Якось-то буде!.. Доїхати та на перший час вистачить, а там — буду працювати. Кобець каже, що мені, такому здоровому й дужому, не тяжко буде знайти працю. І це — правда. Ех, яка шкода, що я тільки місяць перед цим почав вчитись англійської мови. От, якби було б знать!
Але й це — не важно! Там сила німців.
Головне, що треба спішити, бо влітку буває дуже бурхливе море, а я не знаю, чи зможу я витримати плавання по океану. Але ж ще більш головне те, що я тепер, власне, з учорашнього дня змушений жити, увесь час брешучи... Це мені страшенно тяжко...
Та ж тяжко не тільки від цього... Коли почуваєш, що тобі так попечено душу, то увесь світ стає одним великим тягарем...
Ну, час вже вертати й додому... "Додому!" Ні, немає в мене дому, нема в цілому світі... Хоч би якась манісінька рідна щілинка!..
— — —
Всі Шульци питаються, що зі мною? Кажуть, що я зовсім хворий. Я мусив брехати, що в мене знову болить у боку й голова. Пані Магда дуже стривожилась, примусила мене зміряти теплину й лягти в ліжко. Ох, як це вийшло по-дурному! Я сам себе спутав і тепер ще мені знову доведеться якось викручуватись, щоб вирватись з цього дому.
Правда, коли виявилось, що теплина в мене нормальна,— мені дозволено встати з ліжка, але все ж таки мене вважають за хворого. Навіть пан Шульц двічі заходив до мене поспитатись, чи мені краще?
Ох, як мені кортіло спитати його просто очі-в-очі, чи він — шпиг? Та не можна було, бо весь час у мене був Фриц... За віщо ж я маю й його ображати?.. Я потім шукав нагоди аж до вечора, а увечері він знову поїхав до Берлина: очевидно, повіз свої доноси...
Певне, завтра увечері виїду й я. Кобець обіцяв сам купити мені квиток до Бремена й "тікет" на корабель, щоб часом хтось не побачив мене на станції. Ну, яка це шкода, що він не може їхати зо мною! Якби в мене були мої гроші,— він, певне, поїхав би, бо я йому позичив би. Власне, я й так, без позики, радо дав би йому, тільки ж знаю, що він одмовиться...
Ну, добре. Ще треба купити путівник, а збиратись нема чого: майже все, що треба, перенесено до Кобця ще з позавчора, у мене ж буде тільки самий портфель з пасом та записками...
— — —
Я сьогодні прокинувся серед ночі. Певне, мене душив кошмар. Мені було якось лячно і я довго не міг заснути. Спочатку я думав про те, як я один, сам-самісінький подамся в таку далеку дорогу?..
Але — повороту нема! Не можна ж хитатися то в один, то в другий бік. Ми зважили з Кобцем все, а коли на щось серйозно зважишся,— треба робити, а не лякатись і рачкувати назад.
Тим більше, що я почуваю, як мене гнітить все те, що мене оточує. Я цілі дні брешу, хоча майже не говорю.
Але ж того мало.
Вночі прийшло мені на думку потихеньку піти до кабінету Шульца, знайти всі його плани Полтавщини й знищити. Ця думка спочатку здалася мені такою натуральною й доброю, що я вже був встав з ліжка, знайшов свій електричний ліхтарик і почав потихеньку відчиняти свої двері. І, тільки тоді, як я вже був у коридорі, я зрозумів, що хочу зробити гидкий вчинок. Бо, й справді, це був би той самий шпіонаж з мого вже боку, шпіонаж, від зустрічі з яким я кидаю Європу...
От до чого мене доводить життя під одною стріхою з шпигами. Ні, хоч би вже швидше вечір!.. А може піти просто по обіді? Ні, це — не натурально. Всі знають, що шнель-цуг до Лейпцига йде увечері... Але ж, як це зробити так, щоб мене не пішов проводжати на двірець Фриц?..
Ну, та якось викручусь.
По обіді треба забігти до Кобця...
