Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти.
— То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон.
— Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов?
— Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець.
— Говорив.
— А собі ще досі справжньої не поставили…
— Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом Полікарп пустив, не було в мене капіталу… А раз чоловік сидить без капіталу, то з нього спросу нема. Я зліпив оту халупу та й живу, мат-тері його ковінька. З п'ятирічки на семирічку, як той казав, відкладаю. А зараз уже приходить строк, бо Олег женитись хоче…
— То, може, ми з вами й зговоримось, Никодиме Сидоровичу,— величає Платон Диньку.
— У якім вопросі? — кидає Никодим орчика.
— Хочу свою хату продати.
— Навіщо? Хата міцна, я там свою руку приклав, ще як батько твій живий був… Підмурок добрий заклали і крокви грабові. Виїжджаєш кудись?
— Думаю…
— Значить, не гріє батьківська хата?
— Причин багато,— перебирає соснові стружки Платон.— То як, Никодиме Сидоровичу?
— Як на гроші, то це ж скільки буде?
— Подивитесь, скажете.
— Подивитись можна, бо, я ж кажу, син женитись хоче, то воно треба. Буває, що й підмурок добрий, і верх нічого, а хати, значить, ніби нема…
— Приходьте.
— А прийду, прийду, бо, значить, син женитись надумав, то…
Гайворон знову поминув кузню, щоб не бачили його, і берегом вийшов до контори колгоспу.
— Платоне! — гукнув Підігрітий.— Зайди.
Потиснув руку і запросив у сільраду.
— А я оце хотів до майстерень іти,— сказав Макар.
— Чого?
— Були в мене Тетяна і Мотря Славчук з першої бригади. Такого гармидеру наробили! Все за ті ясла. Казали, що з тобою говорили…
— Та говорили…
— Треба нам щось робити, бо обіцяли ж на зборах. Не можна нам без ясел.
— Де ж ми їх відкриємо?
— Давай порадимось… Хочу просити, щоб ти на себе це взяв.
— Але я… у мене інші плани, Макаре Олексійовичу, я не зможу.
— Зараз це найголовніше, Платоне. Одним словом, таке тобі доручення. Збери хлопців і дівчат, подумайте.
Платон пригадує свій виступ на зборах, сьогоднішню розмову з Мотрею і думає про те, що він не може зараз відмовитись. Доведеться ще побути в Сосонці тиждень.
— Гаразд, але де ми відкриємо ці ясла? — запитує.
— Може, тут? А ми десь з Колядою розмістимось…
— Тісно. Стеля низька, а це ж діти,— оглядає кімнату Платон.— А знаєте, що, Макаре Олексійовичу? Давайте ми зробимо ясла в клубі. Все одно треба будувати новий, а там можна відгородити три кімнати, а дві залишимо для бібліотеки. От ходімо, подивимось.
У сінях Гайворон майже зіткнувся з Кутнем. Той широко посміхнувся Платонові. Здавалось, що навіть його шкіряна куртка сміялась металевими зубцями блискавок.
— Ось агронома привіз,— сказав Коляда,— ледве впросив… А ви ж це куди зібрались?
— Ходімо з нами,— запропонував Підігрітий,— дуже важлива справа.
Раніше Коляда нізащо не пішов би, коли б його отак покликав Макар, але міняються часи… Після обшуків та анонімок, коли Підігрітий ходив по селу, вибачався перед людьми, його немов підмінили. Не до Коляди, а до Снопа почав ходити вечорами, а то в Лісняка сидить та дивиться, як той малює. Зустріне Коляду, то вже не усміхається улесливо, як раніше… Видно, на їхньому боці силу почув Підігрітий…
— Що ви мені голову морочите якимись яслами! — сердито човгає чобітьми Коляда.
