От наче здавив хто за горло і вирватись треба.
Рвонув вітер під небесами, і, крикнувши півзадушеним криком, щезла остання крапелька блакиті. От коли все стало чорне! Повітря посиніло, темно. Заклубилися тучі на ближніх і далеких верхах, поховалися рельєфи, і залягла доокола безгранична, необ’ятна, страшна пустиня.
Маруся похолола... Чула, як стигло серце. Незрозумілий, елементарний якийсь жах перетряс нею цілою, мовби не було зовсім десяти тисяч літ, мов у перший раз зайшов сюди, у гори, півголий, зі шкірою лиш звірячою на плечах дикун, і от, видячи лють злого бога, що з’їв сонце і випив блакить — от падав з роздираючим душу криком на коліна і простягав руки до чорних злих небес. Але, почувши невмолимий голос гнівних сил, почувши приговір свій в далекім реготі велетнів, — давив голову руками і з виттям звірячим, в безумнім пароксизмі безумного жаху, біг, біг, вибалушивши очі, з кривавою піною на устах.
...Так бігла Маруся. Куди? Пощо?!
Уже рвав вітер киптарину з плечей. Уже вхопив з волоссям разом хустину, зірвав і, злопотівши нею побідно високо в воздусі, помчав під небо. Волосся віялося і тягло назад — от мов заплутав хто руку і тягне. А Маруся все біжить, біжить... У ліс під смереку! Обняти її, як матір, і притулитися, і кричати разом із нею від страху.
Але до лісу ще далеко. Боже, чому так далеко до лісу! А вже впала крапля на голову. Велика, дзвінка... А от друга, третя... Мов клевчики маленькі гномів падають на голову, мов холодні ігли втикаються. Скорше, скорше, на бога, скорше!.. А вітер побачив — і зареготав, затюкав, підганяючи: "Убігай, убігай-ай! Га-га-га-га-га-<га-га-а-ай!.."
І ніч спустилася. Стало темно. Різнула блискавиця, мов крикнули зразу всі простори і гори, і — вдарив грім!
Сто літ злобно збирався з силами, стежив, висліджував — і от підстеріг. Над самою головою торорохнув, мовби земля провалилася, мовби море піднялося до небес, і покотив, покотив далі, далі торжество своє, перемішуючи тучі і гори перевертаючи.
І закричали в обороні простори, наїжилися верхи, земля напружилася, і почалася боротьба... Люта!.. Стихійними силами безумними в предвічній ненависті!
Маруся впала на землю. На неї сипнуло дощем, мов коновку хто обернув... Скочила... знов упала... простягла руки до лісу, а він тікав, тікав пріч, ховаючися в хмари, за дощ хо-ваючися, і тікав, тікав, тікав...
І знов смикнула ножем блискавиця, знов ударив грім над сусідньою горою. Огненний стовп піднявся на тім місці, де стояла суха, самітна ялиця. Дощ сипонув, мов сітку завісив хто вниз із неба до самої землі. Залопотіло, задзижчало, за-буркало доокола, родилася тисяча струмків, побігли в сквапливім переляку в усі боки, забираючи з собою немічне ка-міннячко, а потім більше, а потім іще більше. Заторохкотіли вниз камінці, засвистіли трави, мов мільйони гадюк в них укрилися, в одну хвилю стала мокрою вся земля.
Маруся повзла, повзла на колінах до лісу, оглушена, роздавлена, без серця в грудях. І повзла, і падала, і різала руки, лице гострими травами, і повзла, і повзла...
А коли увійшла, нарешті, в ліс і, цоркаючи зубами, загор-таючися в перемоклу киптарину та ховаючи мокрі коси, шукала очима, — не знала, де дітися. Тут було не ліпше.
