Але чомусь нас тримали у коридорі до сьомої години і до зали не пускали. Хлопців на вечір ми запросили з восьмого "В" класу. Чому саме з восьмого "В"? Усе просто: там навчаються ті, хто нам подобається. Боялися, що вони не прийдуть, але наші хвилювання виявилися безпідставними: прийшли всі, навіть Мільштейн і Андрєєв! Отже, ми — господарі! Ми — організатори! Завгоспа немає, завуча немає, директора немає і... радіоли теж немає!!! Ми вже пожалкували, що узялися за підготовку. Всі зібралися в залі і порядно посідали попід стінами: хлопці окремо, дівчата окремо. Сидимо і дивимося одне на одного: а що ж далі? Почали грати "у струмочок", але це не розвеселило, хотілося чогось іншого, неперевершеного. Виступи з віршами і піснями пройшли добре. І уривок зі "Сватання на Гончарівці" всім сподобався. Після самодіяльності з'явився акордеоніст, і розпочалися танці! Танцювали не всі. Я танцювала, Аза — ні; Люда взагалі не з'явилася. Борька танцював, Валька не танцював, Генка і Віталька танцювали, Фімка не танцював. А взагалі, всі хлопці — дурні: танці танцями, а що далі? Почали грати "у пошту". Я написала листи зразу п'ятьом; підписалася чужими номерами і раділа, спостерігаючи, як вони розгублено крутять головами. Й Андрєєву теж направила, але не підписалася, щоб не здогадався".
Розділ V. Від себе не втечеш
Зимовим вечором 1956 року тато розклав на столі адміністративну карту Радянського Союзу.
— Діти, мама хоче поїхати з Конотопу, і їй вже дещо запропонували.
— Мамо, а куди?
— Хочеться розпочати усе заново і десь на новому місці. У повоєнні часи мене запрошували до міста Рівне, пропонували кафедру педагогіки у тамтешньому інституті, але тоді ми з татом не відважились. Наразі ж мій колишній викладач по Академії Олександр Михайлович Арсєнь'єв став заступником Міністра освіти і запропонував два варіанта: Бугуруслан Оренбурзької області і Петропавловськ-Камчатський. В обох випадках йдеться про посаду директора середньої школи.
— Я — за Петропавловські — вигукнув Павлик.
— Спершу глянемо на мапу та почитаємо енциклопедію, — остудив сина тато. — Оця майже непомітна цяточка, це — Бугуруслан. В енциклопедії про нього лише кілька рядків: районний центр, вузлова залізнична станція, великий завод і краєзнавчий музей.
— Той самий Конотоп, — оцінила Наташа.
— Але поблизу Волга; пароплавом легко дістатися Кінешми, а там і до бабусі не далеко.
— До речі, поблизу Бугуруслана знаходиться село Аксаково — садиба відомого поета, — уточнила мама.
— Петропавловськ — обласний центр: він позначений подвійним кружальцем. Портове місто, з театром, чим вам не Одеса? І в Енциклопедії йому відведена ціла сторінка... До речі, він розташований на тій самій широті, що й Конотоп, тобто клімат має бути схожим.
— І на краю землі!
— Рік роботи на Камчатці прирівнюється до двох. Я б могла швидше вислужити пенсію, а Наташа за рік заробити стаж для вступу в інститут, — уточнила мама.
— Ура! Хай живе Камчатка! Море, вулкани, а після школи легше поступити до морехідного училища, — замріявся Павлик.
— Ви ж дивіться: квартиру вибирайте ближче до поліклініки, щоб я міг дошкандибати. Щойно облаштуєтесь, телеграфуйте, і ми з Артемком швидко до вас приєднаємося, — бадьоро проголосив тато.
Ставши на милиці, Гнат Платонович у сорок років вийшов на пенсію по інвалідності. Щоб не сидіти без діла, він зайнявся випилюванням лобзиком, але невдовзі відчув, що і руки втрачають силу. Єдиним джерелом сподівань на краще залишалася Тоня. Він їй співчував, вірив у її розум, наснагу і був готовий за нею хоч на край світу, аби тільки вона переборола згубну звичку. Зі свого боку Антоніна Геннадіївна, шукаючи утихомирення, занурилася у педагогіку. Ще обіймаючи партійну посаду, вона вибила для заводу дозвіл на відкриття власного вечірнього технікуму, і вдячний директор без недомовок узяв її викладачем історії КПРС, політекономії, філософії, психології і логіки. Здавалося, мрія здійснилась, але незбагненна туга гризла їй душу.
Крізь вагонне вікно Павка милувався краєвидами. Лише п'ять днів, як вони покинули Конотоп, а вже ось тобі — Урал. Стародавні, порослі темним лісом, небачено високі гори поважно розляглися обабіч рейок. Деінде на їхніх схилах виднілися невеличкі населені пункти з копальнями і кар'єрами; пригадалися казки Бажова. На поворотах вдавалося побачити паровоз, що відчайдушно чадив чорним димом, або останній вагон, із заднього тамбуру якого провідник мерехтів жовтим прапорцем. Їхній вагон — плацкартний; із гордістю за державу мама назвала його "суцільнометалевим". На відміну від загального, ще дощатого вагону, в якому він із татом їздив до бабусі, тут кожному пасажиру відведене окреме спальне місце. Павка і Наташа зайняли полиці у другому ярусі, а мама на нижньому. Навпроти неї їхала молода попутниця з дивним ім'ям Рина. З'ясувалося, що вона — вчителька російської мови і літератури та закінчила той самий університет ім. Герцена, до складу якого опісля свого закриття увійшла й колишня Академія комуністичного виховання. Виходило, що вони з мамою займалися в одних і тих самих аудиторіях і користувалися одною бібліотекою. Тож, їм було про що побалакати.