— Це рішення партійної організації,— спокійно відповідає Макар,— і ви його будете виконувати, Семене Федоровичу. Розбагатіємо — новий клуб збудуємо, а тут відкриємо ясла…
— Тут можна буде обладнати кухню,— заглядає в якусь комірчину Платон.— Тут проб'ємо вікно — ще буде одна кімната. Тільки ж стіни страшні…
— Дівчата побілять. Підрахуй, Платоне, скільки треба дощок, скла, вапна, і хай Семен Федорович виписує,— сказав Підігрітий.
— Де я вам його наберу?
— Знайдете. Піднімай, Платоне, комсомол, та покажіть, на що ви здатні. А я вам плакатів підкину.
Біля контори, обіпершись на різьблений стовпчик ґанку, стояв Кутень. Коляда махнув йому рукою, мовляв, почекай, а сам одвів Гайворона за клуб.
— Повір, Платоне, не моя вина,— промовив, заглядаючи в очі.
— Яка вина?
— Тебе ж хотів на агронома… І сьогодні до Бунчука ходив, просив, щоб призначили,— не хоче. Так що ти не думай, що я той…
— Я нічого не думаю, Семене Федоровичу.
— Буду просити тебе, Платоне, коли що — порадь, підкажи, бо ти ж знаєш толк в агрономії…
— Мої поради вам, Семене Федоровичу, не потрібні. І не тільки вам — нікому. На жаль, нікому…
— Може, ти, Платоне, бригадиром став би? — промацує Коляда.
— Ні, спасибі.
— А я так хотів, так хотів. Я до тебе, Платоне, з душею… Те, що колись було між нами,— забудь.
*
Біля хати Платона зупиняє пісня. Дзвінкі хлопчачі голоси виводять бозна-ким принесену розповідь.
Заспівує Васько:
Ой да командир наш —
Не труслівой, он всьо…
Врем'я…
І десять, а може, й двадцять голосів підхоплюють:
Впереді-і-і…
Получіл большу-гую-ю ра-ану-у
Йот банді-гі-гі-та подлеца…
Платон стоїть на порозі, боїться стривожити не тільки пісню, а й хлопчачі думи.
Ой да жив я бу-у-уду,
Не забу-гу-гу-ду…
Красним зна-га-га-м'ям награжу…
Платон рвучко відчиняє двері і завмирає на порозі, з піднятою у військовому привітанні рукою:
— Здравія желаю, товариші солдати!
— Ура-а! — вихоплюється один голосочок.
— Ура-а-а! — лунає за мить на всю хату. Та куди там, на всю вулицю, на все село, а може, й на весь світ…
Гайворон не знає, в чім річ, але вітається за руку з кожним із двох десятків Васькових товаришів. На столі лежить все, що принесли вранці добрі молодиці.
— Що у вас тут, женитись хтось задумав чи в армію проводжаєте? — голосно запитав Платон.
— Та це ми… до Васька.
— Він каже, що за рік на штири пальці виріс,— доповідає Платонові Тимко Чемерис — мале, зашмаркане хлопченя.
— Васькові сьогодні вже одинадцять. А мені — десять буде.
Платон тягне брата одинадцять разів за вуха і цілує в щоку. Васько пахне медом. Всі хлопчики пахнуть медом… Платона садовлять за стіл і їдять уже мовчки.
— Може, ще, хлопці, заспіваємо? — підморгує Платон Тимкові.
Хлопчак раптом стає серйозним, підводиться з лави і тихо-тихо починає:
Чорноморець, матінко, чорноморець…
Вивів мене, босую, на морозець…
Вивів мене, босую, та й питає.
І всі:
Чи є мороз, дівчино…
Чи немає?..
Гіркий клубок підкотився Платонові до горла, й він тихо вийшов на подвір'я.
Хлопчики пахли медом…
Над селом летіли гуси…
22.
Данило Вигон зайшов до Коляди вранці і поклав на стіл берданку:— Здаю пост, Семене Федоровичу.
— Це ж як?
