Такі дні в Капкарі перетворювалися на свята. Дід Микита вже зранку починав розтоплювати в клубі грубу. Груба страшно диміла, старий лаявся, кляв майстра, що склав її, а потім згадував, що це він сам її складав, і замовкав. Дітвора весь день крутилася в клубі, заважала дідові наводити порядок; той сердився, бурчав, та малі бешкетували ще більше. Нарешті грубка розгоралася, переставала диміти, і все село, вдягнуте якнайтепліше, збиралося до клубу.
Кіношники, як їх тут називали, привозили на санях движок і кінострічки в залізних коробках. Движок ставили зовні, під дверима клубу. Коли міняли стрічки, його зупиняли і обкладали снігом, щоб охолов.
Більшість капкаринців ніколи не бачила кіно, і майже всі фільми їм було важко зрозуміти. Під час перегляду вони голосно запитували, що не розуміли, кричали від здивування, багатьох слів не знали – ніколи не чули. Найчастіше кричали: "Де німці, а де наші?", хоч картини були зовсім не про війну. Через цей гамір не чутно було звуку, і тоді вже плуталось геть усе.
Ми з мамою вирішили, що перед фільмом коротко розповідатимемо зміст: де, коли і що відбувається. Поки ж мінятимуть стрічки та охолоджуватимуть движок, ми будемо пояснювати вже переглянуте детальніше.
Так і робили. Капкаринцям одразу все стало зрозуміло і цікаво. І вже потім без моїх пояснень кіно дивитись не починали. Якщо я була зайнята, могли чекати годинами.
– Не пускай, ось Миколаївна прийде, все розповість.
Коли ж я залишалась на ніч у Тібішеті або в Довгому Мосту, то все пояснювала моя мама.
Та одного разу трапився прокол. Вчителька радісно повідомила, що привезли цікавий фільм про школу.
– Тепер і я зможу пояснити, добре?
– Так, так, будь ласка, пояснюйте. Ви ж вчителька, краще за мене це зробите, – підбадьорила я її.
Але фільм виявився "Школа лихослів'я" Вільяма Теккерея. Довелося знову мені пояснювати. Як я не старалася, як не спрощувала, та не всі зрозуміли. Марія Іванівна дуже обурювалася, що фільм неправильно назвали, бо в ньому не було ні слова про школу. В чому ж тут суть назви, вона так і не збагнула.
Найбільше капкаринцям подобалися стрічки про війну, та їх було в ті роки ще мало. Після перегляду люди дивувалися, що ми з мамою бачили живих німців, і вони нас не вбили. Довелося коротко розповісти їм про окупацію.
Я сподівалась, що ці фільми їх хоч трохи розвинули. Інколи мені аж не вірилось, що вони жили у ХХ столітті!
-10-
Був сонячний зимовий день. Мороз десь градусів за тридцять. Сніг міріадами сніжинок виблискував, переливався на сонці, сліпив очі. В битих катанках ступати було зручно, здавалось, ноги самі несли мене. Мороз пощипував розпашілі щоки, кров струмувала, тіло було легке, пружне. Я любила мороз, любила справжню зиму.
Ось вже і дійшла до своєї "столиці" – Довгого Мосту, несла до лікарні річний звіт. Легко пройшла п'ятнадцять кілометрів, та ще залишалося найважче – вулиця до комендатури, де треба було відмітити свій прихід. Від цього настрій враз зіпсувався. Йшла вже повільно, пленталася, намагаючись відтягнути зустріч з комендантом.
Раптом почула:
– Привіт, україночко! Чому невесела?
Озирнулась – Микола, мій колега з Довгомостовської санепідстанції, і поряд з ним високий стрункий молодий чоловік.
– Знайомся, Оксано, це Іванко. Ми з ним разом були в таборі, а тепер знову зустрілись.
Зняла рукавичку, і велика міцна рука ніжно стиснула мою, затримала на мить. Від цього дотику стало чомусь так солодко, щемно. Мої очі зустрілися з його уважним, проникливим поглядом, і наче струм пробіг між нами.
– Ти куди, чому сумна? – запитав Микола.
А я мовчала, не знаючи, що казати. Не хотіла вже більше нікуди йти, хотіла лише бути поряд з Іванком. Такого зі мною ще ніколи не траплялося.
– Іванко західняк, – пояснив Микола, – можеш наговоритися з ним досхочу. Ти ж завжди нарікаєш, що майже не чуєш української мови.
– Так, я з Калуша, знаєте таке місто? – підтвердив Іванко.
Який приємний голос і яка чиста українська мова! Я все ще остовпіло мовчала, не в силах відвести погляду від очей, які мене гіпнотизували.
– Ходімо до нас, – запросив Іванко, – вдома тато з мамою, ми тільки недавно усі з'їхалися.
Погодилась, аби лише бути біля нього. Завернули в невеличкий провулок. Микола кудись подівся, я навіть не помітила куди і коли.
В сінях Іванко струсив сніг з моїх катанок, не зводячи з мене ласкавого але чомусь дуже сумного погляду. Зняв рукавички, став зігрівати мої руки у своїх долонях, дмухав, тихенько доторкаючись губами моїх пальців. Зі мною коїлось щось дивне. Ніколи нікому я б не дозволила цього, а тут мені хотілося, щоб він не відпускав моїх рук.
З кімнати нам назустріч вийшла старенька мати. В квітчаній хустині, розшитому кептарику і з низкою намиста на шиї – справжня українська Мати.
Я опям'яталася і голосно привіталася:
– Слава Йсусу!
– Навіки слава! – обличчя матері розквітло усмішкою, а в очах з'явились тепло і ласка.
– Мамо, знайомтеся, це – Оксана.