Вили, й стогнали, і дзявкали дикі голоси. Хтось плакав душу роздираючим плачем у вершинах смерек і проклинав неземними прокльонами. Мати, зарізана сином, кричала передсмертно, ревли всі небесні стада, звір ломив гілля, трахкало в розмаху дерево об дерево, впиваючися одно в одно зубами. І мов жменею хапав хто мокру фою з землі, і кидав в лице, і плював, і реготав потім...
Молящим стогоном хорим стогнали столітні смереки, вже без боротьби, вже просячи лиш помилування, але вітер давив безпощадно. От вибирав якусь деревину, натискав на неї цілою силою, і ломив, і викручував, і віддирав гілля з м’ясом, аж поки не почне хитатися передгибельно деревина, аж поки не крикне і не впаде в обійми переляканих сусід.
Шум лісу виростав в незрозумілий всесвітовий хаос. Здавалося, от уже кінець, от уже немає сили на світі, котра могла би загриміти-ще гучніше, а бив грім, натискала буря, валилося десь поблизу двадцять смерек відразу — і падав дух чоловіка в навалі вічностей, безграничностей і всесильностей сил. Було темно, як опівночі. Безперестанно грали громи і високо, і низько, і всюди, мов вселенна уже вся валилася. Шаленими, осатанілими голосами гуло й свистіло, валилися сотні дерев, гомін стояв в необ’ятнім лісі і... наближався!..
Так! Він наближався! Він ріс!.. Ще ріс!.. Він ішов сюди!..
Вся помертвівши, не сміючи навіть перехреститися, впилася Маруся очима в одну точку — в білу, до половини обідрану смереку — одно лиш, що можна було ще бачити тут. Зв’язала сим поглядом її долю зі своєю долею.
1 вітер побачив сей погляд. Заревів, зрадівши, надавив гру-дима, потис... Задрижало дерево з верху до низу, в передсмертнім русі, звиваючися; розмахувало гілками, безсило боронячися, але вітер вже ошалів. Змітав усе перед собою. Останнім натиском впився в груди, всі пазури занурив, і з криком розпачу погнулася деревина, застогнала від безумного болю і, вивертаючи у півхати землі, повалилася к смерті, ломлячи гілля своє й чуже, здригаючися в агонії...
Зареготав вітер. В страху останнім ревнули дерева, ріжу-щим криком закричало роздавлене якесь звіря. І рвонувся потік на дні безодні, півскали упало в воду, чорні стіни стали з усіх боків, і мов небо само провалилося, накриваючи землю чорною безоднею.
— Дмитре! — крикнула нелюдським голосом Маруся — Дмитре!..
Але вітер підхопив сей безсильний крик, ударив ним о сотні стволів, роздробив, знищив... Сонми хмар скотилися, тисячею гармат ударив грім, блискавиця весь світ осліпила і, крикнувши без пам’яті: "Мамо!! Мамо!!", впала нещасна женщина на землю...
І зареготала пекольним реготом буря над білою грудочкою, і покотився сей регіт далі й далі, вирвався з лісу, пігнав оголеними верхами... далі, далі в шаленім танці, в лютості побіди, в безсмисленім торжестві!..
...Прийшла до себе тоді, коли все вже скінчилося.
Хмари котилися одна за одною, одна за одною безконечним караваном, спішачи, доганяючи, мов от-от спізняться на величний бенкет.
Маруся піднялася, оглянулася — і не могла зрозуміти, де вона і що з нею. Чула лиш, що було їй страшно холодно і що вона вся перемокла до кісток: упала в якусь ямку, де тепер стояла вода.
Цоркаючи зубами, вся дрижачи, почала пригадувати. Насамперед треба зігрітися. Але де шукати опришківську теркі-лу? Де вона її лишила?
Оглядалася, пригадувала. Пішла. В лісі було майже цілком темно, всюди була вода.
Натикаючися на пні, блудила Маруся без плану, мало тямлячи, куди йде, поки нарешті цілком випадково не наткнулася на бесаги, тайстри і все опришківське добро.
