Ясніше світилися очі, красивішало невелике округле обличчя. Тільки тепер глибше почув Грицько, що без Югини він стане порожнім, наче пустотіл. Проте не хотів признатися в цьому перед собою і знаходив нові причіпки, які б затьмарили його почуття.
"Подумаєш, тої краси. Тільки й того добра, що коса груба, а так — ні риба, ні м'ясо. Софія куди краща за неї". І знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтіли двома метеликами на рум'янцеві щік невеличкі ямки.
"Будь ти неладна. І коли вспіла влізти в душу!"
— Здоров, Грицю! — біля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руці.
— Пішов до дідька!'
— Спасибі! І тобі цього самого бажаю! — серйозно, наче й справді дякував, одповів Варивон і смачно надкусив яблуко, що аж пінилось холоднуватим соком.
В одсвіті вечірнього сонця закліпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вітрами колосся перехилився через гребінь стріхи, сухими пуп'янками темніла перецвіла волошка. І тільки Григорій тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв її, зважив у руці: "Пропадіть ви пропадом!" — зупинив погляд на обтесаних, потемнілих від негоди деревинах і знову, болісно кривлячись, перевів на похилу хатину.
— Знову, шибенику непутящий, десь цілий день віявся. Навіть обідати не прийшов, — підходить до нього баба Орина. — Ліс оглядуєш? Вже з цієї неділі можна зруб ставити — гаразд, що впорались з роботою.
— Можна, — не розуміючи, про що йде мова, погоджується Грицько. — Оці гроші занесете Дмитрові, скажете, що не потрібні вони мені, — простягає калитку.
— Як не потрібні? А хату за якого дідька збудуєш? — аж присідає Орина. — Чи, може, сьогодні, напився, як чіп?
— В цьому році не будемо ставити, — тиче щось в жилаву чорну руку і прямує до хати.
— Агий на тебе, навіжений! — розгублено стоїть посеред подвір'я баба Орина і підносить до очей чорну руку з напіврозкритою калиткою. "Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скільки гибни в старій хаті, вигрівай жаром вогкі кутки та збирай плісень зі стінок. Скільки тої надії було, а він тобі одним словом поховав усе. Сказано: молоде — зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них... Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити". — І дрібними кроками йде до дверей, вбираючи з вікон згасаючі промінці вишневого заходу.
"Отак несподівано поховати надії", — іще з сіней невдоволено бубонить:
— Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!
* * *
Оцей зелений пожмаканий капшук із грішми, що поклала мати на стіл, до огиди нагадував йому жабу.
— Передумав Григорій будуватись. Видно, не сила хлопцеві спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор піде. Злидні та й годі, — зітхнула і питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про коні? Але в Дмитра зараз було так противно на душі, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.
"Завзятий, завзятий! Цього біда не зв'яже вузлом", — подумав про Григорія, поклав фуганок на лавку і вже взявся за картуз.
— Ти куди, Дмитре? Постривай, — зупинила його мати і сіла на новому стільці, який іще свіжо і тоскно пахнув осіннім лісом.
По виразу її обличчя, по голосу він зразу ж зрозумів, про що має йти мова.
— Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає — другу пару. Замиршавіли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив... Знаєш як. А вони, коненята, і не погані та й ціна така, що нам можна прицінитись. Овес продали, — сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарські справи.
— Скільки ж він править? — запитав понуро, і мати здивувалась: не побачила на обличчі сина тої радості, як перше, коли заходила розмова за худобу. — — Та не так-то й дорого, — зам'ялась. — Але...
— В позичку тра влазити, — докінчив Дмитро.
— Ну, а як же думав? Не такі господарі, як ти, а й то стягнутися зразу на коні не можуть, — потвердішала мова.
— Так то ж не коні, а коростяві шкапи.
— Вони через який місяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
— Ну й що він?
— А що ж він може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобі даремно позичить? Це ти міг би кому пособити, а тобі хто й захотів би з своїх людей, так сам копійки за душею не має. Піди до Данька. Тільки не заїдайся із ними. Мені за ті мощі Лисавета ледве очі не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива... А кіньми ти скоріше яку копійчину заробиш. В Шляхбуд можна камінь возити, в фурманку поїдеш коли — і, гляди, потроху вилізеш з боргів.
— Скоро казка мовиться.
