Він переступає промінь місяця на підлозі, скрадається в тіні під стіною, де висять доспіхи батька Святослава.
Але це тільки почулось — у теремі тихо, ніде не чути ні людського голосу, ні кроків, сплять усі, в сінях стоїть сторожа.
Переходи, темні знамена під стінами, скісне проміння з високих, вузьких вікон, тихі, нечутні кроки на мостинах — далі й далі йде князь Володимир, зупиняється, стукає в двері, жде, чує напружені удари свого серця.
Юлія відкриває двері палати. За нею — півтемрява, промінь місяця ледь торкнувся вікна, блукає на стінах, столі, ложі.
— Як я рада, що ти прийшов, — шепоче вона. — Тільки-но навіть молилась, щоб це сталось.
Володимир ступає вперед, сідає біля столу.
— Що молитва? — говорить він. — Ти мене кликала, от я й тут.
— Я знала, що ти прийдеш, спасибі тобі, княже.
— Сядь, Юліє! — каже Володимир. — Ти мені щось мала сказати?
— Так, — відповіла вона. — Я хотіла тобі багато сказати.
Юлія сідає на лаві так, що плече її торкається його плеча. У місячному сяйві він бачить близько перед собою обличчя, поділене навпіл, ніби ниткою перерізане чорне волосся, тонкий ніс, що здригається від напруженого дихання, уста, очі — великі темні очі, в яких тремтить відсвіт місяця, — о, він знає ці очі, уста.
— Ти запитуєш, княже, що я хотіла тобі сказати? Невже ти сам не знаєш, не відчуваєш цього?
Вона кладе руку на його плече, й він чує, як тремтять, торкаючись тіла, її пальці.
— Ти знаєш, — відповідає Володимир, — що я не був у Києві, їздив у землі.
— Але ти давно повернувся звідти.
— Так, давно... Я вже три дні тут, на Горі.
— От бачиш! Три дні — це дуже багато, невже ти всі ці дні не хотів мене бачити?
— Я скажу правду, Юліє. Так, я хотів тебе бачити, але не смів, я ж говорив тобі — в городі Полотську жде мого слова Рогніда.
Пальці Юлії стискують плече Володимира.
— Скажи правду, княже! Ти любиш її? Мовчиш? Чому?
— Ти мене марно про це запитуєш, Юліє, бо знаєш, що я давно, ще в Новгороді, а потім у Полотську, нарік Рогніду своєю жоною. Нині я одержав від неї грамоту.
— Знаю, — виривається в Юлії, — чула, що приїхали гінці з Полотської землі.
— Добре, — посміхається Володимир, — що ти знаєш про полотських гінців, це справді вони привезли грамоту від Рогніди. Але ти не знаєш, що вона пише мені, Рогніда; вона, Юліє, носить під серцем мою, рідну мені дитину...
— Так, — Юлія рвучко приймає з плеча Володимира свою руку, — я розумію, чому ти не приходив до мене... А що тепер робити мені?
— Юліє! — говорить він. — У ту ніч ти мене питала, що тобі робити, і я сказав: ти — жона брата мого Ярополка, якому віддаю честь як князеві, тобі такожде належить честь і слава як княгині.
— Ти щедрий, віддаючи мені честь і славу, — засміялась Юлія. — Але я... жона твого брата, нині...
— Ти чому замовкла? — відчуваючи гіркоту її сміху, запитав Володимир.
— І я непразна, княже Володимире, такожде ношу дитину під серцем...
Він підвівся з-за столу, став перед нею.
— Чия це дитина? — Він дивився на неї — в очі, де, як дві голубі намистинки, блищав відсвіт місяця, на закушені уста.
— Я не знаю, чия вона! — вирвалось у Юлії. Володимир одірвав від неї свої очі, подивився навкруг — на стіл, де стояли корчага й два келихи, на ложе...
— Ні, ні, — долетів до нього шепіт Юлії, — ця дитина — плід нашої любові.
Володимир ніби не чув останніх її слів, жах того, що сталось, огорнув його душу, стиснув серце. Він важко сів на лаву, спер голову на руки, довго сидів так, поринувши в свої думи, Юлія ж стояла, ждала.
