Власне, і почалося це століття з промови на Шевченківському святі у Полтаві визначного українського діяча, родом з Прилуччини, Миколи Міхновського, котрий опублікував її у тому ж 1900 році під назвою "Самостійна Україна". У брошурі цій запломенів заклик до виборення "однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України" – від "гір Карпатських аж по Кавказькі". Щоб не потрапити до рук ГПУ, М. Міхновський у 1924 році в Києві покінчив життя самогубством…
І ось постають в уяві: легіони січових стрільців, визначні діячі і рядові патріоти УНР та ЗУНРу, київські студенти й гімназисти, що обезсмертили себе під Крутами у лютому 1918 року, кілька сотень (точніше – 359) учасників Зимового походу 1921 року, котрі, відмовившись здатися на милість більшовикам, 22 листопада 1921 року лягли у власноруч вириту яму під містечком Базар на Житомирщині…
"Невже задарма"? – знову запитаємо словами І. Франка. О, як прагне ствердно на це відповісти жовтоколірна преса наших днів! Як ось, скажімо, і стосовно героїв Крут. Хіба не вичитуємо ми в пресі запевнення, буцімто була це "бессмысленная и напрасная гибель"?
А насправді? Насправді, "український цвіт" (П. Тичина) зміг домогтися під Крутами того, що очолювана Муравйовим більшовицька банда, що складалася переважно з п’яних пітерських матросів та суспільних покидьків, змогла зайняти Київ (на Хрещатику, згадують очевидці, трупи тоді лежали в кілька рядів; стріляли – за українське слово, за українську сорочку, за документ з українською емблемою) на кілька днів пізніше, ніж передбачалося. І цього часу виявилося достатньо, щоб у Бресті, де на той час ішли переговори і де ставилася вимога, що мирний договір буде підписано лише з тим урядом, якому на час підписання належатиме Київ, документ цей було оформлено саме з УНР, а не з маріонетковим українським радянським "урядом", що був в обозі війська Муравйова. Означало ж це, що Українська Народна Республіка стала бодай на кілька місяців феноменом не тільки національної, але і європейської та світової історії, означало це, що наша державна незалежність в тих часах стала звершеним фактом у рамках міжнародного права. І то ще невідомо, чи без подвигу героїв Крут ми й змогли б говорити про ту добу як про яскравий етап своєї державницької традиції. То ж чи "бессмысленная гибель"?
А взагалі ж питання виправданості життєприношень на алтар Вітчизни чи й доцільно завжди пов’язувати лише з якимись виразно сконкретизованими наслідками? За наших обставин, як вони склалися у двадцятому столітті, надзвичайно багато важило вже саме підхоплення, пронесення естафети української національної волі, і з цієї точки зору годі й говорити про марність кожного життя, яке було присвячене національній ідеї. Це – як та критична маса, що мусить призбируватися і призбируватися, щоб, зрештою, витворити нову якість, у даному випадкові – Українську Державність.
Ще попереду написання багатотомової історії боротьби українців за свою незалежність у двадцятому столітті. Будуть у ній і вже широко відомі сторінки, як-от ті, про які згадувалося, або й ті, що пов’язані з безприкладною в історії боротьбою ОУН-УПА та рухом дисидентів у 60-80-х роках, немеркнучими символами якого є особисто для мене Василь Стус та Алла Горська.
Та водночас скільки має бути в тій історії сторінок, значно менше знаних або ще й не відкритих!
Ось тільки в останні роки стало ширше відомо про особистість Олекси Гірника. Рахівник з міста Калуша, в’язень сталінських концтаборів, у січні 1978 року , якраз напередодні 60-річчя незалежності УНР, він прибув на Тарасову гору в Каневі, розкидав там тисячу листівок, спрямованих проти комуністичного режиму і, облившись бензином, живим факелом, обернутим до Шевченка, пішов із життя. Чому він так вчинив? Бо іншого способу засвідчити, що Україна протестує і бореться, не бачив. "Ви поклали Україну на лопатки, – писав він у листівці. – До того русифікували її, як ніколи (…) Україна гірша якої-небудь африканської колонії (…) Совєтська Україна – це російська адміністрація. Колись був Потьомкін, а тепер лакей Щербицький (…) От де колоніалізм, ще гірше. А Україна повинна бути самостійна!". У прощальній духівниці О. Гірника було написано: "Протест проти русифікації українського народу. Україна для українців. На честь 60-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки Центральною Радою 22 січня 1918 – 1978 рр. На знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша. Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі".
Або спосіб протесту, до якого у ті ж роки вдалася група юнаків з Чорткова на Тернопільщині, що на честь української національної дати прикріпила в цьому місті кілька українських прапорів. Зрозуміло, що після цього – суд, тюрма, концтабір…
Або особливо вражаючий факт, який засвідчує, як ще у цілковито заледенілу сталінську добу, а саме – в 1951(!) році студенти Харківського університету не побоялися висловити свій протест проти складання іспитів російською мовою. Розправа, що надійшла, приголомшує своєю жорстокістю: згідно з вироком закритого суду 33-х найактивніших студентів було розстріляно, до 800 (!) студентів репресовано (див.: Петровський В. Тридцять три нескорені українці. – "Вечірній Київ" від 5 квітня 1996 р.). Ось бо у який спосіб ставав Харків "русским городом", як то, пригадується, заявив якось Михаїл Горбачов та як заявляють шовіністські сили і сьогодні. Ось бо воно як – улюблений аргумент "единонеделимщиков" – "исторически слаживалось"!..
