Орден це установа консервативного порядку. Нам треба опори, не на абстракції — честь, гордість з предків, а на реальному...
Тоді — опричина, чи що?
Може й опричина. Може й преторіяни імперії нового типу. Не в назві справа, й не в аналогіях. Це вибрані, непідкупні й одержимі. Позбавлені всього людського, запам'ятайте. Скажімо — чоловікобоги. Озброєні динамітом, револьверами й тайною всезнання, може й ґільотиною або ще більш ефективними засобами. В усякому разі — це гаранти того, що старе ніколи не повернеться, а нове не перестане бути новим. Звичайно, релятивно — нове, бо як ви знаєте, абсолютно нового бути в природі не може. И ось ми тут переходимо у вищий плян проблеми, бо розмовляли досі про нижчі, які зрештою досить ясні. Нерозв'язана залишається філософія дії, ота сокровенна езотерична, від якої або божеволіють або стають катами. Це проблема людської недовершенности, мій друже, це питання ілюзорности поняття того чолові-кобога, якого дехто собі вимріяв. Бо що, остаточно, має бути рушійною силою, істотою ЦЬОГО чоловіко-бога?
Свобода, неозора свобода...
Й я так гадав — свобода розкованого Проме-тея. Ні, мій друже, на жаль, не свобода. Залізне число, цифра, математична формула. Тобто — ніщота. Антипоезія. Холодний раціоналізм. Назовні — надзвичайна упевненість, унутрі ж — свідомість своєї не-довершенности. Бо людина, кінцем кінців нічого більше як безконечне й безнадійне самозаперечення...
Він замовк і узяв голову в долоні. Місяць вийшов зза дубів і впав на його худе обличчя. Олелько підвівся. Все довкруги взялось мрякою.
— Тоді — я вам скажу, що таке людина, Тріадо, — промовив Олелько, людина це милосердя.
Тріадо спильна й довго дивився на нього.
Ні, Олелько, милосердя — це капітуляція людини. Волію бути проклятим, але собою, справжньою людиною...
Ви не вчитель, — промовив, аж прошепотів Олелько; ви тільки — біс — куситель...
Йому треба було йти. Вже було далеко за північ. Але десь за Козаччиною, може на смідинських порубах, горіли вогні й грали роги. Мабуть там отаборилось ловецьке товариство. Олелька вже напевно давно шукали. А тут — під коронами дубів шугали ли-лики, в болоті, оподалік кумкали жаби; безпересталі щось проходило хащами; комашня летіла на блим лучини; Филимон, прикурнувши, не випускаючи рушниці з закандзюбілих рук хропів.
— Я йду, Тріадо, — сказав Олелько; може й не зустрінемось більше...
Тріадо простягнув до нього руку.
— Я хотів би зустрінутись з вами, Олелько — знов блиснули його зуби — за декілька років, коли у вас буде твердіший осуд і не від вашого юного серця.
Він розбудив Филимона, що як кожний лісовик спав чуйно й швидко притомнів.
Ще одно, Олелько — підійшов до нього Тріадо, погладжуючи чуприну; не гадайте, що це я спокушав вашу тітку. И не хотів би я, щоб вона йшла туди — в бік отих вибраних. Вона призначена для іншого життя й для інших людей.
Це ви щиро, Тріадо? Засміявся Олелько з'їдли-во. Він був уже певний себе: ця людина не здолала взяти його під свою владу, вона його не здолала спокусити.
Хотів би я, щоб ви мені хоч у цьому повірили, — шорстко сказав Тріадо; ви не знаєте того, що вона хотіла йти зі мною ще цієї ж ночі... А я її переконав, щоб почекала, коли дам їй вістку. Але я їй ніколи не дам ніякої вістки. Я не хочу, щоб вона йшла по свою загибель. От і все.
Филимон чекав, перекинувши на плече рушницю. Олелько пішов за ним, а Тріадо дивився, як обоє щезли серед ночі.
