— Улітку, як ви вже колись чули, я відпочиваю в Сочі. Сидіти без діла – не моя звичка. От і практикую помаленьку.
– І непогано, – ствердили товстуни.
– Служу Країні Чудес, – молитовно склав руки великий комбінатор.
– Ми, як клієнти Остапа Бендера, виносимо велику подяку за все, що він для нас зробив, робить і робитиме.
– А в чому, власне, річ? – спитали Обормоти.
– Хіба ви не читали таблички?
– Читали і навіть не раз перечитали, але чи не можна конкретніше?
– Будь ласка. При моїй комплекції, наприклад, я важив двісті.
– Кіло? – аж підскочили Обормоти.
– Та вже ж не грамів. Двісті кіло. Це треба розуміти. Коли я приїжджав на роботу в міністерство, на другий поверх мене піднімали на ліфті, а потім вели попід руки – так розперло мене в усі боки. Що поробиш – відповідальна робота. А от зараз я важу сто.
– Сто?
– Сто. А чому? Метода Остапа Бендера. Мене лікували кращі кремлівські лікарі – а я все гладшав. Мене щороку двічі возили по курортах – а я все грубшав. І тільки єдина людина, ось – сама скромність – врятувала мене. Гляньте лишень на мого колегу – в нього очей вже не видко. Та він тільки починає лікувальний курс. Подивитеся на нього потім, і ви зрозумієте, яка геніяльна річ – метода Остапа Бендера.
Обормоти і Півтораівана глянули на Бендера. Великий комбінатор сидів, трохи зігнутий під тягарем тої серії компліментів. В очах Обормотів він ураз піднісся на неосяжну височінь.
– Бажалося б усе ж знати, коли це не секрет, у чому ж суть тої незвичайної методи?
– Суть? З Вашого дозволу, – кивнув стокілограмовий клієнт у бік Бендера. – Отже – суть. Як і все геніяльне – геніяльно просто. Приходжу я вперше, пояснюю: так, мовляв, і так. Мене, зауважте, навіть не вислуховують стетоскопом, не мацають з усіх боків, чого я, до речі, не люблю, бо страх боюся лоскоту. Мене, знову зауважте, зразу на вагу. Двісті. Починається перший сеанс. Роздягаюсь. Вводять мене в кімнату. Ззаду замок – кляц. Не встиг озирнутися – вбігає отаке чорнявеньке голе дівча і кричить: "Упіймаєш – буду твоя!" Ну як тут устоїш перед такою спокусою? Ех, будь що буде! Біжу, черево гойдається, а я біжу. А воно, капосне, то туди, то сюди, та ха-ха, та хі-хі. Тільки ось-ось доторкнусь, а воно з-під рук. Захекався, ледве дихаю, а біжу. Може, з півгодини бігав – впав. А воно – хі-хі та й ходу. Замок – кляц. Входить Бендер. "Досить, – каже, – на вагу". Зважили: п'ять кіло як не було. Ну, думаю, добряче лікуваннячко. Саме для мене. Стривай же, удруге не втечеш. Наступного дня знову мене туди. Замок – кляц. Вбігає бльондинка з такими-от формами, і з таким, знаєте, викликом: "Упіймаєш – твоя!" Ну і пішов крос. Тільки знову щось не те – духу не вистачає. Мало не заплакав, коли і ця втекла. На вагу мене – ще десять геть. І так щодня: то брюнетка, то шатенка, то тоненька, то товстенька. Де він тільки їх стільки понабирав? Гублю кілограми, а діла нема. Що не вхоплю котру вислизне. Десь за два тижні почуваю – не той вже: і сили більше, і серце ліпше. Ну гадаю, тепер мене не візьмеш за руп за двадцять. І оце вчора іду я на черговий сеанс, облизуюсь, мов кіт на сметану: перед очима так і сновигають – то бльондинки, то брюнетки. Роздягаюся, розправив груди, куди вже й живіт дівся! Входжу. Ззаду замок – кляц. Стою, мов гладіятор. Побачимо сьогодні, чия візьме. Входить — тільки не дівка, а отакенний голий вірмешка. Глянув я, і ноги до підлоги прикипіли. А той: "Упіймаю – мій будеш!" Ну, – тут я ходу, де й сила взялася. Я туди, я сюди кручусь, як в'юн, а той за мною. Думав, серце через горлянку вилетить. Бігав, мабуть, з годину, та ще й швидкість яка! Ледве не вхопив, чортів син! А тут двері – кляц! На вагу. Двадцять кіло за один раз. Не знаю, чим він мене завтра почастує, а сто кіло таки втратив. І такса цілком пристойна – тисяча за кожне кіло. Ось що значить метода Остапа Бендера. А ви кажете.
