже розуміють люди, що читається, але стараються відчувати. Зітхають зі скрухою, коли попадеться яке зрозуміле слово, стають на коліна, держачи свічки перед лицем, і шепочуть свої немудрі молитви.
А після служби, як вийдеш надвір — ох і гарно ж! Куди не глянеш — світлі вогники. Мов небо розстелило свій покров по землі й посіяло зірками. Одні швидко рухаються — то в молодих руках, другі повзуть поволі — то Стареньке щось сунеться. Там купка сузір’їв — то сім’ї — сусіди йдуть разом, а он один ледве блимає вогник — то бідна бабуся, що й живе на одшибі. А в повітрі так тихо-тихо й благосно. Ніч здається ще чорнішою, але та чорнота якась нестрашна. Навпаки — весело якось у ній.
Катря обтулила свою свічечку рукою близько-близько. Личко таке серйозне. Скільки пам’ятає себе — все доносила свою свічечку незагашеною додому. У Тараса немає свічки, то він пустує: вдає, ніби хоче задмухати Катрину. Правдивий жах малюється на гарненькому личку дівчини.
— Ма-амо! — кричить вона.
Мати кивком голови наказує Тарасові не пустувати. Приходять додому. Катря сяє — донесла!..
— А Микита свою двічі засвічував! — констатує вона, хоч усі це й без неї бачили.
Батько бере Катрину свічу і тим чистим вогнем чистої дівчини накопчує хрести: на сволоці, на одвірку, у сінях, хоч нащо він то робить — не знає.
— Кажуть, благодать господня буде від того у хаті, а злий дух не матиме приступу...
Мати збирає страсні недогарки й старанно ховає їх, бо то дуже потрібна річ. Як ото грозова хмара надходить — засвіти свічку й хмара пройде мимо. Або хто, не в нашу міру, вмирає тяжко: положи такого на білім рядні серед хати й дай у руки запалену страсну свічку, і людина зразу піде куди наставилася: або туди, або туди.
Вечеря кращенька трохи на цей день. Перед вечерею батько читають молитви. Згадали свого діда.
— Тато розказують, що їх батько, а мій дід, сказать — я вже його не зазнаю —так сильно богомільний був. Оце, кажуть, як повечеряє у чистий четвер, так нічого не їсть цілу п’ятницю й суботу — аж розговляється на перший день паски.
І засипає Тарас, весь напоєний добрими вражіннями. Треба виспатися, бо завтра багато роботи — то ж плащаниця. Цілий день не переводяться люди в церкві: одні приходять, другі виходять. Приложаться, постоять трохи у церкві й вертають до своїх справ.
А потім винесення плащаниці. День видався теплий, гарний. Люди йдуть, співаючи, корогви повівають, на дзвіниці сумне передзвонення, і якось по-особливому вражають всі оті церковні святощі, винесені під синє небо. Корогви в церкві завжди стоять непорушні, обважнілі, прибільшено суворі, а тут їх досить легкомисно теліпає вітер — йому й байдуже, що то свята річ. А далі й субота. Служба тягнеться кілька годин. Церковця мала, народу багато, чоботи намащені ради грядущого великого празника, голови теж намащені; нові свити, нові кожухи, дим від свічок. Все те дає свою частку в загальну скарбницю запахів — і над головами мов туман сизий стоїть.
Тарас вибирає хвилину й виходить на двір. Жадібно вдихає чисте весняне повітря. Доокола церкви велике коло пасок — навіть у два ряди поставилися. Он порося, а в зубах хріну шматочок. Крашанки червоні, сині, жовті. Я у багачів, то цілими копицями всяке свячене, а у бідняка'лежить там двойко яєчок та паляничка замість паски.
Он Оксана стоїть із матір’ю й привітно киває Тарасові головою. Бачить Тарас цю дівчинку нечасто, але завжди з радістю.
Дівча витяглося, хоч личко ще дитяче й вихватки теж. Похилила матір до себе й щось швидко-швидко говорить на вухо. Мати схилилася боком, усміхається й, видимо, дає згоду.
Оксана двадцять разів киває Тарасові пальцем, щоб він підійшов, але він вагається, йому чомусь соромно, але нарешті підходить.
Тарасику! Ось тобі писанка! Сама малювала! і тиче йому мережане квіточками яєчко.
Тарас не знає, чи брати, чи ні й ще більше ніяковіє.
— Та ви хоч похристосуйтеся! — сміється мати.