— Переходжу до трактористів. Хлопцям без мене важко буде. Вчора Сніп приходив, просив. А в тій коморі й стерегти нічого.
— Що ж, ідіть,— погодився Коляда.
Данило бачив, як трактористи виводили машини на польовий стан, тому забіг додому на хвилинку, взяв ще звечора приготовленого кошика, одягнув чисту сорочку і через городи та левади поспішив у поле.
На польовому стані зеленів свіжофарбований вагончик з прапорцем на дашку, стояли, прикриті солом'яними матами, бочки з пальним, культиватори і лежали стосами борони. У вагончику всі стіни були обвішані плакатами з особистої колекції Макара Підігрітого. Поки вчора дівчата мили та шкребли дощане пристановисько трактористів, Макар власноручно чіпляв свої плакати. На поличці стояли нові чашки, а в куточку — оцинковане відро з прив'язаною до дужки квартою.
Данило Вигон відірвав кварту і закинув ланцюжка, потім вийняв з кошика вишиваного рушника та велику паляницю.
Машини вийшли з села і, з сівалками, плугами на причет, шикувались у довгу колону.
Вранішній морозець посріблив поля. Це єдине, на що він ще мав право в ці березневі дні.
Першу машину, як і годиться, привів Ничипір Сніп. Він вийшов з кабіни, привітався з Вигоном. Під'їжджали інші трактори. Вигон пішов у вагончик і вийшов звідти з хлібом-сіллю на рушнику.
Уклонився трактористам і хліб віддав Снопові.
— Візьміть на щастя, на добро.
Ничипір поцілував хліб і теж уклонився Вигонові та хлопцям:
— Спасибі вам, Даниле, на доброму слові та привіті, а вам, хлопці, на роботі. З весною вас, з хлібом і щастям…
На газику під'їхали Коляда, Кутень і Підігрітий. Семен Федорович виголосив промову, побажав трактористам успіху.
Ничипір Сніп призначив п'ятьох трактористів закривати вологу, а решту послав з Платоном.
— Закінчите ясла — сядете на машини.
Хлопці неохоче повертались у село.
У клубі розпоряджався Никодим Динька. Він показав Платонові, де треба ставити перегородки, де мурувати піч.
— Тільки ж робіть на совість, бо це ж діти. Ой, перевівся теслярський рід… Максиме, як же ти двері навішуєш?! Без мене ви тут, хлопці, нічого не зробите, їдять його мухи з комарами.
— То покажіть,— просить Максим.
— Мені ж треба йти ліжечка робити, хоч розірвись…
— Никодиме Сидоровичу, а ви б попросили, щоб вам у майстерні Полікарп Чугай допоміг,— порадив Платон.
— Щоб я отого палія просив?! — аж скипів Динька.— Я його бачити не хочу.
Гайворон знав, що кілька днів тому Полікарп прийшов зі своїми теслярськими інструментами до клубу. Було ще рано, і в комірчині порались тільки Никодим з Юхимом, вставляючи широку віконну раму. Полікарп зняв шапку:
— Я ось… прийшов, може, пособлю чим…
— Обійдемось без тебе,— навіть не оглянувшись, відказав Динька.
— Чого ж, я на теслярській роботі знаюся, Никодиме…
— Хай допоможе,— шепнув Юхим Диньці.
А той:
— Не твоє діло! — Потім до Чугая: — Як баби дізнаються, що ти тут майстрував, то дітей не принесуть… Корчуєш пеньки в лісі, ото й робота твоя.
— Я знаю,— тихо промовив Чугай.— Серце у вас, Никодиме, кам'яне.
— Ти спалив мою хату, а я повинен христосатись із тобою, так? А не діждеш! Ти ще дякуй, що з села тебе не вислали. Дочку пожаліли.
Чугай мовчки вийшов з клубу.
І тепер, при одній згадці про Чугая, Никодим Динька втрачав рівновагу та міг кричати до вечора.