– Та ми нічого не кажемо, – почали виправдовуватись Обормоти, але стокілограмовий клієнт провадив своє:
– І не кажіть, бо тут жодне казання ні до чого. Остапбендерівську методу зганяння жиру з відповідальних осіб слід досконало вивчити і слід зобов'язати міністерство охорони здоров'я удосконалити цю методу і, вдосконаливши, поставити її на службу збереження здоров'я керівних товаришів.
Обормоти приєдналися до цієї думки високоповажного клієнта і у свою чергу зауважили, що слід було б також видати низку відповідних брошур з ґрифом "Для службового користування". Ця думка дуже сподобалася в.п. клієнтові, і в.п. клієнт навіть витяг бльокнота і занотував для пам'яти.
Про себе Обормоти подумали, що обов'язково опишуть методу Бендера у своєму щоденнику, а також висвітлять значення цієї методи в громадсько-суспільному житті Країни Чудес.
***
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Обормоти – альфонси
З першого ж дня між Остапом Бендером і капітаном Дзюбою виникла холодна війна. Перший підозрівав, що Дзюба виношує щодо нього якісь таємні пляни, а другий – що знайомство Бендера з Обормотами не випадкове, і що в цих взаєминах слід розібратися. Отож зовні обоє були дуже чемні, а потай кидали один на одного гострі погляди. Бендер побоювався, чи не напав, часом, капітан на золотий слід. У нього виникла навіть думка змінити схрон, на всяк випадок. Та поки що він зайняв вичікувальну позицію, але постійно був напоготові. З другого боку, він всебічно обсервовував Обормотів, відчуваючи якесь мимовільне хвилювання. Трохи подумавши, Бендер викликав з Одеси відому нам Тату, яка в усіх відношеннях могла бути корисною.
– Татунчик, – сказав він їй пестливо, з чого та зразу зробила висновок, що справа поважна. – Татунчик, є корова.
– Конкретніше?
– Узяв під опіку Обормотів.
– Тих самих?
– Тих самих. Розумієш, інтуїція ще ніколи не підводила мене. Я вже давно не бачив джентльменів, від яких за милю несло б контрабандною парфумою фірми "Льоріґан"* по сто рублів флакон.
– Зрозуміло.
– Мені також. Але на заваді стоїть одеська історія.
– Мене вони не побачать... але руку відчують.
– Маестро, туш! – вигукнув великий комбінатор. – Я знаю, що ти загаратаєш кулю в лузу.
Таким чином, над головами Обормотів раптово звис дамоклів меч, невідомо тільки, на якому мотузочку підвішений. Нічого того не підозріваючи, близнюки купалися в Чорному морі, пили "Ахмету"* і об'їдалися шашликами. Мабуть, дуже вже було цілющим Чорноморське узбережжя Кавказу, бо вже за тиждень молодший Обормот так міцно закрутив гайки своєї нервові системи, що почав задивлятися на жіночі ноги. Його вже не нудило і не трясло. Усі троє були вельми цим задоволені. Старший Обормот навіть вирішив від посту перейти на скоромне. І скоро для цього трапилася нагода. Якось вони одержали листа, зміст якого складали лише кілька рядків: ВАС ПРОСИТЬ ПРИЙТИ НА РАНДЕВУ ОДНА МОЛОДА ОСОБА. ЗА ВКАЗАНОЮ НА КОНВЕРТІ АДРЕСОЮ. ВИНАГОРОДУ ҐАРАНТОВАНО.
