Это — Пушкина, это — Лермонтова, это — Кольцова...
Тоді вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене і крикнули:
— Ты что на нас наседаешь!..
Була відкрита кватирка, і я попросив їх:
— Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. І вони всі втрьох чемно полізли закривати кватирку, а я вийшов із курилки. Назустріч мені йшов Юдін. Я йому сказав:
— Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!
Якось, коли я узнав, що хворим роблять рентгензнімки мозку, я попросив професора зробити і мені такий знімок.
Професор показав собі пальцем на лоба:
— У вас здесь все в порядке. Я:
— Зачем же вы здесь меня держите? Він:
— Инструкции.
Мені все стало ясно.
І я вирішив утекти з Сабурової Дачі.
Хворі мали на собі тільки білизну, халати й капці.
Мені ж професор на моє прохання дозволив повернутії мою сорочку, штани й черевики.
Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезії, і вона дозволила мені вийти погуляти на подвір'я.
Божевільні, як правило, тікали, через проломи у мурі, а там по ярках, і санітари швидко назцогапяли їх.
А я пішов повз прохідної через ворота, і мене вартовий пропустив, бо подумав, що я один із працівників Сабурової Дачі.
Між іншим, лікарі мене втішали, що на Сабуровій Дачі лікувався Гаршин 20. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.
Санітари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи "божевільного" Сосюру, а я ще почекав біля трамвайної зупинки, що була метрів за сто, а то й більше від Сабурки, і приїхав додому.
Дома,звичайно,паніка.
Уже було темно, і в коридорі я зачепився за цинкове корито. Дружини не було, а сестра її, Сіма, істерячна особа, підняла страшний крик, бо подумала, що я розбиваю квартиру.
Один тільки синок мій, дворічний Вова, сонячно усміхнувся мені і пішов на руки.
Він дуже зрадів мені.
Дружина і її сестра вважали мене за божевільного і безнадійного, бо так сказав їм Хаїм Гільдій.
Між іншим, перед моєю утечею професор казав мені, що перебування дальше в його відділі буде мене пригнічувати.
І я втік не тільки тому, що сам цього хотів.
І от прийшов за мною (Сіма кудись втекла, і я лишився один із синочком на руках) санітар. Це був волохатий і високогрудий гігант, більше схожий на троглодіта, з тупим і байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.
Я взяв плитку од електричного утюга і сказав йому, що, як ханьку, розколю його порожню голову, коли він доторкнеться до мене.
А син плаче і лає мавпоподібну потвору за мене, махає на нього маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапі і все робить рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись на мене, та плитка утюга, гострим кінцем обернена до нього, спиняє його.
І він знову сидить і все хоче кинутись на мене горою своїх мускулів і тваринної люті. Очі йому горіли, як у вовка, і він усе чекав слушної миті...
А син все плакав, і моторошна ніч заглянула у вікно.
Таке напруження довго не могло тривати, і сталося б щось страшне.
І санітар це відчував, бо очі мої теж, мабуть, горіли вогнем і ще гострішим, ніж у нього, та я з усіх сил стримував себе, щоб не кинутись на нього і не ударити його гостряком плитки так, щоб угрузла в його ненависний череп (вона).
Я знав, що це — машина, тупий виконавець, і цим стримував себе.
Нарешті зайшов Іван Кириленко і почав умовляти мене повернутись до божевільні.
Наближалась партчистка, і я товаришам говорив (до божевільні), що виступлю проти Микитенка за те, що він сховав од партії своє соціальне походження як син куркуля, а не незаможника, як він писав у анкеті.
Мені ж народ усе говорить.
Це було невигідно Микитенкові, і мене зробили божевільним. А Куличок ненавидів мене за мої "ухили" в національному питанні, хоч він са.м любив свою національну дрібну буржуазію.
Коли ми обговорювали статут ВУСППу і Хаїм Гільдій вніс пропозицію, щоб записати в статуті пункт і про боротьбу з єврейським шовінізмом (головував Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не треба, бо це "нетактовно".
Микола Терещенко21 ніяково усміхнувся, підтримав його.
А я виступив і сказав:
— Коли ми цього пункту не включимо в наш статут, то ми будемо не пролетарською організацією, а дрібнобуржуазною. Партія записала на своїх знаменах і цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищі партії?].