XXIX
Вщижське урочище — найстаровинніше в цілій околиці. Колись полісуни натрапили, йдучи по висохлому річищі лісового потоку, на дерев'яні зруби вщерть скам'янілі. Гадаючи, що це гайдамацький скарб (про це повно було оповідей), докопалися до підземної печери, утвореної із скам'янілих нашарувань. Скарбів не було, а тільки кості, глеки, кам'яне знаряддя, а на стіні вириті постаті: змії, півня й оленя. Василь Михайлович оцінював знахідку як стійбище історичних часів, яких п'ять тисяч літ перед нашою ерою.
... Змія — мудрість, півень — хоробрість, олень — сила; або інакше: змія — вода, півень — вогонь.
олень — земля. Як думав Олелько: зелене — карма-зинне — брунатне або плодючість і безсмертність; гріх і щастя; достойність і могутність. Хто був той безіменний ритівник, що рив ці символи країни вічної й триваючої як той вщижський бір? Люди, які, в побожному жаху, кланялись тим священним єствам на вщижському урочищі давно замінилися у твань. Інші прийшли по них, які либонь навіть не знали святости ні цього місця, ні значення ритовин. Все повернулось туди, звідки вийшло — в порох, в гнилизну змиршавілих, мертвих клітин. Залишились тільки елементи Жизні: вода — волога, вогонь-кармазин, тучність-зем-ля, жага молода, сила землі.
Лис з'явився з-під оранжевого куща, на узліссі. У нього була червона шерсть і біла грудь; "Ату його, Ату!": собаки аж захлинулись гавкотом, зочивши його, й тітка Катря перша помчала просто за лисом, а за нею відділювались по одному, витягались по полі стрілами, коні інших вершників; батько кричав: "Стрівайте, стрівайте, це ж зовсім не лисяча пора!" Собаки вигнали ще багато зайців, але ніхто не стріляв, гнались просто для розваги, собаки втративши слід і даремно чекавши пострілів, сором'язно повертались, підобгавши хвости; піна падала з коней.
Щодо кабанів, то гучки виполошили з Коничівши-ни три свині, які вийшли були на панну Інну, старого Гуляницького й Олелька; з них стріляв тільки Гуля-ницький, але не попав і збагрянів од пересердя, панна Інна випустила берданку з рук і зомліла, а Олелько знімовнів і кабани шугнули в гущавину, самі вражені до півсмерти. "Ти ніколи не будеш добрим ловцем, — під'їхала тітка Лара, з розвіяним волоссям, бо брилик їй злетів у чвалі: чому ж ти не стріляв?" Олелько знизав плечима — він думав про інше так як і тоді, коли поночі, разом з Филимоном бачив стадо на Козаччині. "Роззява, ех і роззява ..." Тітка Лара шарпнула коня й поїхала понад лісом далі, до іншої стоянки.
Олелько тоді й пішов у Филимонову хащу — ліс стрічав його вороже; треба було раз сказати собі, що й він ліса не любить, його зміїної, чатуючої тиші, його лиховісного шереху. Його були — лани, їхня схвильована, неозора, золота ясність. Ліс — ніч, лани — день, радісний і весняний. З ліса промовляв підступ, в лісі таїлась пастка, шелевів хмурий смуток; як же весело було бродити ольшаниками, підмоклими лугами, перескакувати з купини на купину, мандрувати понад тихим озером, порослим комишем або йти вівсами, де підпідьомкують перепілки.
"Де ти був, Олелько?" Підвівся Василь Михайлович, що сидів біля вогню, гуторячи з ловцями; він перший мабуть побачив Олелькову постать серед хащі; "ми тебе скрізь шукали, що за спосіб?.. "Я був з Филимоном, на Козаччині, ми кабанів бачили..." Люди підійшли, обступили, Олелько розповідав. "Ти кажеш, що вони вже в Смідинському борі? Чи не дивно — а всі сліди ведуть в Козаччину..." Олелькові стало прикро, що він бреше — і Филимон говорив, що де як де, але на Козаччині тільки й бути кабанам, але він хотів протягти час, тільки до завтрього, тільки, щоб Тріадо зміг дійти до півстанка в Восьминогах. "Щоб ти мені більше сам не відлучався, — сказав невдоволено батько — ти хочеш, щоб тебе розірвали?..."