Почала розв’язувати перемерзлими пальцями, шукати, але з одежі нічого не могла знайти. От уже, може, п’ять беса-гів розв’язала — і все надаремне. Знаходила срібні ложки, коралі, якісь кавалки металу — мабуть, зідрані з переплетів книг прикраси. Нарешті в одній тайстрі знайшла бунду: якийсь запасливий опришок узяв на випадок дощу.
Одягла. Закуталася вся, благословивши в душі і того, хто догадався взяти сюди бунду, і того, хто вигадав робити бун-ди взагалі. Бесаги були сухі: опришки поскладали їх, як завжди, укривши на випадок дощу. Намостивши їх під себе, під ноги, під спину, сіла Маруся, обложившися з усіх боків і щільніше закутавшися в бунду.
Почала зігріватися. Вогке тепло окутувало все тіло і лиш ноги ще в жаден спосіб не хотіли зігрітися. Якесь тонке було це тепло. Здавалося, що варт лиш поворухнутися, і воно розірветься, відлетить, знову обнаживши тіло. Тому старалася не ворушитись ні одним членом, берегти тепло.
Задумалася...
Ясно було одно — що се не життя. Ще раз пережити таку бурю, таку люту самотність — вона була би не в силах. І так уже було просто чудом, що вона зосталася жива серед сеї руїни, серед сотень повалених, вирваних з коренем дерев. Варт було якійсь ялиці, падаючи, кінцем гілки ударити по голові — і от не треба би вже було ні мучитися, ні боліти душею, ні передумувати оцих гірких, безвихідних дум.
"А преці ж зосталася жити. Пощо?.. Невже мені ще треба жити для якоїсь цілі? Для якої ж? А я не знаю навіть, чи дякувати мені за це спасення, а чи ридати, жалуючи, що не вбило мене тут у лісі деревом, що не перестали мої мучення. Коли лише на муки зосталася я на світі, то ліпше було б не зазнавати мені милосердя твого, бо я не витримаю мук. Моя душа занадто мала для великих терпінь, мої сили занадто слабі...
Пощо ж лишилася жити на світі — хто мені покаже? Он на чорнім тлі отих виворотей смерекових нехай з’явиться знак мені — і я зрозумію, бо так я не знаю, я не знаю, пощо жити мені..."
Сльози заливали їй очі і не давали дивитися на чорну ви-воріть. В новій вірі, в чеканню чуда застигла непорушно... ждала... і навіть сльоза зупинилася на щоці.
...Ждала... ждала...
...І ніжним, ледве чутним рухом відізвалося щось під серцем. Стукнуло раз... два... лагідним дотиком... і перестало...
Хвильку стояла Маруся, завмерши, без дихання. Вся істота її переповнилася якимось неземним щастям.
— Знак! Знак мені! — закричала Маруся і залилася потоком теплих, вдячних, щасливих сліз.
XXXIII
Тепер уже спокійно сиділа і ждала опришків. Адже вона не сама!
І тихо сміялася дрібним смішком, обтулюючи щільненько бунду на череві, і просила, ласкаво, ніжно просила:
— Ну... Ну ще... Разочок... оден лиш разочок, — і прислухувалася потім, вся усміхаючися, нахилялася вушком, мовби бажаний звук мав здалека-здалека звідкись прилетіти.
Але не чула нічого. 1 знов усміхалася, мов потішала кого.
— Ну, нічого, нічого. Воно стомилося, бідняточко, перелякалося, моє золото... Ну, нічого, нічого. Все буде добре. Все буде добре.
Так. От тепер уже цілком ясно, що треба не тільки жити, а й щось робити. Але що?
Може, піти десь до більшого міста — лиш не до Львова, і взагалі не тут, не на Русі, а десь туда, до Західної Галичини. Там стати до якої служби. Що ж тут такого? Ну, не вмію, правда, але ж не святі горшки ліплять — лавчуся. Зрештою, в тім нема нічого трудного. Аби лиш здоровля вистарчило. Але я буду беречися. О, тепер я буду беречися!..