– Йой, то пані наша, з України, – жінка поцілувала мене в щоку. Я ж нахилилася і поцілувала її натруджену, мозолисту руку.
З оберемком дров зайшов знадвору батько. Високий, худорлявий, з сивими вусами. Поставою Іванко вдався в батька, а от лагідними і такими сумними карими очима – у матір.
В хаті було затишно, тепло; потріскували дрова в грубці. Сиділи втрьох біля столу і розмовляли… Їхня мова була такою гарною, співучою, чистою, а в мене ж часто проскакували русизми.
– Нічого, нічого – заспокоював мене Іванків батько. – В нашій говірці багато чужих слів. Ви були під Росією, ми – під Австро-Угорщиною. Не маємо своєї держави. Винищують нас, українців, і мову нашу, і наші душі.
– Мали трьох синів, – розказував далі. – Двоє старших загинули. Одного на фронті вбили німці, бо воював за радянську владу, другого – совєти, бо воював за Україну…
– Так, за Україну, – мати втерла краєчком хустини гірку сльозу.
– Найменшого, – продовжив батько, киваючи на Іванка, – який учителював у Калуші, засудили в табори на десять років… А взимку 1944-го, перед Різдвом, все село загнали в товарняки, як худобу, і вивезли до Сибіру. Менше половини дожили до тепла. Хворіли, замерзали, особливо старі та діти. Могили не викопаєш – земля мерзла, а сил нема. Так і лежали, сердешні, на морозі, чекали тепла... Ми більше двох років просилися, писали, доки нам дозволили з'єднатися, приїхати до Іванка. Були ж, слава Богу, недалеко – в Іркутській області.
Мати, не стримавшись, розплакалась.
– Мамо, тату, Оксана знає все це добре, з таборів же потрапила сюди.
– І справді, що ж це ми, старі… Простіть, діточки, і вам дісталося не менше.
– А ти була коли-небудь у нас у Західній Україні? – змінив тему Іванко.
– Ні, на жаль, не довелося. Але читала багато і наче наяву бачила ваші мальовничі Карпати, гірські річки, отари овець на полонинах, тривожний голос трембіти…
Потім я розповіла про красень Київ, його церкви, собори (більша частина яких знищена), про славетний Дніпро, голод тридцять третього, німецьку окупацію, про батька, що відбував у таборі свої десять років за український націоналізм.
Весь цей час Іванко не зводив з мене захопленого, але чомусь сумного-пресумного і ніби трохи винуватого погляду.
Нам всім було так добре. Виникло відчуття, ніби ми давно знайомі, а зараз просто зустрілися після довгої розлуки.
Я теж не зводила очей з Іванкового обличчя. Орлиний (з горбинкою) ніс, тонкі, різко окреслені губи, трохи важке підборіддя і очі, очі, від яких не могла відвести погляду. Мати це помітила, ласкаво всміхнулася.
Раптом Іванкове обличчя скам'яніло, погляд відірвався від мене, на чоло лягала тінь.
Оглянулася – на порозі, в дверях другої кімнати, стояла невисока молода жінка, а з-за її спідниці виглядала дівчинка років трьох.
Запала тривала, напружена мовчанка. Нарешті мати пояснила:
– Це ж наша невістка Аня та онука Оленка, – проказала поспіхом, ніби виправдовуючись. – Аня працювала лікарем в тому ж таборі, де сидів Іванко. Вона його врятувала – цинга, запалення легень, вже помирав. Вилікувала, виходила. Вільна, а поїхала з ним у заслання, хоч сама руська мордовка.
Слухала, як уві сні, не могла зрозуміти. Ніхто не попередив. А я ж думала… Нічого-нічого, тільки б серце не калатало так голосно.
І в уяві постав високий худий доходяга з температурою на нарах в брудному й холодному бараці. А смерть – за плечима, а вранці – бирка на посинілій холодній нозі. Ой! Ой…
А вона ж врятувала. Так, врятувала від смерті, від небуття. Якби не Аня, якби не вона, не було б Іванка вже на світі; не пізнала б його, не побачила б його обличчя, очей, що так збентежили мене.
Хвиля доброти, подяки наповнила мене. Підійнялася назустріч цій жінці. Її насторожений погляд потеплішав, на устах з'явилася несмілива посмішка. Познайомились.
– Вот присыпала Леночку и сама уснула. Затем слышу такой оживленный разговор и все на вашем языке. Не хотела вмешиваться, все слушала. Да вот пора обедать. Вы давно знакомы с Иваном?
– Та ось зайшла за книжкою й розговорилися, – зніяковіла я.
Пильний погляд ковзнув по мені – вірити чи ні? Мабуть, жіноче серце щось відчуло.
Я почала розмову з Оленкою. Дівчинка відповідала російською.
– А українську мову знаєш? – спитала малу.
– Нет, здесь она не нужна нам, – пояснила за неї Аня. – Вот бабушка с дедушкой может научат. Давно приехали, а все больше молчат. Я удивилась, что с вами так розговорились.
Батько розкурив люльку. Мати з Іванком почали накривати на стіл до обіду. Я слухала, як Оленка декламувала російські віршики.
Раптом з другої кімнати долинув дитячий плач. Схопилась і разом з матір'ю зайшла. На подушках розкинув ручки рожевощокий, розпашілий від сну малюк.
– А это наш сынок Ванюша! – Аня дала мені його, а сама пішла за чистими пелюшками.
Притиснула до себе це малесеньке тепленьке тільце. Синочок! Його! Але не мій! Діти, двійко… Врятувала та й оженила на собі… Одружився, мабуть, з подяки, а не з любові. Не любить її, не любить! Мало не крикнула на весь голос. Перехопила подих, закусила губи й трохи опанувала себе. Відмовилась від запрошення на обід, похапцем попрощалася. Аня спостерігала за мною насторожено.