Гілея

Микола Зарудний

Сторінка 40 з 65

Отже, поспішати не було потреби. За цей час можуть статися події, які ще раз підтвердять звинувачення Лобана.

Петро Петрович помітив, як останнім часом прохолодою повіяло між ним і секретарем райкому. Звичайно, Мірошник знав, хто пише на нього заяви, хоча підтвердити своїх здогадок не міг. Інша справа Колишев, той не приховував зневаги до Лобана і якось на засіданні бюро назвав його наклепником і кар'єристом. Мірошник повинен був, звичайно, спростувати безпідставні твердження голови райвиконкому, але промовчав. І Лобан вирішив міняти тактику. Після кількох таких виступів, а Лобан умів підібрати факти, за ним утвердилася слава безкомпромісної людини, для якої правда – понад усе. І якби тільки Мірошник замислив проти нього якусь акцію, то всі знали б, що це... розправа за критику.

У виступах Лобан ніколи не допускав крайностей. Він підкреслював ініціативу Мірошника, навіть самозабуття в роботі, але звинувачував у лібералізмі, відсутності твердості і заграванні "з масами". Довести це можна було завжди, бо справді Мірошник був людиною м'якою і довірливою. Дехто цим користувався і не раз підводив секретаря. На останньому засіданні бюро Мірошник привселюдно змушений був визнати це. Навіть Колишев змовчав, коли Лобан припер їх обох до стіни, заявивши, що в чотирьох колгоспах він виявив колосальне окозамилювання і приписки. На бюро була зачитана передова стаття, написана Петром Петровичем для чергового номера газети. У цих колгоспах, не без відома деяких впливових людей, приховали майже тисячу гектарів посівів озимої пшениці, щоб таким чином потім збільшити цифру врожайності. Райземвідділ і прокуратура підтвердили це...

Лобан бачив, як розгубився Мірошник: для нього це було як грім серед ясного дня. Він ніколи не думав, що люди здатні на такий злочин.

– Друкуйте, Петре Петровичу, передову, – сказав Лобану. – Спасибі. Ми суворо покараємо порушників... Хоча ви могли б розповісти мені раніше, а не проводити розслідування самостійно.

– Розслідування, Романе Олексійовичу, вели мої кореспонденти, – відповів Лобан. – Наша газета елементарно виконувала свій обов'язок... Цього вимагає від нас партія...

– Усе правильно, Лобан, тільки прошу тебе, не зчиняй гвалту і не бий у дзвони, – сказав Колишев.

– Як вас зрозуміти? Ви хочете затулити мені рота? Тисячу гектарів...

– Я не про це. Ти сказав, що приписки робилися з благословення деяких... впливових осіб. Хто ці особи? Мірошник чи я?

– Я вам доповім, коли факти будуть перевірені... І на бога мене не беріть, – він вийшов, не попрощавшись.

...Після наради в обкомі Мірошник запропонував Лобану їхати в його машині, але той відмовився:

– Ще маю в редакцію зайти. Поїду з Пересувком... До речі, як там поживає Запорожний?

– Я дуже давно бачив його, – відповів Мірошник.

– Він знявся у нас з партійного обліку? – спитав Лобан.

– Звичайно, ще коли виїздив із Степового. А в чому справа, Петре Петровичу?

– Товариш Каїтан від імені робітників лісгоспу звернувся з листом до редакції, в якому наполягає, щоб Запорожного притягнули до відповідальності за зрив державного плану в Степовому, – пояснив Лобан.

– З хворої голови на здорову, так? – Мірошник ішов до виходу.

– Ні, я просто хотів довести до вашого відома, що справа із знищенням посадок лісу ще не закінчилася... Народ вимагає справедливості.

– Спасибі за інформацію, – холодно промовив Мірошник і пішов до машини, де вже його чекав Колишев. – Може, зайдемо повечеряємо, Дмитре?

– Поїдемо, Романе. Тобі треба поспішати, друже, – загадково сказав Колишев.