Те, що листа писала жінка, не було сумніву – і почерк, і запах були жіночі. Але чому без звернення і чому без підпису? Нарешті, якщо це рандеву з жінкою, то, безперечно, еротичне, а якщо еротичне – то до чого ж тут винагорода? Обормоти даремно морочили собі голову над усіма тими питаннями – пояснень вони не знаходили. Молодший Обормот, якого лихо вже навчило бути обережним, висловив навіть припущення, чи нема тут якої пастки. Щоб розвіяти сумніви, вирішили показати листа Бендерові, який ліпше знається на такого ґатунку сочинських делікатесах. Бендер глянув на адресу і розсміявся.
– Вам здорово поталанило. Це Свєта.
– Хто така Свєта?
– Молоденька дружина старенького міністра.
Обормоти посвистали.
– Боїтеся? – підморгнув Бендер. – Даремно. Все буде о'кей. Вона щоліта тут вибрикує з альфонсами.
– А що воно таке – альфонси?
– Те ж самісіньке, що й у Парижі. Жінка платить, мужчина розважає. Здається, зрозуміло. У Сочі їх тут ціла капела. Обслуговують нудьгуючих дамочок. Тим тільки й промишляють.
Обормоти образилися.
– Цього ще не вистачало. Щоб Обормот та був альфонсом. Ніби нам грошей бракує.
Останнє Бендер узяв до уваги.
" Еге, – подумав він, – а я таки не помилився".
А вголос сказав:
– А що ви, власне, втрачаєте? Зате самі зв'язки чого варті. Дружина міністра. Га? І не якогось задрипаного, а справжнього вовкодава. Хапайтеся – придасться.
Обормоти подякували й визнали, що Бендер має рацію.
– Якось тільки перед месьє ЗюбА незручно, – згадали вони про Півтораівана, – його ж не запрошують.
– Дурниці, покладіть це на мене, – заспокоїв їх великий комбінатор.
У призначений час Бендер запросив капітана на поважну розмову, а тим часом Обормоти вискочили на вулицю і майнули в гості до Свєти.
Випивши чарку, другу, капітан, звісно, поцікавився, що то за поважна розмова, задля якої Бендер поставив пляшку коньяку.
– А хіба ця штука, – постукав він по пляшці, – не є вже сама по собі поважною справою?
Півтораівана засміявся, прийнявши це за маленький жарт, та, завертівшись на всі боки і не зауваживши Обормотів, глянув на Остапа Бендера дещо підозріло.
– А де ж?.. – покрутився він знову.
– Обормоти? Пішли на променад, – недбало кинув Бендер.
Тут їх очі зустрілися, і кожний прочитав в очах того те, що хотів прочитати. Хіба не бувають помилкові тлумачення? І кінь спотикається на чотирьох, а Півтораівана мав, хоч довгі, але дві. Хоч раз у житті повинен був і він спіткнутися. Це був той самий єдиний раз, на котрий в якійсь мірі має право кожен великий розвідник. А капітан Дзюба був великим розвідником. Отже Півтораівана встав і, випроставшись на весь свій дядястьопівський зріст, зі страшенною витримкою ворухнув щелепами:
– Послухайте, Бендер, чи не здається вам, що ви помилково гуляєте на свободі?
На це великий комбінатор, не встаючи відповів:
– Послухайте, Півтораіване, а чи не здається вам, що людина давно вийшла з мавп'ячого стану, щоб тулити їй хвіст?
– Що ви маєте на увазі?
– А що маєте ви?
– Те, що ви встромляєте свого носа, куди не слід.
– Те ж саме кажу я й про хвіст. Часи Берії минули, шановний.
З цими словами великий комбінатор підвівся і вихилив чарку коньяку.
– П'ю за упокій його душі.
У свою чергу Півтораівана схопив пляшку і зі словами:
– П'ю за славетну країнчудесівську розвідку... – видудлив до дна.
– Хо! – пересмикнув плечима Бендер. – Чого вона варта, коли її очолюють іноземні аґенти*.
– Ви смієте! – почервонів з гніву капітан.
– Смію...