— І діло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок — купляй, Дмитре, коненята. Бо ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало. На один виробіток землі розтечуться... Та хіба мені тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
— Та бачу ж. Піду до Данька, — і тільки тепер почув, як застугоніло серце: побачив перед собою коні, і то не чужі, а свої, побачив, як він .вимивав їх у Бузі, і аж повіяло їдким креоліном. "А може щось гірше, ніж короста?" — охолодила твереза думка.
Поволі вийшов із хати, а мати ще довго стояла в сінях на порозі, проводжаючи задуманим зором рослу і дужу постать сина.
В хаті Данька з міцними заґратованими вікнами настоялась темінь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жевріє лампадка, ворушить важкими незграбними тінями. І коли трохи підпилий Данько підводиться з-за столу, його власна тінь навпіл переломлюється в кутку.
— Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грішми. Сутуж. Налогів понакладали. Душать прямо совєти, без ножа ріжуть, — довго, манівцями петляє Данько, щоб не продешевити.
— Да, — розгадує немудру гру. — Тоді доведеться в когось іншого позичити, — рішуче підводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.
— Та ні, тобі вже, так і бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловікові; проценту великого не хочу, тільки поробиш моїм дочкам скрині, ковані, з квітками, такі, як ти умієш. От і розійдемося по-божому.
— Усім дочкам?
— Усім, — зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: "Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки — препаскудний товар".
— Це на ваші скрині доведеться цілу зиму робити.
— Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, — починає завзято підхвалювати Дмитра. — В тебе скрині прямо самі родяться.
— Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.
— Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! — гукає голосно. — Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.
— Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, — хвалиться Дмитрові. — Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його... технікумі.
— Тату! — перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.
"Боїться, щоб не довідався, де вчиться", — догадується Дмитро.
— Та мовчу вже... Так от пиши, дочко.
Почерк у Пріськи справді красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко — лише запитала в батька одні цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.
— Розписуйсь, Дмитре, — з радістю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папір. — Бач, як ловко начиркано. Наука!
— Да, да, наука, — охоче й насмішкувато погоджується Дмитро. — До всього потрібна наука.
— Еге ж. До всього, — стверджувально хитає головою Данько, а Пріська не витримує глузливого погляду Дмитра: червоніє і, подзвонюючи коралями, сердито виходить із хати.
— Розсердилась чогось дівка, — засміявся Данько. — Норовиста, не по теперішніх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нітрохи не гірше тої артистки, що колись з просвіти приїжджала. Тепер моя десь інтересну книжку доп'яла. Про нас, господарів, пишеться. Та як пишеться — ральці оближеш! — сказав гордовито, розминаючи вислі плечі.
— Про яких господарів?
— Про крепких, про "культурних орендарів", як Троцький казав. В цій книзі портрети з нас малюють. Пишаються нами. От які є письменники.
— Та в сім'ї не без виродка...
XXXVI
По підпухлих западинах під очима, злиплих віях, неспокійній ходанині Марійки з хати в хату Дмитро зрозумів, що Югина плакала Навіть тепер під правим оком дівчини зрідка тіпалась голуба жилка.
"Яка в неї краса мінлива", — поглянув пильно на дівчину.
За півгодини обличчя посіріло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшені риси, нижче ямок окреслились борозенки, і до прорізу в міжбрів'ї навскісне потягнулись, мало не з'єднуючись, дві тонкі зморшки.
"Такою вона буде років через вісім-десять", — визначила здогадка. І неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змінювати невблаганні літа.
"Шанувати її треба, щоб не марніла пусто... Буду, коли візьму за себе", — дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дівчини.
— Чогось нездужає. Чи не підвій напав — учора так крутило в полі, — виправдуючи дочку, заговорила до нього Марійка. І бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. — Може, доню, підеш в другу хату, відпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогодні весь день.
Ніяково усміхаючись, вивела з хати дочку, і Дмитро почув, як в сінях злісно щось зашипіло.
"Ат, не треба", — скривився і подивився на Івана Тимофійовича, чи не зрозумів той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Івана тільки на мить насторожилося і знов уже всміхалось йому приязно і тепло.
— Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе і думаю: наче вилитий Тимофій передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш із себе, і добрий між своїми. Немало ми з ним того світу сходили: де Київ золотий, де Таврія пшенична, де Крим за горами — всюди ту копійчину добували. От і радий, що ти не бідуєш, не давишся заробітчанським кандьором з мишиним послідом. А я кріпко за своїх созівців візьмусь. Помагає держава — значить роби вкупі, дружньо роби.