– Куди?

– Додому... Я дзвонив...

– Щось трапилося? – насторожився Мірошник.

– До тебе приїхала дочка...

– Варя? Не може бути! – Мірошник відчув, як у нього шалено забилося серце.

– Чекає, – Колишев відчинив дверцята машини.

* * *

Парамон завжди, повертаючись зі степу, заходив на розсадник по Марину. Випнувши груди, він вів її під руку урочисто, немов щойно од вінця. Дехто проводжав їх насмішкуватими поглядами, але Парамон не звертав на це уваги – він не приховував свого щастя. Жили вони з Мариною душа в душу, не проявляючи особливої ніжності, але з великою шаною одне до одного. Парамон був добрим батьком для Марининих дітей, і, мабуть, це було найбільше, що цінувала вона.

Він щодня голився, ходив у чистій сорочці – так уже пильнувала за ним дружина, та й сама помолодшала Марина, тільки інколи проступав в очах давній-давній смуток.

По неділях, коли всі збиралися в хаті, любив Парамон співати, йому підтягували діти й Марина, і тоді весь хутір нишкнув: ото вже хата щаслива. Діти вчилися в школі-інтернаті на центральній садибі радгоспу, привозили їх лише на вихідні, і Парамон усе робив для того, щоб цей день був святковий. Він продав свою хату і щедро витратив гроші на дітей – справив новий одяг, накупив усякої всячини Марині і розчулив її до сліз:

– Спасибі тобі, Парамоне, бо я вже й забула, коли мені щось дарували...

І лише тепер згадав Парамон, що найдорожчого подарунка він так і не віддав Марині: лежав і досі вузлик на дні Парамонового сундука.

Повечерявши, Парамон пішов у комору і приніс вузлика.

– Маринко, заплющ очі, – попросив дружину.

– Навіщо?

– Прошу тебе.

Марина заплющила очі, і Парамон накинув на неї легку прозору хмаринку.

– Тепер дивися!

Марина ледве вибралася з цього павутиння: махала руками, а воно знову падало пухом на голову, обвивало шию.

– Боже мій! – вигукнула Марина. – Це мені?

– Тобі, Маринко... Одягни...

– Я соромлюсь...

– Одягни, Маринко...

Марина пригасила лампу і, відійшовши в куточок кімнати, скидала з себе кофтину, спідницю. Парамон, відвернувшись, стояв біля вікна.

– Все, – ледве чутно промовила Марина.

Парамон підкрутив гнота, і жовтувате сяйво освітило Марину. Парамонові здалося, що це не вона. Посеред хати на долівці стояла русалка, яку бачив колись Парамон намальовану... І коси були розпущені – падали легкими хвилями на стрункий стан, і навіть посмішка була русалчина, загадкова...

– Яка ти красива, Марино, – прошепотів Парамон, він хотів обняти її, але не насмілився.

Хтось постукав у двері, і русалка вибігла в другу кімнату. Ввійшов Ілько Сторожук. Парамон не здивувався, бо не було такої хати на хуторі чи кімнати в гуртожитку, щоб там щодня не побував Ілько. До кожного в нього було діло, або його кликали на пораду чи й на сварку, щоб помирив.

– Вечеряти будете, Ільку? – вийшла вже переодягнена Марина.

– Може, доб'юся додому, то з Тетяною повечеряю... Казала, що подасть на розлучення, – посміхнувся Сторожук, а потім до Парамона: – Тебе викликав сьогодні Каїтан?

– Викликав. Я там бумагу якусь підписував, – пояснив Парамон, – щоб нам зменшили плана, бо ще ж треба засадити й ту площу, що вівці з'їли, то Каїтан сказав, що у нас не вистачить ні средствов, ні енергії. То я, значить, підписав.

– Молодець, – похвалив Ілько, – грамотний чоловік, одразу й видно... Ну, а про Івана Запорожного що там написано?

– Про Запорожного? – морщив лоба Парамон. – Про Івана, значить, пише, що він... слово якесь не наше...