Це був величезний табір — тут вирішено ночувати, щоб не гаяти часу поворотом у садибу. Підковою стояли вози, на них сиділи жінки, приторочені коні хрустіли оброком, парскали од вологи, щулили вуха; біля вогнів походжали чоловіки, деякі сиділи на скла-даних стільцях, ті, що западали легко на перестуду, обтулювались пледами; обношувано відро з горілкою, пугутькали пущики. Олелько підійшов до крайнього воза, поклав на нього рушницю й взявшись рукою за орчика, закляк. Повз нього йшли, сміялися, затулені аж до п'ят в ковдри, тітка Лара, тітка Фламінго й пані Лала, яким не спалось. Вони струнчіли довгими тінями на тлі вогнищ — може це були жре-кині Змії, що їй на Навський Великдень поклонялись всі змії й безплідні жінки? Пані Лала сміялась — її дратував запах лісу, шерех лісу й ніч, цвяхована зорями. "Уважай на себе, Лалюсю" — гукав звідкись її чоловік. Товстенький пан Гайдай, викинувшись біля вогню, як сом, хропів із присвистом. Капітан Абазин витягав з вогню жаринку, щоб прикурити, задимити своєю довгою люлькою.
"... в 63-му, пане шановний, у Вщижському ліску, мій батько стояв з волинськими уланами пана Ру-жицького"; — по польськи шепотіли на другому возі панки із Стрибежа. "В оцьому вщижському?" "В оцьому самому вщижському, пане ти мій, коханку — а на передодні, скажімо, роздали по селах оту Золоту Грамоту, що мужиків всяко намовляла. Розуміється процедура надаремна. Що більше — мужики вислали парляментерів, обіцяли пристати, а коли наші улани чекали їх ось тут недалеко, біля старої хви-гури, вийшли з лісу солдати й всіх оточили". "Мужички видали?" "А власне..." Зітхнули й замовкли. А по хвилі стрибежський пан озвався: "Марна то справа, ой марна, мужика з'єднати. Тільки й жде, щоб з вилами рушити..." "Гайдамачня". "Рани Божі, гайда-мачня... Спімо, пане коханку". "Спімо, пане маршал-ку..."
Здалеку сміялась пані Лала. Гучки, лежавши біля вогню, під деревами, на серм'ягах, водили за нею очима. "Не дають же спати" — підвелась з воза голова пана Гуляницького, настовбурчена, розкудйовжена — гучки зареготались і він сам сів на возі — де вже там до сну. Ніхто не спав. Хто б міг спати серед цих дрімучих борів? Вони стояли грізною стіною, могут-ні^ богатирські, оперезані кольчугою тремтливої ли-стви, зяючі неісходимою темінню, що обсотувалась із півночі молошно-перлистим, важучим туманом. Сторожкість звіря передавалась і людям; вони сміялись, вештались, гуторили півголосом, перегукувались голосами як лунами, зламаними об конарі, схованими у вологому мороці.
"... от у дев'ятьдесятому було у нас полювання, царське полювання. Вісімнадцять лосів, дядечку, три ведмеді, кабанів не злічиш... Сам царевич-наслідник приїздив і з Відня прибув спеціяльний потяг для ар-хидюків; генерал-губернатор аж тремтів найвіддані-ше ось так": "ви були ласкаві вистрілити, ваша імператорська високосте". "Пруський кронпринц був..." "Не ті, не ті полювання нинька, що й казати. Лосі вже не доходять сюди..."
Олелько підвів свою голову як вуж: під дубиною гуторили Гримало-Сідлецький, пан Виговський, пан Яненко, що сидів по турецькому, частувався коньячком із плящини.
"...Він — пас, а я загинаю — пароле.