Любиця теж не намагався вступити з Осмогрудом у перемови. Тоді вони наговорили один одному чимало прикростей, які не личить дарувати, але попереду була Ольбія, й вона мала вирішити, хто з них правий, а хто кривий.
До торжища підійшли пізнього вечора, по заході сонця, з боку Полунічних воріт, і розташувались одразу ж за некрополем: Любиця в своєму старому стані, Осмогруд же — на півгін лівіше, над невеликим вибалком. Любичин табір був оточений докруж ровом у півтора списи завширшки та добрим насипом ізсередини рову. Князь Осмогруд же тільки скотив докупи вози й позчіплював їх, і досі не вірячи в підступи лякливих і покірних гречинів, а ще менше — в братів гріх.
Коли по третій нічній сторожі розвиднилось, Осмогруда неприємно вразило, що Полунічні ворота торжища так і лишаються зачинені, а на стінах рябіє від синіх, зелених та чорних корзен, стирчать списи й мають на вітрі гривасті грецькі шоломи. Він послав десятника до Західних воріт, але й там і вежі, й мур були зайняті ольбійцями.
Збентежений Осмогруд пішов знову до Любиці, й сіверський князь, і досі тамуючи образу, похмуро сказав:
— Греки зачинились.
Осмогруд і сам усе бачив, хоч і не міг зрозуміти, чого брами на засувах. Та Любиця глухим голосом додав:
— А мого малого ніде нема, й ніхто не може й досі знайти його.
Він казав про молодшого сина Милана, якого лишав тут разом із десятком воїв у засідці, й се, певно, зараз найдужче непокоїло Любицю. Осмогруд уперше глянув йому в вічі, але мовив про інше:
— Пошли когось кликнути брата мого… Великого князя.
Любиця вийшов з полотки й наказав крикунові йти до брами торжища. Та крикун повернувся дуже швидко й повідомив:
— Речуть греки, що не є в городі.
— А де ж є? — гримнув Осмогруд. Крикун повторив те саме:
— Речуть, не є там…
Осмогруд сів на коня й погнав до свого стану, захищеного возами. Перший, хто трапився йому на вічі, був Слободан, і князь повелів йому:
— Жени до їхнього торжища й речи: князь Осмогруд, син Велеславів, має хіть ізвидітися із своїм братом старійшим Соболем, Великим князем.
Слободан, який мав при собі лише меч, оперезався ще й тулою з луком та стрілами й незабаром кумедно загупав у своєму сідлі, повпихавши носики черевій у ремінні петлі. Та по якомусь часі й він повернувсь із тією самою звісткою:
— Не є там брат твій, княже!
Осмогруд, піднявши по собі зо три десятки можів та боляр, погнав сам до Полунічної брами, тоді, напинивши коня, роздумав, понад водоймищем під стіною звернув на полудень і став біля іншої брами, Західної.
— Кричи, — наказав він Слободанові. Отрок, набравши духу, заґорлав по-грецькому:
— Молодший син Велеславів, якого ви звете Аріантом, Осмогруд, якого ви звете по-грецькому Октамасадом, хіть має звидітися з братом своїм старійшим Великим князем Соболем, якого ви звете по-своєму скіфським басилевсом Скілом!
На вежах заворушились, але нічого не відповіли, й Осмогруд наказав:
— Речи їм, ліпше, по-нашому!
Слободан повторив усе сказане спершу по-древлянському, тоді й руським наріччям, але греки знову не відповідали нічого.
Осмогруд збліднув од злости й наказав супровідцям:
— Стріль!
Два десятки дзвінких жалючих очеретин полетіло між визубні надбрамних веж, і звідти долинув чийсь болісний зойк, а по тому роздратований голос вигукнув:
— Забирайтеся відси, варвари! Від вас і від вашого басилевса тхне кінським потом! Нема його! Шукайте вітра в полі!..