– Фальсифікатор, – підказав Ілько.

– Точно, – підтвердив Парамон, – і дезертир... Відкрив мені очі Степан Стратонович, а я думав, що Запорожний чоловік справжній, а воно виходить...

– Що виходить? – спитала Марина. – Кажи!

– Каїтан каже, що Запорожний все оце навмисне робив, щоб... втекти з хутора. Відмовитися боявся, щоб з партії не виключили, то він, значить, підлаштував усе так, щоб його зняли за порушення агротехніки... О, – Парамон прицмокнув язиком і підняв продимленого тютюном пальця. – Хитрий. А тепер цю кашу Каїтану розсьорбувати доводиться... І старого чабана він тоді навмисне від отари забрав...

– А це навіщо? – ще спокійно спитав Ілько.

Діло ясне, – нахилився Парамон до Ілька, – щоб замести сліди... Та ділянка, яку знищили вівці, була посаджена за методом Вигдарова, без торфу... Тепер спробуй доведи, на чиєму боці правда.

– Це брехня, – промовила Марина. – Я ніколи не повірю, щоб Запорожний...

– Мартинюк говорив Каїтану, що все це Вигдаров з Іваном зробили, а ти – "брехня", – ображено сказав Марині Парамон. – Не я вигадав, а люди кажуть...

– І я тобі кажу, Парамоне, що брехня, – насупився Ілько. – Це Каїтан хоче втекти звідси і все звалює на Запорожного. Що плани завищив, бо хотів вислужитися, знищив ліс, щоб замести сліди...

– Хіба ти не знаєш Івана, Парамоне? Невже ти забув той перший рік, коли він приїхав у цей степ? – з докором похитала головою Марина. – Ти забув, як ми садили ті лісочки, як тачками возили торф...

– Я не забув, Марино, але Каїтан каже, то я мушу слухати...

– А ти знаєш, що сказав Каїтану Карагач? – спитав Ілько.

– Карагач – діло інше, він лютий ворог Іванів, той що хоч наговорить, а я мовчав і слухав, – відповів Парамон. – Знаєш, що було колись між ними?

– Знаю. Так цей "ворог" сказав Каїтану, що не простить йому, коли щось станеться із Запорожний...

– Чув? – нервово прикушувала губи Марина.

– Сказав Карагач, що піде в обком партії, до ЦК, якщо буде треба.

– І я піду, – сказала Марина.

– Я не проти, але... – опустив голову Парамон, – коли начальство каже, то...*' Що ж мені робити, Ільку?

– Роби так, як підказує твоя совість. – Сторожук заправив порожнього рукава за пояс. – Марини спитай. Вона знає.

...Каїтан перестрів Сторожука біля контори:

– Усіх оббігав?

– Ще ні, – спокійно відповів Ілько.

– Ти мені, Сторожук, палиці в колеса не вставляй, бо я не подивлюся, що ти партгрупорг...

– Ви мене, Степане Стратоновичу, не лякайте, бо я вже ляканий. І в піжмурки з вами грати не буду і під вашу дудку не танцюватиму. Чого ви хочете, скажіть?

– Справедливості, – відрубав Каїтан, згадавши Лобана. – І я доб'юся... А ти не заривайся, Сторожук, бо невідомо, чи буде ще те весілля, чи ні...

– Яке весілля? – здивувався Ілько.

– Кажуть, що Мірошник у твої зяті... проситься... Чи, може, вже й хрестини разом із весіллям відгуляємо? – Каїтан розсміявся і пішов у контору.

* * *

За обідом Сергій вибрав все-таки момент і шепнув Марті, яка снувала з підносом поміж столиками їдальні.

– Приходь у кіно, чекатиму.

Марта ледь кивнула головою, щоб не привертати уваги офіцерів, їй і Сергієві здавалося, що ніхто й не догадується, які стосунки між ними.

37 38 39 40 41 42 43

Інші твори цього автора: