порожньо в коморах.
Сердюки задумались. Справді, що з такого взяти? Один в Асканії земляк, та й той голий, як бубон... Потім, про щось перемиркнувшись між собою, вони раптом зажадали, щоб Нестір засмажив їм на закуску страусяче яйце.
— Добудь сковорідку і засмаж,— розійшовся Левонтій.— Пора уже й нам поласувати.
— Чули ми,— весело підпрягся до брата Оникій,— що одне страусяче яйце кілька фунтів тягне... Це як розбити, то на всіх нас яєчні вистачить...
Цимбал спочатку думав, що земляки жартують, а зрозумівши, що тут не жарти, вирішив їх налякати:
— А ви б їли?
— А що?
— Люди добрі! Хіба ви не знаєте, що хто страусяче яйце з'їсть, тому самому шию витягне, буде як у страуса!
— Та ну? — оторопіли Сердюки і стали поводити своїми волячими шиями, неначе вони уже з'їли яйце.
Цимбал не втримався і засміявся.
— То це ти глузуєш? Панського добра для односельців зажалів? — насупився Левонтій.— Воно нам, може, дорожче, ніж тобі, а й то готові їсти!..
— Не панського жалію! — гаряче заперечив Цимбал.— А щоб страуси не вивелись!
— Бач, який грамотій об'явився!
— Хіба вже як я неграмотний, то і второпати нічого не здатен? Може, те, що сьогодні виведем, колись і нашим дітям у пригоді стане!..
— Такий ти, значить? — процідив крізь зуби Они-кій.— Добре вітаєш гостей.
Образились на земляка Сердюки. Сиділи уже понадимавшись, як сичі, над своїми восьмушками.
— Краще на цей раз нам без закуски обійтися,— спробував умовляти їх Цимбал.— Облишмо це яйце, земляки... Якби ж знав таке, чогось іншого б вам припас...
— Не треба нам іншого,— стали підводитись Сердюки.— Загордився ти, Несторе, тут, біля своєї птиці, земляки вже для тебе ніщо...
— Роз'ївся, мов кіт, а мишей не ловиш!
І, забравши свої восьмушки, вони скривджено похилили до маєтку.
Хай! Пожалів для них Цимбал страусячого яйця, а ще невідомо, що з нього вилупиться!
Вночі Сердюки вже сторожили Асканію, наче власний хутір, калатаючи в калатайла гучніше за всіх інших сторожів. Небораки так старалися, що розбудили Софію Карлівну, яка змушена була послати покоївку довідатись, чи нічого там часом не трапилось.
Про те, що дядьки вже калатають в Асканії, Ганна дізналась не одразу, хоча наступного дня панич знову прикотив до строковиків на жнивовище, на цей раз, правда, без Гаркуші.
Дівчата саме обідали, попритулявшись, мов перепілки, під копами по холодках.
Ганна вже дообідувала, сьорбаючи з Вустею з одної миски, коли з-за сусіднього полукіпка залунало одразу кілька голосів:
— Панич приїхав!
— Ото внадився!
— Кружляє вже над котроюсь...
Ганна зблідла при цих словах і відклала ложку.
— Чого ти? — здивувалася Вустя.— Що, він тебе з'їсть?.. Такого ще нема, щоб на любов когось приневолювати.
Ганна у відповідь тільки зітхнула і схилилась над мискою.
Незабаром з-за полукіпків з'явився й сам панич. Розмашисто ступаючи по стерні жовтими черевиками, він щось жваво розтлумачував молодому пригінчому, який, мовчки втираючись рукавом, ішов за цибатим паничем підтюпцем. Помітивши дівчат, панич невимушено привітався до них і кинув жартома, звертаючись до Ганни:
— Ну, сьогодні пуголовки вже не пищать?
— Вже ні,— тихо відповіла Ганна і похнюпилась. Щоки її при цьому ледь помітно зарожевілись.
— Тільки туману щось багато в цій страві,— не втримавшись, таки шпигнула Вустя панича.
— Ну-ну, ти, щебетухо,— весело нагрозив на неї Вольдемар.— 3 такими оченятами та з такими ямочками ти хоч кого затуманиш,— посміхнувся він і пошвендяв з пригінчим далі, до косарок.
Доки й обід не скінчився, панич усе швендяв по жнивовищу, хоча дівчат більше й не зачіпав. Мабуть, помітив він, як болісно зніяковіла Ганна, сидячи під полукіпком навпроти його жовтих черевиків, зігнувшись над своєю бурлацькою мискою, у своєму незавидному в'язальницькому вбранні. Помітив і вдруге не хотів уже вгонити її в сором.
Тим часом заджеркотіли косарки, сухо затріщали хліба, немов горіли ясним невидимим полум'ям. Піднялися дівчата з-під полукіпків, рушили до своїх загінок. Багато в'язальниць шкандибало йдучи. Поле було рівним, косарки брали низькорослий хліб при самій землі, стерня за ними стирчала тверда й гостра, мов розсипані без кінця ухналі.
Шкандибала й Ганна. Ще в перший день порізалась вона стернею до крові, і тепер їй обривало ногу. На зло паничеві хотіла вона пройти повз нього не шкандибаючи, але біль був настільки пекучий, що темніло в очах, і Ганна, сама того не помічаючи, ішла, припадаючи на ногу.
Вольдемар не бачив у цей час, як прошкандибали інші обранені в'язальниці, йому було видно лише, як пошкандибала від косарки Ганна, одягаючи на ходу грубі парусинові в'язальницькі чохли на свої красиві, повні зап'ястя. Мабуть, заболів паничеві хоч Ганнин пекучий біль! Стояв похмурнілий, насуплений, а повертаючись до машини, вже не так розмашисто вимахував по стерні своїми довгими, в дорогих черевиках ногами.
Вусті теж було жаль Ганни, але іншим жалем. У неї в самої щодня бризкала кров з пробитих ніг. але її кров була така, що одразу запікалась на тілі вишневими патьоками, а виразки не утворювалось. Якби Ганні та таку кров!
Взагалі Вусті в'язалося легше, ніж Ганні, була вона більш втягнутою в роботу, прудкішою і меткішою за свою подругу. Ще інші горбилися над валками, а Вустя, пробігши загінку, вже сиділа на снопику, мов горлиця, з готовим перевеслом. Сиділа, тихо наспівуючи, прислухаючись до Кураєвого. Не раз уже звідти посвистував, притьохкував її милий паровик, пробуючи свою силу перед молотьбою. Одразу впізнавала Вустя той рідний далекий голос, той ніжний притьохкуючий свисток, відмінний, найкращий між голосами всіх інших паровиків, що пробували в ці дні свої голоси по розкиданих у степу токовищах... Притьохкував, кликав, звертався навпростець до Ву-таньки... Легко, святково ставало на душі, і стерня вже була не колючою, і снопики летіли з-під руки самі собою. Яка багата, яка щаслива була вона в ці дні, мріючи, як вони знову зустрінуться з Леонідом і, впиваючись своєю хмільною близькістю, підуть — куди захочуть... Духмяні степові вечори будуть для них, як небо для птахів, і цей неосяжний степ належатиме до безкраю тільки їм, як власні світлиці, і все те найкраще, що малюється попереду в чистих дівочих видивах, буде їхнім назавжди!..
В цей день не свистів до обіду далекий свисток. Не притьохнув він і після обіду. Може, що сталося? Чи, може... забув? Надвечір смуток оповив дівчину. Хотілось би знятись, на крилах злітати... З серцем уже в'язала, сердито притискуючи коліном невинні снопики до землі. Працювала, стиснувши губи, намагаючись не думати про Леоніда, а в собі все-таки несла жевриво власної пісеньки, що наче сама якось склалася тут, на жнивах: "Ти, машина, ти, свисточок, подай, милий, голосочок..."
Не подає...
Увечері приїхав верхи Гаркуша і все ходив слідом за Ганною та доскіпувався, як у неї виразка на нозі. Так набрид та зосоружнів за вечір своїм приставанням, що Ганна нарешті послала його під три чорти.
А вранці прибули з Асканії легкою бідаркою Сердюки. Незважаючи на спеку, були обидва в смушевих шапках, в нових ялових чоботях, і Ганна, зрозумівши, в чім річ, одразу зненавиділа їхні ялові чоботи, зненавиділа ще більше, ніж раніше їхні порепані п'яти.
— Ану, де тут наша шкандибачка? — почовгали по жнивовищу Сердюки.— Давай, дівко, до фершала, бо ще підкинеться антонів вогонь...
Ганна й справді сьогодні ледве ходила: за ніч їй ногу рознесло ще більше. Проте їхати в Асканію вона не хотіла:
— Заживе якось і тут... нічим мені вашому ферша-лові платити...
— Та ти що? — визвірився на неї Левонтій.— Рідних дядьків не слухаєш?.. Материну волю нехтуєш? Та ми за тебе перед нею хрест, може, цілували!!!
Підхопивши Ганну під руки, вони силоміць потягли її до бідарки.
Сівши, вона більш не пручалася. Тим часом звідусіль збігались через поле дівчата-в'язальниці проводжати подругу.
Ганна сиділа в бідарці випростана, спокійна й бліда, як перед стратою.
— Ганно! Сестро! — захвилювались, підбігаючи, подруги.— Куди вони тебе забирають?
— До фершала,— гірко посміхнулася Ганна, дивлячись через голови дядьків кудись у степ, без краю виповнений сонцем.
— Продавати? — підлітаючи до бідарки, накинулась Вустя на Сердюків.— Каховського ярмарку ще мало на вас було?
— Опам'ятайся, навіженице,— огризнувся до Яресь-ківни Оникій.— Дівчину вже, може, антонів вогонь палить, а тобі вздрівається чорти батька зна що...
— Хай везуть,— у задумі сказала Ганна, спокійнр, скидаючи свої в'язальницькі чохли.— Тільки... не продамся я.
Знявши чохли, природно-величавим жестом відкинула їх геть на стерню і перевела погляд на загривки Сердюків. Щось нове, хижу вато —грайливе сяйнуло раптом в її великих, блискучих, мов крига, очах.
— А якщо вже й доведеться, то... не менше ніж за мільйон!.. Щоб панувати над холуями!
Вдарили Сердюки по конях, заклекотіла бідарка, на ресорах виносячи Ганну із жнивовища.
— Везуть! Везуть!—заметушилась панська челядь, коли Ганнина бідарка влетіла в Асканію. Служниці та лакеї, товплячись біля вікон, пожадливо обмацували її сповненими холопської цікавості поглядами. Хто вона, яка вона, оця нова паничева фаворитка, що в'їжджає сьогодні в Асканію просто із жни-вовища?
Ганна їхала, випрямившись у бідарці, прикривши лице від сонця закуреною, посірілою в степу хустиною. Почувала на собі всі оті погляди, сповнені неприязної цікавості і холопських затаєних заздрощів... Що вони думають зараз про неї, про що перешіптуються між собою? Ждуть її ослави? Сподіваються, що піде звідси осміяною покриткою?.. Хотілося кишкнути на всіх, щоб порозліталися хто куди, мов степові ящірки з-під ніг!..
У фельдшерській, куди привезли Ганну, її вже чекали дідок фельдшер у білім халаті і панич Вольдемар, що був сьогодні серйозний, чимось помітно збентежений. Присутність панича не здивувала Ганну, вона немов ждала цього. Не здивувало і не злякало її також і те, що дядьки, пхнувши її через поріг в оцю білу, наче снігову, кімнату, самі зосталися за дверима.
Пахло ліками, і від пахощів у Ганни злегка закрутилася голова.
— Як добре, що ви приїхали! — проникливо говорив панич, стоячи перед нею наче в тумані.— Я так боявся, що ви не приїдете...
Без пенсне панич був зараз не страшний їй; маленьке випещене личко здавалося дитячим.