Пісні їхні були такі ж печальні, як і там. Це була не різноплемінна, багатоязична Візантія. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по Полянській, Сіверській — по своїй рідній землі.
Преслава з'явилась перед ними рано-вранці, коли вони подолали ще один, чи не найбільший, перевал. Зупинившись, вийшли з колісниць, довго милувались городом, що нагадував гніздо орла серед гір. На тлі гір, то тут, то там уже вкритих снігами, город як на долоні стояв перед ними — на стрімких скелях, з високими кам'яними стінами навкруг теремів і церков, з вежами, на яких вітер роздував знамена. Здавалося, до нього було зовсім близько.
Проте колісниці петляли схилами гір ще цілий день.
І тільки тоді, коли сонце вже торкалось вершин далеких гір, а з долини почали підійматись тумани, опинились вони перед високою кам'яною стіною, яка вранці здавалась такою близькою, — біля мосту і воріт Преслави.
У Преславі в Золотій палаті болгарських кесарів все блищить і сяє. Палата справді нагадує Магнавру — Золоту палату візантійських імператорів. У східній частині, як і там, стоїть позолочений трон, над ним у конху — образ Христа, перед троном — крісла для родини кесаря, ліворуч — срібні ворота, через які входить кесар, праворуч — завіси, за якими під час церемоній стоїть хор, в глибині — завіса й двері, через які входять після дозволу кесаря.
А хіба тільки ця палата нагадує в Преславі Візантію? Все в Преславі робиться, як у Візантії, кесар хоче бути схожим на візантійського імператора, його оточують боляри, кметі, топархи, він щедро роздає їм землі, ліси, париків* (*Парики — раби.).
У Золотій палаті було повно боляр, кметів. Вони, як стовпи, стояли попід стінами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кінці ж палати, на високому помості, на стільці з золотими оковами, сидів кесар Болгарії Петро — у пурпуровій хламиді, підперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках, а поруч із ним — у білій, оздобленій золотом сукні, з червоним корзном на плечах і в царських черевиках — василіса Ірина.
Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, — гордо, сміливо, в супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й сли поклали перед престолом кесаря дари — хутра, білий зуб, срібну зброю для кесаря, київські емалі — для василіси Ірини. У цей час за завісами палати заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.
Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її здоровая, куди думає далі прямувати.
Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров'я йому, василісі й дітям.
Тоді кесар подякував княгині за її побажання й запросив пообідати з його родиною. Усе було так само, як і в Константинополі, з тією хіба відміною, що кесар не затримував княгиню в Преславі, а, навпаки, швидше хотів розпрощатись з нею.
І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою, тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця. За кожним словом він згадував ім'я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.
Зате жона його — василіса Ірина — була повною протилежністю кесареві. Одягнена в царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.
Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.
Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом, дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою. Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.
Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись: тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і кметів, а від Ольги були дві княгині-родички її, три купці, три сли та ще священик Григорій.
Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів і навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб'є твердих кам'яних скель.
Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він, виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре пам'ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувала про щось інше.
Так і скінчився обід — у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну молитву.
Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала цесареві, що приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.
— Так ми ж нібито про все вже й поговорили, — винувато відповів кесар, шукаючи очима василісу.
Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з своїми родичками, купцями й послами.
— Ні, кесарю, — зухвало промовила княгиня Ольга. — Я приїхала здалеку до Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.
— То говори! — неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.
— Ви йдіть! — звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти кесаря...
Тепер вони були вдвох — кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.
— Я, кесарю, хотіла сказати, — почала княгиня Ольга, — що їхала сюди не марно, а з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди сюди приходили руські люди...
Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.
— Я хотіла сказати, — вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, — що в дні давно минувші наші люди були міцно зв'язані між собою, наші князі й ваші кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були страшні, а, навпаки, всі боялись Русі й Болгарії...
— Болгарії й зараз бояться, — гордовито промовив кесар Петро, — на Болгарію ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов...
— Русь також ні на кого не нападає, — посміхнулась княгиня Ольга, — і на Русь нині ніхто іти не сміє, — ми бережемо мир і любов... Але, кесарю Петре, нині світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині... Зараз я об'їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія не мають доброго миру з Візантією...
— Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань...
— Я хотіла би, — промовила й зітхнула княгиня Ольга, — щоб Болгарія жила в мирі з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на Болгарію або на Русь?
— Я не хочу війни, я тридцять літ... — твердив кесар.
— А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? — ще раз запитала княгиня Ольга.
Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:
— Пам'ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію — Русь захистить її, аще нападе на Русь —матиму я болгар за спільників і друзів...
— Болгарія ні з ким не має ряду... Я не хочу війни... Я тридцять літ не мав брані... Ні, княгине, ні...
— А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?
— Ні! — схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. — Я не воєвода, я хворий, я молюсь... і нікуди не поїду.
— Тоді прощай, кесарю Петре, — закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. — Я піду. Болять мої кості й серце.
Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов з кутка світлиці й став навпроти кесаря.
— Болгарія повік шкодуватиме, — сказав він, — що кесар її Петро так говорив з київською княгинею.
— Що ти сказав?
— Я сказав і бачу, що, коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не може. Горе Болгарії, кесарю Петре!
Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити й василевсам.
І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений з людського черепа.
Кесар Петро знав колись, що це за келих, — покійний батько його, кесар Симеон, не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров'ю, але загинув, як пес, біля Анхілоя... У важкі години свого життя, — а життя в нього було завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, — кесар Симеон пив тільки з цього келиха.
"І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келихам, — говорив синові каган Симеон.
Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.
Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко від черепа на тій самій полиці.