Й важка балістична стріла розпорола Осмогрудову холошу на литці й уп'ялась коневі в черево. Князь видер її й зострожив коня, й ошалілий жеребець, іржнувши, поніс його між надгробками грецького кладовища, яке з полунічного та західного боку облягало город. У стані, геть нестямний од люті, він почав підіймати можів і коли сонце підбилося вгору на дві сулиці, обліг Ольбію з полунічного та західного боку.
Бачивши се, Любиця хотів був спинити князя Осмогруда, але, повагавшись, приєднав і своїх ратників. Мури тепер наїжачилися сотнями й сотнями списів та сулиць, таку залогу неможливо було здолати двома тисячами воїв, але Любиця почував себе трохи винним і не хотів заперечувати Осмогрудові.
Можі рубали дерева в некрополі та збивали з них важкі й довгі лізниці, готуючись до приступу. З боку водосховища про се не могло бути й мови, й Осмогруд перевів усіх ратників ліворуч од Полунічних воріт, де мур, заввишки в десять ліктів, трохи завертаючи, сходив до Лиману. Греки швидко вгадали його замір і незабаром перевели всіх своїх воїв на сей мур. Під муром тут води не було, зате земля западалася широким вибалком, утруднюючи підхід.
Приступ розпочався перед обідом і тривав до полудня. За балкою стояли густою лавою ратники й закидали стіни стрілами, а в сей час інші підставляли лізниці й дерлись угору. Звідти на голови їм сипали каміння, лили окріп і гарячу олію, а ті дерлись і дерлись. Одні падали, роздираючи повітря болісними криками, та на їхнє місце, прикриваючи себе щитами, лізли інші. Декому нарешті пощастило видертися на мур, і там спалахнула гаряча сутичка. Зате лучники не могли знизу підмогти своїх товаришів, і греки нарешті вибили всіх тих і потурляли додолу. Знизу, з глибокого вибалку під мурами, що був грекам за природний рів, уже лежало багато вбитих і покалічених, деякі лізниці грекам пощастило витягти гаками вгору або спалити, й Любиця бачив, що приступ захлинається.
— Мало нас є, княже, для сього, — сказав він урешті Осмогрудові, й той розгублено подивився на сіверянина. Злість уже давно вивітрилася з Осмогрудового серця й лишався тільки біль.
— Грай до відходу, — погодивсь і він, і незабаром мідна сурма передолала шалений лемент бою, й ратники почали стрибати в вибалок і відбігати далі, куди не сягали грецькі стріли. З мурів пролунав короткий крик перемоги й полегшення й тут таки ввірвався. Греки відбили приступ, але вони не дуже втішали себе, бо мали справу з незначним полком скіфів. Тоді з-від Полунічної брами тричі вдарило в щит, і вої внизу втихли. То був знак до перемови, й незабаром над визубнями замахали гриватим шоломом і знову почулись удари в щит.
Любиця вислав уперед свого велійого болярина Дорогомира, а князь Осмогруд — Слободана. Ті швидко повернулися.
— Речуть, аби ми смо відвели рать за кладовище. Мають хіть одчинити ворота, але бояться.
Чільники наказали своїм воям відійти потойбіч надгробків, і ворота й справді з рипом розчинилися, й звідти вийшов якийсь між у короткому чорному корзні й із чорною гривою на мідному шоломі. За ним оддалік виступало ще двоє, й Осмогруд пішов їм назустріч, узявши також двох: Слободана та Любичиного болярина Дорогомира.
— Я, — сказав ольбієць грецькою мовою, — наварх усіх ольбійських кораблів Аріон, хочу сказати, що нам немає задля чого битись. А хто стоїть переді мною?
Вони перемовлялися через гатку, що вела між балкою та водосховищем до Полунічних воріт. Слободан переклав його слова й сказав, хто з ним говорить. Аріон відповів:
— Твого брата тут немає. Він поїхав туди. — Наварх показав рукою понад берегом на захід. — Мабугь, у Тракію. Тут уже його нема.