Немає кінця перелікові героїчних сторінок у виборенні волі України, і я відчуваю велике вдоволення з того, що відкриттю окремих з них прислужуються і ці мої бесіди. Ось відгук на одну з них п. Андрія Ковтуна з м. Ірпіня Київської області, котрий називає себе "останнім могіканом юнацької "Спілки визволення України".
Що то за Спілка? Ні, мова не про сфабрикований ДПУ гучний процес, що нарочито відкрився саме у день народження Тараса Шевченка в приміщенні Харківського оперного театру у 1930 році ("опера "СВУ", музика ДПУ"). Мова про Спілки, що існували на підрадянській Україні вже наприкінці 30 – на початку 40-х років, коли, здавалося, було убито, розчавлене вже все. Що знаємо, що чули ми про них?
Отже, як повідомляє у своєму листі п. А. Ковтун, увірувавши в дійсне існування підпільної "Спілки Визволення України", старшокласницька та студентська молодь з південних областей України розпочала в останні роки перед війною створювати юнацькі національні, підпільні гурти під такою ж назвою: "Спілка Визволення України". Не були то ні організації, ні осередки якоїсь партії (яка бо ворожа режимові структура могла бути за умов терору!) – були то саме окремі, автономні, не керовані збоку гурти, програмою яких була сама ця назва – "Спілка Визволення України", тобто визволення українського народу від національного поневолення, від комуністичного терору, від русифікації. "Були то вчинки відваги, самопожертви, – пише п. Ковтун, – і то в ім’я того, аби підтримати в народі віру у відновлення Української держави". Далі дізнаємося з цього листа, що учасники цих гуртів присягалися скорше згинути за Україну, аніж бути рабом режиму, що у кожного з них настільною книжкою був "Кобзар" (у Тарасові Шевченку вони вбачали стяг нації), а під подушкою в багатьох лежав роман "Овод" Е. Войнич. Патріотична молодь готувалася до боротьби у прийдешнім часі, і то не випадково, що ті , хто вцілів, влилися у роки війни в ряди вояків ОУН-УПА.
Звідки ж вони, оці юні звитяжці? І ось тут я, власне, і знайшов для себе першовідкриттєве. Як інформує автор листа (до речі, багатолітній в’язень сталінських концтаборів), така група була в м. Долинське Кіровоградської області, і складалася вона з випускників 1939–1940 років Шевченківської середньої школи. Деякі прізвища п. А. Ковтун називає: Михайло Чалий, Анатолій Мальченко, Григорій Черкавський. Заарештовано було цю групу у 1940 році.
Наступного року потрапили під арешт й учасники аналогічної групи, що складалася зі студентів Олександріївського педагогічного технікуму. Як виклик на арешт випускників Шевченківської середньої школи власну "Спілку Визволення України" створили учні 10-"А" класу Долинської залізничної школи №7, а саме: Костянтин Кравець, Вадим Трусевич, Володимир Харчук, Геннадій Філіповський, Андрій Ковтун (автор листа). Зі своїх однокласників створила групу "Спілка Визволення України" й випускниця 1941 року Ново-Бузької середньої школи Миколаївської області Раїса Бень – групу, що згодом у повному складі, перебравшись на Західну Україну, "сформувала загін УПА під назвою "Воля Великій Україні" і полягла також у повному складі на чолі з легендарним командиром, недавньою десятикласницею Раїсою Бень".
Переповідаючи усе це, як не задуматися: а чи в сьогоднішніх Олександрії, у Долинську та Новому Бузі знають про ці факти й про ці імена? Чи ті , котрі продовжують страхати нас бандерівцями, знають, що насправді величезна частка патріотів-воїнів УПА походять з тієї ж Кіровоградщини та Миколаївщини, інших теренів Півдня і Сходу України, та й навіть Росії, Казахстану і т. д.? І чи в навчальних закладах згаданих географічних точок надається нині, вже в умовах незалежної України, така вага національному вихованню, якого йому надавала оця високопатріотична молодь, що про неї розповів автор листа?
А водночас і ще питання виникає: спонтанно виникали ці гурти чи все-таки якийсь, хай і позаорганізаційний, імпульс йшов таки і від учителя – того, що міг знати, скажімо, і педагогіку Г. Ващенка, і С. Русової, і Б. Грінченка? Відповіді на це запитання п. А. Ковтун не дає, одначе я не сумніваюсь: глибинні ідейні спонуки були, самостійна ініціатива молоді зродилася з переконань, що їх заронили у її свідомість мудрі та національно свідомі старші наставники. Як же нам важливо плекати, ростити ось таку патріотичну, державницьких переконань молодь, як ось та, про яку розповів автор листа з Ірпеня, вже сьогодні, коли існування незалежної України стало доконаним фактом!
З цього приводу не буде перебільшенням сказати так: зуміємо ми сформувати покоління українських патріотів, душею і тілом відданих своїй державі такою мірою, як ті, про кого щойно йшлося, або як поляки стосовно своєї Вітчизни – Польщі, чехи – стосовно Чехії, французи – стосовно Франції, американці – стосовно Сполучених Штатів Америки, – і з певністю можна буде стверджувати: ми – вічні, ми – нездоланні, ми маємо уреальнений шанс нарешті таки зрушити у коло нормально влаштованих, розвинених економічно і духовно держав світу.