Оксана мовби тільки й ждала цього заклику: рвійним рухом скинула маленькі рученята на шию Тарасові й, шепнувши "Христос воскрес", поцілувала в губи.
Тарас стоїть ні в сих, ні в тих і не знає, що йому робити. Жінки доокола сміються.
— От так дівка! Парубка завстидала!
— Тарасе! А писанка в тебе єсть? Нема? Плохо, брат, твоє діло. Між дівчата треба з писанками ходити.
А Оксана, якби можна, дзвінко б реготала. Але що не можна, то у неї тільки якісь бісики грають в очах, а від них іскриться все те личко прекрасне, омаяне віночком та стрічечками.
Тарас засоромився вкрай і втік. Він здавався собі таким велемудрим, таким поважним, бо як же — і в церкві прислуговує, і "Помилуй мя, Боже" знає, і "хру-фру", а от перед дівчиною так ганебно спасував.
Але зате, весь світ наче покращав для нього. І до того було гарно та радісно, а тепер то стало урочисто якось, велично. І все почало поставати в інших, величніших формах. Наче не батюшка ходить оце та кропить людям паски, а мов сам господь Саваоф зійшов з образу й шествує оце поміж рядами людей. То нічого, що за ним іде Совгирь, живий Совгирь, із величезною корзиною й скидає в неї що попадеться: і паски, й крашанки, шматки сала. То дрібниця.
І Совгирь теж милий, дорогий. І всі люди теж, усі оті дядьки, що стоять у своїх свитках із відлогами, у великих чоботях. Всіх їх знає Тарас і всіх любить.
Жінки святочно повбирані. Хто побідніше — в спідниці з домашнього білого полотна тканого в дві смуги — з білих і світло-синіх ниток. Хто заможніший —там крашені спідниці, а то й крамні, тільки рідко. Каптур на голові, по ньому великі жовті та червоні квіти, а зверх каптура намітку накида білого домашнього ткання з вузенькими червоними або синіми каймами. Але більше наміток з тонкої матерії, що аж квітки каптура з-під неї видно; намітка йде під підборіддя, назад на потилицю й там звисає двома кінцями нижче колін, а у кого то й до п’ят.
Сотні разів бачив і цих жінок і ці убори Тарас, а от сьогодні, мов уперше, то бачить, уперше дивується, як то гарно.
Стіна парубків: вони і в церкві стоять "лавою". В руках шапки "з розпоріхою" на потилиці; розпоріха та зв’язується червоною стрічкою ззаду; у якого так аж на плечі та бинда висить. Лиця мужні, загорілі. Хто під вусом уже, а у кого тільки сіється.
А там дівчата, землі козацької краса. Всі у вінках, і лентах, і білих-білих свитках до стану. Свиточка розкрита, мов ненароком, і видно шию, а по шиї разочок чи кілька доброго намиста. По станочку яскравих кольорів шерстяний, а то й шовковий пояс, плахточка, чобітки. А над усім тим рожевий видочок, очиці сяють і вустонька червоні розкрилися не то в молитві, не то в пристраснім шепоті. Ще ніколи не бачив Тарас своїх кирилівських дівчат такими прекрасними!
Кінець свяченню пасок. Зав’язуються хустки — й додому. Тарас ні з того, ні з сього кидається на шию Катрі й цілує. А та й не дивується. Вона теж весь світ цілувала б зараз від радості.
А дома як же ж гарно! Всі такі радісні, усміхнені. А Катря так... ну, якби смів Тарас подумати, то сказав би, як богородицю ото на образах малюють. Наче аж сяйво від неї якесь іде! І все у неї горить і кипить у руках. Одразу робиться двадцять діл і всі до пуття. Вона й на стіл готує, і десь там трісочку на долівці помітила, підняла, каганець на бігу поправила, Марієчку приголубила. А Марієчка, любе дитяточко маленьке, сидить, рученята зложивши, усміхається тихою, ласкавою, але жалібною якоюсь усмішкою. І не можна без сліз дивитися на цю кимось безвинно покарану істотку, на цю жертву: а кому й за віщо — невідомо.
Мати погляне на своїх дітей — усі діти як діти, а оця манушечка... І за що ж воно карається на Божім світі?.. І никне святочний настрій в душі нещасної жінки, хочеться кинутись до дитини, обняти її й голосити-голосити, щоб на весь світ було чути. Хто і за віщо скалічив моє дитя?
Але Катерина пересилює себе, щоб не псувати усім празника, й тим клопітливіше увихається коло хазяйства.
Ніч — а всі сідають розговлятися.