Щоб вираховувати відстань поміж станціями, Павка лічив телеграфні стовпи, що проскакували повз вікно (тато казав, що відстань від стовпа до стовпа сімдесят метрів), але, прислухаючись до балаканини, що точилася внизу, повсякчас збивався.
— Я вийшла заміж відразу після випускного вечора. Він моряк, і звуть його Анатолієм. Метр вісімдесят на зріст, першорозрядник зі спортивної гімнастики. До речі, корінний ленінградець, красень, і йому неймовірно пасує форма... Познайомилися ми на випускному балу Військово-морського училища, коли я була на четвертому курсі. Напередодні він отримав направлення на постійне місце служби і на третьому танці, це було танго, він освідчився. Я ж, хоч і закохалася з першого погляду, принципово промовчала. Він не образився, натомість, повертаючись із дальніх походів, приносив під інститут неймовірні квіти, і подружки повсякчас бігали на нього подивитися.
Куценький халатик не повністю прикривав тіло чарівної оповідачки, і Павці, зверху, було на що подивитися. П'янливий аромат незнаних парфумів запаморочував юну голову, і яка вже тут лічба стовпів?
— Мабуть, Анатолія перевели на Тихоокеанський флот, якщо ви їдете на Камчатку? — поцікавилася мама.
— Якраз, навпаки: я від нього тікаю. Проблема в тому, що я панічно боюся чоловіків. Бабуся, колишня дворянка, виховала мене в дусі благородних дівиць, і моє уявлення про кохання сформувалося на класичній літературі. Зрештою, коли у шлюбну ніч наречений приніс мене на руках до ліжка, я навіть не далася зняти трусики. І як він не умовляв, не улещував, я злякалася і не поступилася.
— Цей психологічний розлад відомий науці.
— Якийсь час Анатолій мирився, хоча спокушати не переставав. Раз повів мене у кінотеатр "Ударник", а квитки взяв у задньому ряду. Поряд умостилася парочка. Щойно згаснуло світло, дівчина хапкома стягнула з себе трусики, сіла другу на коліна і почала на них підстрибувати! Вона стогне, він сопе, — у мене зомління. Тут Анатолій запускає руку під спідницю, шарудить там і шепоче: давай і ми, любонько, давай! Я ж вирвалася і втекла із залу.
Попутниця замовкла, запхала у мундштук ватку, щоб не жовтіли зуби, і продовжила.
— Жили ми в його батьківській квартирі; він уходив у походи, а мене знаджували еротичні сни. Коли ж він повертався, я знову уникала близькості і нічого з собою не могла вдіяти. Одної ночі він спробував узяти силою; я відбилася, образилась і на ранок втекла до бабусі. Може, ви мені щось порадите, Антоніно Геннадіївно? З позиції психолога.
— А він вас бив?
— Ще чого!
— Іноді це допомагає: народ мудрий.
— Але я відчувала огиду і звернулася до Міністерства, щоб мене направили куди-небудь подалі від Ленінграда, але так, щоб поблизу військово-морській бази: я ж, насправді, його кохаю і мрію мати від нього дітей.
— Що ж, у Петропавлівську він вас відшукає. А ви не тримайте зла: чоловіки підвладні природнім інстинктам. Моя порада: наступного разу, коли він розохотиться, випийте наперед чарочку горілочки і все спроститься: гальма розслабляться і диво станеться. А вже згодом все увійде у звичайну колію.
Щоб встигнути до початку навчального року, вони виїхали з Конотопу в середині серпня. Речі склали у здоровенну плетену корзину і дві валізи. Чайник і сковорідку разом з подушками, простирадлами і укривалами уклали в смужкуватий матрац, збоку якого крізь тканину безстидно витнувся пральний тазок. У Москві мама мусила отримати направлення і підйомні на дорогу і облаштування. До Ярославського вокзалу перебралися на таксі; поздавали речі у камеру схову і без нічого дісталися дому, де мешкала давнішня мамина подруга Віра, від якої взимку приходив лист.
"Багато чого я пізнала такого, про що раніше не відала і не уявляла, — сповідувалася Віра: — Чимало пережила гірких хвилин, коли мої найкращі пориви душі, піднесені і шляхетні наміри та дії, сприймалися чимось протилежним. Врешті-решт, я зрозуміла, що, мене мучить невдоволення своєю бідною ерудицією та недостатньою сміливістю і твердістю у боротьбі за справедливість і правду проти негідників, шкурників, безідейних хвастунів, міщан, задавак і просто здирників. Тільки тому й радію, що надбала невичерпний оптимізм, бажання жити, працювати, творити. Окрім того, я рада, що не перестала любити людей. Щойно зустріну мало-мальськи порядну людину — щиру, ділову, віддану роботі, ідейну, чесну — радію і сяю. Намагаюся робити людям добро, проявляти чуйність і турботу. А коли стикаюся з добрим вчинком, безкорисливим співчуттям, — щаслива, неначе дитина у день народження. Ти, Тоню, була на великій відповідальній роботі; я — також член партії і на Уралі працювала секретарем первинної парторганізації, була пропагандистом. Але, признаюсь: читаю мало, і теоретично не росту. Соромно зустрічатися зі старими друзями, боюсь виявитися відсталою, неначитаною. А тут ще такі радикальні зміни! Наші улюблені вожді проголошені злочинцями. Те, що вважалося істинним, становиться під сумнів, або взагалі перекреслюється.