Він почекав, доки Слободан перекладе, й спробував усміхнутись:
— А ми хочемо з вами, скіфами, жити в мирі.
Він підняв руку, й усі троє попростували до розчинених воріт, супроводжувані тисячами поглядів і з муру, й з-за некрополя.
Осмогрудові не знати чому полегшало. Коли б його брат виявився в торжищі, се б мало значити саме те, про що казав Любиця. Але Великого князя тут не виявилось, і незважаючи на зовсім дурне бойовисько, яке нічого нікому не дало, крім кількох десятків забитих та двохсот покалічених, Осмогрудові попустило. Він не вірив у те, що його брат подався до туричів за Дунай — йому там нічого було робити, бо Воїжир Турицький доводився рідним вуєм йому, Осмогрудові, а не Соболеві. Й тепер Осмогруд не знав, як повестися з Любицею, й глухе роздратування до сіверського князя почало знову полонити його.
Та коли він у супроводі Слободана й Дорогомира проминув останні надгробки грецького кладовища, його зустрів сам Любиця. Вид у нього був скам'янілий і геть блідий, і він сказав:
— Твій брат забив мого Милана.
— Хто?!
Осмогруд від несподіванки вирячився на нього, та Любиця пішов геть. Слободан із Дорогомиром поскочили за ним, і невдовзі Слободан розповів Осмогрудові про те, що сталось:
— Є такий воїн Вовко… Він лише й урятувався. Всіх Соболь перебив. Оті погналися за ним, а він поставив засідку й виклав до ноги.
— Сам?!
— Ні, не сам, — відповів Слободан.
А в сей час Великий князь Соболь під'їздив до Головного гирла Данапра. Слідом за ним їхало зо два десятки робів та найнятих в Ольбії греків, а поряд, відставши на півконя, тримався турицький жупан Валдислав. Досі він жив у верхів'ях Інгула — після тієї пригоди йому пощастило перепросити свого небожа Осмогруда. Та коли Любиця передав Осмогрудові своїми синами несподівану звістку про Соболя, який нібито вирішив перекинутися на грека, Валдислав не став чекати ні дня й, узявши з випасу двох коней, подався до Ольбії. Там він робив усе так, щоб його перший побачив Соболь, не певний, як поведеться Великий князь. Та вулицями саме прокотилася новина, нібито "скіфи" знялися й зникли в невідомому напрямку, й Соболь просто зрадів зустрічі з Валдиславом.
Лишатись і далі в Ольбії Соболь не міг — він був захопився й тепер мусив негайно щось робити. Його тисяча, яку він узяв собі для охорони й ваговитости, зникла, тож вертатися в Стан запізно: воїнство, певно, вже все знає. Але ж куди?
Першою думкою було — за Дунай, до Валдиславового брата Воїжира. Але Валдиславові шлях додому не провіщав нічого доброго, та й не для того він утік нишком од Осмогруда, щоб бути прихвоснем Соболя. Й Валдислав заходися переконувати його, що Воїжир не прийме в свій дім ворога свого небожа.
— Я добріше знаю його, Великий княже.
— Що порадиш учинити?
Та сього й Валдислав не відав. Але, взявши по собі трьох найдужчих Соболевих робів, турицький утікач кудись майнув, а за півдня приїхав.
— Сідлай коня, — тільки й сказав він Соболеві, але в очах йому горіла надія. Се чуття передалось і Великому князеві, й він уже спокійніше спитав:
— То куди ж їдемо?
— До Стану! — відповів турич. — Твій Любиця погнав рать свою туди-о!
Він махнув рукою в бік полуночі, не назвавши Осмогруда на ім'я, та Соболь і сам зрозумів і заходився квапитись.
— Отак і їхати-ймеш? — майже тицьнув йому пучкою в геть заросле підборіддя Валдислав.