Але пройшла пропозиція Кулика.
Гільдій мовчав.
І ще: товариші говорили, жартуючи між собою, що "божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик".
Попереду я писав, що голод на Україні і цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості.
Це було майже так. Я був майже божевільний, коли розбурхана душа от-от перехлюппеться за грані свідомості...
Між іншим, коли па чистці т. Скуба (а я був тоді у божевільні) спитав Микитенка, чи це правда, що він сив куркуля, Микотенко:
— А хто вам це сказав? Скуба:
— Сосюра.
Микитенко:
— Так Сосюра ж божевільний!.. І цим одвів од себе удар.
Я повертаюсь до моєї втечі.
— Це ж правда, що Микитенко приховав од партії своє соціальне походження? — спитав я Кириленка. Кириленко:
— Правда, але про це ЦК знає. Він своєю творчістю реабілітував себе. Я:
— Навпаки, він своєю творчістю ще поглибив злочин приховання од партії свого соціального походження.
Я мав на увазі його "Справу честі" 22, яку гостро критикував між товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.
— Так ти не повертаєшся назад? — спитав мене Кириленко. Я:
— Ні! Я вимагаю негайного консиліуму тут, на місці.
І от приїхав з лікарями професор Гейманович, і почався консиліум.
Мене переконали, що переведуть до Москви (як я просив), тільки з умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо інакше не можна оформити перевод.
І я повернувся до божевільні.
Професор Юдін сказав:
— Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.
До Москви мене супроводили в капцях, не дали навіть заїхати додому, щоб взятії штиблети.
Супроводив мене той, що душив за горло, — лікпом Бородін.
У Москві мене влаштували в санаторій для невротиків на Покровському-Стрешнєво.
Мені дозволяли, як я просив, бувати в місті. І я часто їздив до Спілки письменників. Мене любив Лахуті 23, і я його дуже любив, хоч мені не дуже подобалось, що він дивиться на Сталіна, як на бога.
А взагалі, Лахуті був прекрасна людина.
Він не цурався мене, як божевільного, і прп всіх ходив зі мною в приміщенні Спілки письменників, пригощав мене обідом у письменницькім клубі, давав мені гроші.
Потім, пізніше, він передав мені те, що говорив йому Ставськпй 24 про мене: "Й охота тебе возиться с этим сумасшедшим поэтом! Его не сегодня-завтра арестуют".
А Лахуті не повірив Ставському і, як брат, не одривав своєї теплої і доброї руки від змученої моєї.
Вічна слава і хвала тобі, мій геніальний і смуглявий брате!
Ти в найстрашніші хвилини мого жаття не відступився від мене. мужній, прекрасний і вірний!
Да. Який же ти великий і благородний, народе Росії, за твої прислів'я, що випромінює твоя свята душа!
"Товарищи познаются только в беле".
"В беде познаются товарищи".
LVII.
Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, і я сумно дивився в вікно, як мої соратники по перу радісно готувалися до переїзду, бо мене, як опального, не брали до Києва.
Цькування продовжувалось.
Кулик сказав моїй дружині, коли вона його спитала, чому круг мого імені змова мовчання:
— Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.
І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще [дехто] .і не .браних залишився в Харкові, якийі одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею.
Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему "Розгром"1, яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні.
Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню 2, що вже був репресований, і Річицького 3, і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу.
І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини 4, тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії.
І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян.
Почалися партзбори.
Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся.
Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця.
Виходить один старий з довгою бородою і каже:
— Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:
— Як вам не соромно! Такий старий і брешете! Микитенко:
— Як ви смієте ображати таку поважну людину! Я:
— А чого ж він бреше?
То був Крушельницький 5, що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані.
Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий 6 і каже:
— Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;
— Поэма "Червона зима" — махновская поэма. А Городськой 8, так той прямо так і сказав:
— Сосюра?
Да это же литературный паразит!
А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав:
— А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?
Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз...
Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику "Червона нитка".
Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го.
Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене...
Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва.
В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.
В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене:
— Приїхав за правдою?
Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок...
Затонський мене прийняв.
Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима.
Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!.