Спостерігає на вустах, що розгладилися і міцно застигли в незрушимий обрис, — там, крізь сухість мертвоти, позначився спокій; глибокий спокій і добрий, далекий від давніх ду. мок, і тяжко збагнути його: спокій, як буває в тихих дітей. Обличчя дивує зміненістю і поруйнованістю образу: чуже в іншості і втеряне для світу, де вже і сонце знов закрилося, а хмарна тінь заслонила шибки. Настала така скорбота! Найдорожчий в житті, хто лежав під тінню, був їй незрозуміло відчужений, мов стали тут і розділили погибельністю назавжди — невидимі мури. Подолати їх ніякою силою людською не можна і не можна нікому, нікому відпроситись. Відчувши, що ніби сама вже скована в незбагненній і невмолимій неволі всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забирає душу, як буря — кущик. Без крику і стогону, без шепоту навіть, а з сльозами і судомою всіх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витримає. Знов присівши навколішки, вона раз по раз стукалася чолом об край лави, біля ліктя покійникового; як потеряна, шепотіла: "Ми з тобою ж не сварилися ніколи і гарно жили, нехай діти колись скажуть; а не судилось нам тут зостатися... І я чую — піду слідом за тобою, бо немає сили мені... Побуду з малими, поки зможу! — простиу якщо кривду вчинила, а ти ж ні в чому проти мене не винен... Зустрінемося там, де Бог покличе".
Вона, підвівшись, поцілувала чоло покійдакові і руку. Як вийшла за двері — покликала:
— Діти, будемо нашого бідного тата хоронити!
Боязко глянули вони і підходять: хлопець спокійніший, ніж Оленка, що починає тремтіти: дрібно, як недужа; збувається з кроку, наче не бачить— нічого перед собою. Але очі широко розкриті. Мати вводить малих — прощатися з покійником.
— Просіть тата, шов вибачив, коли гнівали його, і цілуйте руку!
Вони пошепотіли і торкнулися устами до татової руки, як мати велить. Були такі непорадні, що вона мусила щокроку провадити їх. Коли сказала їм:
— Моліться, щоб Бог помилував тата! — посхиляли вони голови, знаючи, як треба в думці проказувати прохання.
Мати вивела їх в сіни і тихо загадала:
— Ходімте могилу копати!
Взявши дві лопатки, пішла в сад, а діти слідом за некь Вибрано місце поряд бабусі і старшого сина. Мати поволі копала, часто спочиваючи; помагав Андрій — при другій лопатці, а Оленка вигрібала землю, коли інші спинялися. Півдня рили, хоч яма неглибока.
Прийшов час хоронити покійника. Стали коло нього в хаті — як виносити? Мати думала: чи класти на рядно і волочити, бо підняти неспроможні; чи сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова і суха, нема ваги, — так і вирішено. Взялася мати тягти за важчий край, а діти помагали їй, штовхаючи лаву, коло татових стіп. Довго так пересувалися, зовсім повільно, з відпочинками, пеки дійшли до могили.
Труни нема. Принісши дошки, на розпал бережені, встелили ними дно ями, а в голови поклали подушку. Опустили покійника і накрили його простирадлом, замісто савана; накрили і почали кидати перші грудки. Але зразу ж і спинились. Коли земля впала на мертвого, почався плач; діті, припавши до Дарії Олександрівни, аж зайшлися і ніяк не могли втихнути... Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго.
Стишилися малі, і мати наказала півголосно: загортати могилу. А ще довго не могли зважитись вони. Як скінчили похорон, поставили збитий з двох планочок хрест над свіжою землею могилки.
Стояли втрьох, тісний гурток, — несила їм відійти; і вже не знали, зоставшися самі слабі, без кормителя свого і оборонника, чи можна їм вижити на світі.
Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось міг взяти вночі і порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже вона теж — як мрець. Лежала безтямна з годину; раптом глянула на дітей: дивно!.. вони все сидять і дивляться на неї, але так жалібно, що в неї серце стрепенулось.
— Їсти хочете! — промовила вона.
Діти, голодні люто, мовчать собі, не скиглять і не просять нічого: німо терплять, мов сама стареча. Пішла мати до торби покійного. Знайшла хліб кукурудзяний і відкраяла скибки — діти на них очима вп'ялись! Потім трішки зніяковіли: ждуть.
— Беріть: це тато нам приніс. Добивався з останніх сил, щоб нам дати. Спом'яніть, дякуючи, так годиться!
Дала дітям їсти хліб і відвернулась, ховаючи свій плач. Почала гріти юшку. Хлопець обачливо їв — так, що стеріг кожну крихтину, з долоні брав її устами; в той час, коли Оленка з'їла половину своєї скибки і поклала недалеко від себе.
— Чого, дитинко?
— Вже не хочу.
— Як же так?
Оленка мовчить; але згодом питається:
— А ви, мамо?
— Я потім, я вже — потім.
Незвичайною стала доня. Байдужна і вже з іншою відчутністю, ніж завжди: ще сердечнішою, але вже дальшою і чужішою; ніби відділена від всього, як світелко, що, тріпочучи, пригасає вранці.
24
Ніч випала темна — нерозглядима; і досвіт видався безсвітний, з хмарками на всьому небі, наче димучими, що бігли і бігли без кінця. Зрідка накрапав дощ і скоро переставав.