— — —
Ну, як же я одвик від потягу: мене трусить страшенно, а нема де й сісти, крім власного куфра. Писати також не можна. Ох, як мені шкода покидати Монахин!..
— — —
26-е травня я зустрів в Лейпцигу або, як кажуть галичани,— в "Липську". Але ж я мало-що тут бачив, хоча й пробув майже 12 годин. Насамперед я почував себе розбитим фізично: перед тим цілий день бігав, а потім за всю ніч майже не заплющив очей, то стоячи, то сидячи на куфрі в проході. Але ж я почуваю ще й духовну втому, повну душевну розбитість. І коли фізична ніби вже минула, як я виспався, то духовна, здається, щодалі, то більше зростає.
І справді: скільки різних почувань довелося перенести мені за цих кілька день?! Але вчора — то найбільш. Був момент, коли я мало-мало не зламав всіх своїх планів, коли я почував себе страшенно малодушним...
Мені взагалі тяжко сьогодні писати, так само, як тяжко було дивитись і на місто. Все це роблю ніби з обов’язку, але я не можу дозволити собі, щоб душевні струси порушували мій порядок життя.
Я сказав собі, що записуватиму все,— й запишу, хоч коротко. Взагалі тепер, коли я зостався рішучо сам, я мушу завжди бути твердий, як залізо.
* * *
Вчора по обіді я побіг до Кобця, щоб довідатись про квитки й остаточно умовитись про час від’їзду. Повертаючись відтіль, я близько коло кватири Шульців, на Lerchefelstrasse нагнав Гільдхен, яка йшла до нас, тобто до Шульців. Вона дуже зраділа, побачивши мене; я — також. Гільдхен була схвильована: у неї вийшло непорозуміння з її мамою, й вона підвищеним тоном почала розповідати мені про свою біду. Я так само був стурбований всіма тими подіями, що насувалися, й через те ми обоє були не такі, як звичайно. Вона зовсім не жартувала, а говорила так щиро, як з близьким приятелем. Замість того, щоб іти додому, ми завернули до Англійського Парку.
— Я говорю з вами, як з близьким чоловіком. Мені здається, що ми з вами були знайомі з самого дитинства,— сказала вона, скінчивши оповідання.— Може ви осудите мене, бо через що, власне, я мушу обтяжувати вас всякими особистими дрібницями... і, здається, навіть хвилювати?! Вибачте мені, дурненькій дівчинці. Але я така — нещасна...
Я від цих слів схвилювався ще дужче.
— Ех, Гільдхен, Гільдхен! Ви самі не знаєте, як я прив’язався до вас. Ви ж не забувайте, що у вас у всіх є рідні, є знайомі, друзі, принаймні земляки, а я — один на всьому світі, я маю тільки Кобця й вас. Так, я більш нещасний, як ви, бо навіть...
Я затримався, бо мало-мало не сказав, що навіть вже не маю й Шульців...
Вона простягла мені свою теплу ручку й щиро промовила:
— Я знаю. Будьмо друзями...
— Дякую вам, Ґільдо, сказав я,— але ж не знаю, чи можливо нам бути друзями.
— Чому? — Вона аж затрусилась, і кров вдарила їй в лице.
— Чому?! Ви самі запропонували мені свою дружбу, й я був би щасливий її прийняти. Але є одна велика й таємна причина.
— Яка? — ледве чутно прошепотіла вона. І, справді, була зовсім нещасна.
— Ви можете обіцяти мені, що ніхто, крім нас, не буде знати про мою таємницю... принаймні тиждень? — спитав тоді я.
— Якби хтось інший поставив мені таке питання, я би не вважала можливим більш говорити з таким чоловіком.
— Я вас спитав на те, що не певен, чи схочете ви знати мої таємниці, Гільдхен!
Гільда знову взяла мою руку.
— Говоріть. Я вам даю слово, що ваша тайна буде моєю тайною.
Я не знав, як почати. Мені було тяжко говорити ті страшні речі про людей, яких я так любив і які були їй ще більш близькими й рідними.