— Колись, — підвівши нарешті голову, почав Володимир, — ти сказала, що боїшся йти сюди, в цю палату, бо тобі ввижалась тінь мужа твого Ярополка, я ж сказав, що це тільки здається, і сам пішов з тобою, бо тоді тіні цієї не було.
Він помовчав якусь хвилину, пригадуючи, либонь, усе, що тоді сталось.
— Пізніше, в іншу ніч, — говорив Володимир, — вже я сказав, що тінь Ярополка стоїть між мною й тобою, проте тоді вже ти не згодилась, а сказала, що її не було й немає... Але вона була, є, буде; тінь Ярополка стояла й стоїть між нами, зараз це вже навіть не тінь, а його дитя — кров, голос, серце... Якщо ж це дитя моє, тим страшніше мені буде жити в світі: тінь брата Ярополка вічно стоятиме передо мною...
— Володимире! — скрикнула Юлія. — І це твоє останнє слово?
Обернувшись до неї, він довго дивився на її обличчя так, ніби ніколи раніше його не бачив. І правда — тієї Юлії, яку він знав, цілував, пестив, уже не було, на нього дивилося красиве, але чуже обличчя, чудові, але далекі очі...
— Я тебе не винувачу, — обхопивши голову руками, сказав Володимир, — винен сам, тільки я в цьому винен. Важко, о, як важко буде тепер мені жити в світі, не знаю, коли і як спокутую свою провину. Тобі, Юліє, буде легше, в тебе народиться дитина, може, буде це син, ти, як княгиня, житимеш тут, на Горі, — заради себе й сина. Я дбатиму про тебе і про нього...
— Ти говориш, що дбатимеш про мене й свого сина? — посміхається, скрививши уста, Юлія. — Що ж, за це, княже, спасибі. Але про мене тобі не доведеться дбати, — скоро ти не побачиш мене в Києві.
— Ти хочеш повернутись назад у Константинополь, до своєї царської родини?
Юлія якусь хвилину мовчала, а от схитнула головою, промовила рішуче, хижо:
— Слухай, Володимире, прощаючись з тобою, скажу правду: я — така ж небога василевса Романа і сестра Василя, як ти — імператор. Ти — син рабині, я ж була просто рабинею.
Ці слова в саме серце вразили князя Володимира, і він, незважаючи на власний біль і розпач, крикнув:
— Боги! Який же нещасний і безталанний був брат мій Ярополк! Кому він повірив — тобі, імператорам, Візантії?
— Прийде час, — зухвало сказала Юлія, — і тобі також доведеться повірити Візантії. А тепер прощай! Я зроблю не так, як ти бажаєш, сама собі дам раду. Про сина ж тобі доведеться подбати, він віддячить за себе й мене...
Темно не тільки в княжому теремі, жоден вогник не світиться і в теремах навкруг, воєводи, мужі, все боярство Гори любить раннього вечора добре випити й поїсти, тільки темніє, вимощується на пухових ложах і непробудно спить аж до світання.
Недалеко від княжого двору темніє терем боярина Воротислава. Поруч з ним стояв за частоколом терем воєводи Блуда, але його розібрали до пня, — так велів князь. Боярин Воротислав зруйнував і частокіл між дворами, нині це один двір. Пощастило бояринові — розкидаючи частокіл, знайшов під грушею міх із золотом, який закопав Блуд. Мертвому нічого не треба, живому знадобиться.
Зараз уночі на великому дворі Воротислава тихо, з вікон не пробивається світло, спить, либонь, боярин, жона його, діти, а в клітях і хижках дворяни.
Та ні! Тільки вікна завішені в теремі, у великій світлиці горять свічі, жона Яруна дістає з погреба корчаги, ставить на стіл солону веприну, квашені яблука, гриби.
Навкруг столу сидять бояри Коницар, Вуєфаст, Іскусєв, воєводи Вовчий Хвіст, Слуда. Усі вони добре підпили, на вгодованому обличчі Коницара рясніють зерна поту, Слуда непомітно розпустив уже черес на животі.
— Тиша! — каже Коницар. — Тиша велія в городі Києві. Служили Ярополку, служимо Володимиру.
Боярин Вуєфаст б'є Коницара по плечу, говорить:
— Ти ж сам, Коницаре, даєш йому золото.
— Не я, всі ми даємо золото, — хижо перебиває Коницар. — Але хіба ми подаруємо йому хоч би один золотник? Ні, княже Володимире, не таке тепер боярство, ми служили Ользі, Святославу й Ярополку, мали від них землі, ріки, ліси... Чуєте, бояри, через це ми й віру Христову прийняли: богові — боже, князеві — княже, а нам те, що дасть князь. Чи так говорю?
За столом лунають схвальні голоси — правду говорить Коницар, однодумне боярство Гори.
— Подивимось, — продовжує сп'янілий боярин, — що Володимир дасть нам? Прийшов, убив Ярополка. Що ж, не пощастило з нашим князем — присяглись служити Володимиру, надіємось, що він нам дасть. Проте поки що робочич ні про що не думає, каже — дай, дай, дай... Гаразд, я даю, ще й ще йому дам, але ж моя земля мусить давати приріст, худоба — приплід, а золото — ще золото.
Коницар замовкає. У світлиці настає тиша, надворі валують пси. Воротислав, що не сідає до столу, а прислужуеться пізнім гостям, виходить у сіни, тихо одсуває засув дверей і, скрадаючись під темною стіною, стоїть на причілку, слухає.
Пси замовкають, на Горі тихо, темно, вогник блимає тільки в сінях княжого терема, де стоять гридні. Воротислав повертається в світлицю, каже, що надворі спокійно.
Сполошені псами бояри й воєводи говорять тихше.
— А скажи мені, воєводо, — звертається до Вовчого Хвоста воєвода Слуда, — чи можна валами й городами загородити всю нашу землю?
— Не валами й городами загороджується земля, — хитро відповідає Вовчий Хвіст, — а воїнством, мечами...
— Де ж візьме Володимир це воїнство? — продовжує Слуда.
— Не відаю... Знаю, що відколюються й відколюються від Києва землі, радимичі й в'ятичі не платять дані, чорні булгари збирають рать, червенські городи лежать під Польщею, а є ще й Візантія.
— Так до чого ж ці вали й городи? — сміється Слуда.
— Не відаю, — повторює Вовчий Хвіст. — Думає Володимир загородитись валами, а чим загородиться від нас?
Довге й напружене мовчання панує в світлиці. Бояри й воєводи наїлись, напились, думають уже й розходитись.
— Багато на себе взяв останній Святославич, — каже, непомітно застібаючи під столом черес, Слуда, — хоче він, спираючись на землі, подолати нас, усю Гору... Та куди йому? Робочич, ключниці син, і сам такий, як вона...
Слуда говорить зовсім тихо, воєводи й бояри нижче схиляються над столом:
— Має, кажуть, жону в городі Полотську — Рогніду, а тут, переможений похоттю женською, мужеські жони розтляє, жонолюбець він, якоже і Соломон...
Усі сміються, знають, на що натякає Слуда, — княжий терем має товсті стіни, але Гора знає, що діється за ними.
5
Усю цю ніч князь Володимир не спав. Він не запалював свічі, місяць опустився за Щекавицею перед самим світанком, у примарному його сяйві князь сидів біля столу, дивився на стіни Гори, небо, зорі, що пливли одвічним своїм шляхом.
Глибокі й складні почуття хвилювали цієї ночі душу князя, — досі він діяв як полководець і князь, устрояв і давав лад Новгороду, вів полунощні полки супроти братовбивці Ярополка, подолавши його, став дбати про рідну землю, знав уже перемоги й поразки, але вірив, що все зрештою подолає.
І навіть те, що в городі Полотську він зустрів і нарік своєю жоною княжну Рогніду, а в Києві провів одну ніч з жоною загиблого брата Ярополка Юлією, — все це вразило, глибоко схвилювало, піднесло, але не тривожило його душі, він приймав це як усмішки долі, дарунки молодості.
Але виявилось, що це були не дарунки молодості, не усмішки долі — ніч у Полотську і ще одна ніч у городі Києві глибоко поранили серце Володимира.
Власне, ніч у Полотську не турбувала князя Володимира — він до цього йшов, і так сталось.