Збудилась мати рано і почала варити незмінну юшку: з решткою кукурудзяного хліба можна поснідати. Андрій поворушився з одяганням і пішов до води — випив півкухля; поникавши по хаті, говорить до сестри. Потім питає здивовано:
— Мамо, чому Оленка не відкриває очі? — не прокидається...
Раптом різко заболіло в грудях матері, ніби хто вдарив. Моторошний здогад пронизав її свідомість; вона задрижала, обернулася від стола і йде до Оленки, а ноги їй підтинаються і не можуть ступати. Подужавши неміч, мати кинулась враз до маленької — та вже почала застигати...
— Оленко, що ти з нами зробила!
Пригорнулась мати до півтеплого трупика і тільки повторює:
— Донечко моя нещасна, моя нещасна!
Замовкла, коли відчула, що в неї серце от-от зупиниться. Так чорно стало вдень. Подумала: "Тепер нам без тебе, моя зірочко, життя немає".
Брала її тоненькі, вже неважучі руки — собі до обличчя і обмивала сльозами. Все побивалася і не могла втішитись; тихо примовляла: "Моє дитя — таке любе, ніколи не пам'ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені..."
На серці тяжче було, ніж могла терпіти. Не було вже в неї плачів. Підвелась і стояла, як з каменя січена, без мови і рухів; хоч вся душа її западала в незміренний морок, як, буває, птиця — з крилами, покаліченими грозою, опускається в гірську ущелину, де візьме потік і віднесе в чорну безвість.
Надворі сутеніло; знов накрапав дощ і стихав. Пускався і торохтів по шибках, збігав: крапля за краплею, що приставали на мить, а потім ще швидше спадали, зоставляючи притінені сліди. Під кінець дня вщух дощ і в синьому повітрі розлилося огненне світло; смугами прорізалося крізь вікна.
Мати ніяк не збереться хоронити Оленку, навіть боїться думати, що треба винести дитя в садок і загорнути в грунт.
Але пересилила сама себе.
День похорону був безвітряний. Вирили яму і на дні помістили верх від маленького столика, що досі в другій, холодній, хаті стояв. В голови поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. "Нехай, що любила, — буде з нею!" Один зошит зоставила собі, той зошит, через який було стільки болю.
Опустили Оленку в землю. Перед тим, як загорнути, оглядається мати навкруг — скрізь бур'ян, тільки одна-єдина ромашка зацвіла поблизу: невеличка, але з чистою білістю; зірвала її мати і поклала Оленці в руки. Як загортала з сином той похорон і могилку насипала, отямитися не могла: мов сновида. Недалеко був камінь — сірий, дрібний зернинами. Сіла на камінь і просиділа до вечора, здавалося, теж застигла, як камінь.
Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але гляне на маму і змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться.
Вона ж, опритомнівши, — враз, як при блискавці, побачила, який світ став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського. А свої відійшли: зоставили тут двох — сиротами нерозрадними. Незліченні душі в погибелі падають навкруг. І кожний з живих має горя повно. Безталанні! — всіх оточено стінами — з наказу нічних каганів, щоб замучити несвітською напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не почув.
Минає день і другий; їсти вже нема чого. Вранці мати сказала синові:
— Збирайся! Поїдем, і гляди, таки знайдеться щось, бо тут смерть приходить.
Взяла гроші, що чоловік привіз: небагато, але досить на квитки, доїхати до міста і вернутись. Поклала ключ під стріхою:
— Коли розгубимося, то, Андрійку, добивайся до хати, я теж додому йтиму, — не забудь же, де ключ!
Переходили полем; воно порожнє і такі бур'яни вигнались, аж гудуть. Серед них люди бродять, а часом хтось визирає на дорогу, де лежать знесилені: в канаві. Мимо них до станції тягнуться окремі постаті. Ідуть мати і син — бояться на сторони глянути.
Біля станції подорожніх мало; ждуть потяга, сівши на землі. Дарія Олександрівна подумала, глянувши на них: "Як рідко людей зосталось! — і хто цю біду пекельну навів?.. Не було такого, відколи сонце світить". Вона міцно тримає сина за руку, хворобливо боячись хоч на хвилинку відпустити від себе, щоб не розділитися в натовпі: "Без моєї останньої дитини, якби згубила, — я вмру".
Потяг сунувся спроквола, ніби і сам зголоднів з людьми; і димів страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось приїхали в місто. Скрізь — черги. З одного магазину, над яким написано, що то для інженерних і технічних робітників, виходили люди і тримали в руках по одному червоному буряку: то все, що їм видано на день. Голодуючі тягнуться в одному напрямку, — між ними Дарія Олександрівна з сином добрела до двоповерхового і широчезного магазину під кольоровою вивіскою.
— Мамо, що таке "Торгсін"? — прочитавши, питає хлопець.
— Означає: торгівля з іностранцями або чужоземцями, так кажуть.
— З чужоземцями? — перепитує син.— А з якими?..
— Ну, всякі чужоземці ж бувають.
— Чи французи, чи американці?
— Таких ніби тут не чути; нема.
— Тоді англійці або німці.
— Теж не вони...
— Шведи, мамо?
— Звідки? — їх давно не видно.
— Греки чи ні?
— Ніби і не греки теж!
— Я знаю: японці і китайці.
— І їх нема тут.
Так і не визначила мати з сином, хто — ті чужоземці.
Але бідні своєземці сиділи на брудній тротуарній цеглі: хлібороби, в яких віднято їхній хліб; хворі і збайдужілі від безконечного ждання, вбрані в лахміття, що держалося мотузками, обкрученими і зав'язаними в часті вузли.