— Говоріть все. Я ж тільки-що говорила вам щиро, що думала, про рідну маму.
І я розповів їй все, що знав про Шульца. Розповів і те, що я не можу далі жити з ними в однім домі.
Все це її страшенно ошарашило. Вона чула про близьку війну, але ніколи не думала, що Шульц був на України на те, щоб шпіонити. Вона зрозуміла увесь жах цього слова й не могла прийти до тями.
— І що ж? Що ж ви думаєте зробити? — спитала вона.
— Я виїду з Монахина.
— Куди?
Я вагався,— чи казати, чи ні?
— Я не знаю! Я напишу вам відтіль, куди я поїду,— сказав я нарешті.
Гільда подивилась на мене своїми блакитними, ясними очима уважно й довго і, очевидно, враз зрозуміла, що я — нещирий.
— Ви все добре знаєте, я це почуваю. Але, звичайно, після того, що трапилось, ви маєте повне право не вірити небіжці пана Шульца. А я не смію вас питати, хоча мені це дуже й дуже потрібно.
— Добре,— сказав я,— признаюсь вам до кінця. Я, дійсно, все вже обміркував: я їду до Австралії.
Вона мовчала. Її чудові очі потемніли, наче на сонце набігла хмара. Потім вона підвела свої пухнаті вії й знову тихо, тихо спитала:
— Коли?
— Сьогодні, через три години.
Вона побіліла, як крейда; сказала тільки одне слово:
— "Макс!" — і, впавши на руки, голосно заридала.
В мене мало не розірвалось серце...
Через хвилину вона втихла.
— Це все — неодмінно?
Я мовчав.
— Не може бути бодай одстрочки? На день, на тиждень?
— Кому й що вона поможе, Гільдхен? За ці дні я вимучився, як за рік. Я ж увесь час брешу. А тут, навіть взагалі в Мюнхені, ви самі розумієте, я не можу зостатись. А в Європі?.. Щоб може ще брати участь у війні? Казав же Шульц, що всі мужчини будуть воювати! Він же ці справи знає добре! А я взагалі не хочу воювати ніколи й ні з ким. Я мушу відійти від того життя, відійти з тої сторони, яка мене одурила, ошукала. Ви розумієте, як було мені тяжко пережити це все взагалі й як ще тяжче буде... від сьогодні, після цієї розмови з вами...
— І ви будете ненавидіти мене, що я Шульцова родичка й німкеня?
— Що ви, Гільдхен! Це ж ні з чим не в’яжеться.
— То будете мені хоч писати?
— Коли ви дозволите.
— І пам’ятатимете про мене?
Вона знов заридала на одну мить...
Я глянув на годинника: було вже 5 годин. Мені зоставалось дві години до від’їзду.
— Ну, що ж? Може ще побачимось, Гільдхен? — спитав я.— Ви теж будете згадувати про мене?
— Я буду жити тільки одною думкою: я буду чекати вашого повороту!.. А тепер дозвольте мені бути на двірці.
Я сказав, що це — неможливо, бо я боюся, що мені не пощастить уникнути проводів Фрица.
— Коли ви згодні, я зроблю так, що Фрица не буде,— сказала Гільда.— А Кобець буде?
— Ну, то вже тоді я зроблю так, щоб не було й Кобця,— відповів я...
* * *
Коли я повернувся додому, мені відчинила двері фрау Магда.
— Максе! — сказала вона.— Зайдіть до мене, я хочу з вами поговорити.
Я аж поточився з переляку: невже довідались?!
Але, коли ми увійшли в її хату, вона спитала:
— Що сталося з вами? Ви зовсім перемінились. Може вас образив Фриц, що ви майже з ним не говорите? Може ми чимсь вам зробили прикрість, а, може, ви, й справді, нездужаєте? — Й вона притягла мою голову до себе.
Цей ласкавий тон, ця сердечна щирість, після всього попереднього, було більш, ніж я міг витримати — і я заридав.