Ладен був провалитися крізь землю.
Ті почування ніяковості були такі сильні, що нараз прокинувся. І великий жаль огорнув його. Так шкодував, що все лише сон...
Знову заплющив очі, хотів заснути, щоб продовжити радість, але сновидіння вже не повторилося.
Одначе те короткочасне марево, зігрівши учня сонцекришталевою чистотою, ще більше утвердило його на думці, що пошуки треба продовжувати.
Де б тепер не був: заходив до сільмагу чи в клуб, потрапляв до колгоспної контори чи на ферму, коли помічав там гурт курців, придивлявся — чи не вийме хто з кишені портсигар. Але, як на лихо, курці найчастіше витягували звичайні пом'яті, притерті паперові пачки.
Та воно й зрозуміло. Якщо в кого і є той срібний портсигар, то чи ж носитиме він його щодня із собою? Ще загубить... Значить, та штуковина спокійнісінько лежить собі вдома, а курець обходиться магазинною упаковкою, щоб потім, як скінчаться цигарки, зім'яти та викинути її геть.
Врешті одного дня Роман надумався, що пошуки слід продовжувати, вдавшись до деякої тактики розвідника.
Онисим засміявся:
— Е, тебе, я бачу, починає мучити слава Пінкертона чи Зорге...
Той сердився:
— До чого ці дотепи? Краще послухай, що я тобі скажу...
І став пояснювати, як можна дізнатися, чи зберігається в кого в селі портсигар Івана Кочубея та все, що в ньому знаходилось.
— Одному,— казав далі,— це не під силу. Отже, до пошуків слід залучити всіх лісівників, які чули розповідь Миколи Петровича, а потім і решту школярів. Хай кожен із них принесе в школу на кілька днів увесь курильний інвентар діда, батька, брата чи хто там із чоловіків був або є в сім'ї.
Онисим штовхнув Юрка, чмихнув:
— Ти чув: "курильний інвентар"! Роман збагачує словник української мови...
Але Сагайдак підтримав Романа:
— Давай, давай, кажи. Шерлок Холмс теж був непоганий чоловік!
Роман продовжував. Хай кожен розпитає у старших історію предмета та коротенько запише її. Ясна річ, що не в усіх сім'ях є учні. Тоді школярам доведеться обійти і сусідів на своєму кутку, щоб жодне подвір'я не лишилося поза увагою.
Коли всі ті експонати будуть зібрані, покажемо їх Миколі Петровичу, і якщо серед них виявиться Кочубеїв срібний портсигар з підковою на кришці, він, безперечно ж, пізнає його.
— Е, бачу, Роман таки добре придумав,— погоджувався уже й Онисим.— Але чому до цього часу не з'ясував, що саме маємо шукати — срібний портсигар чи срібну табакерку?
— Микола Петрович,— пояснював Роман,— теж не уточнив тоді, що було в Івана Кочубея — портсигар чи табакерка. Та, зрештою, хіба між ними велика різниця? Кишенькова табакерка, може, трохи більша за портсигар, от і все...
— Я думаю, Роман пропонує добре діло,— зауважив Сагайдак.— Дійсно, так можна дещо прояснити...
Росина, яка теж була з-поміж хлопців, пропонувала й свою допомогу в тому пошуку. Передусім вона дізнається про "курильний інвентар" дядька Леся.
— Можеш не старатися,— махнув рукою Онисим,— у нього нічогісінько, що могло б нас цікавити, немає. І в тата нашого також. Кілька кисетів, кресало, трут і камінець, правда, десь валяються. Але те все нам не потрібне...
Росина усміхнулася:
— Ну, коли так, то я зайду до найближчого сусіда — дядька Гемора.
— Зайди, зайди,— кивав головою Онисим,— він на тебе Сірка свого з прив'язі спустить...
— Росино,— обізвався Сагайдак,— може, ти візьмеш іншу справу — збиратимеш від школярів принесене?
Дівчина погодилась. Тоді Юрко сказав, що про дядька Гемора він сам розпитає, коли Гемориха принесе молоко.
— Ну, до діла! — радів підтримці Роман.— З завтрашнього дня починаємо!
Та операція від кількох днів, як планували спочатку, затяглася на кілька тижнів. Правда, й розголосу та розмаху набрала несподівано широкого.
Спочатку в селі дивувалися: що це в дітей за нова витівка? То було лісництво, тепер інше...
І на дідька їм знадобилося оте причандалля курців?
Все ж корилися — що поробиш, коли такий вік настав. Усі щось шукають, розкопують, збирають старовину. Хай буде...
І хоч із усміхом, все ж розповідали давні, вже припорошені пилом часу, історії кисетів, табакерок, кресал, люльок та всього іншого.
І між тих домашніх балачок спливала в пам'яті теж припорошена й призабута вже давня бувальщина, як у буремну горобину ніч було зірвано під березами в яру коло Білої Криниці фашистську батарею.
Мружилися людські очі від захоплення. О, то був навдивовижу сміливий наскок кількох наших відчаяк, імена яких так і лишилися невідомими у селі... Коли школярі називали ім'я Івана Кочубея, їхнього земляка, що керував нібито цією операцією, люди тільки знизували плечима: такого прізвища щось не чували...
Для реєстрації речей Росині довелося завести цілий журнал. Записувала до нього, хто і що приніс, а до самих речей наклеювала, за порадою Тетяни Степанівни, порядковий номер.
Роман радів. Серед усього того було кілька портсигарів — білих, з підковами на кришках, і котрийсь із них, мабуть же, й належав Івану Кочубею.
ЩАСТЯ ЗАВЖДИ КОРОТКЕ
І все-таки Юрко часто скучав за домівкою, за школою, за класом, за друзями своїми міськими. Уявлялося: це ж вони поприбігали з уроків, повикопували домашні завдання і гайнули на дворову ковзанку катюжити шайбу. До чого ж узимку то цікава гра — незчуєшся, як і смеркати почне, вечір прийде, і вже треба поспішати до хати. А тут...
За тепла кожного тягло шкільне лісництво. Тепер же воно лежить принишкле, затихле, зав'южене снігом. Правда, й зараз туди збігаються лісівники: то в годівниці харч принесуть, то приходять поспускатися на лижах чи санях з гірки. Але всі ті розваги не те, що хокей!
У тому настрої і стояв Сагайдак з хлопцями та Росиною коло Білої Криниці та вголос згадував про свій дворовий спортивний майданчик.
— У вас це діло просте,— зауважив Роман,— підключив шланг до водопроводу, полив землю на подвір'ї, от і ковзанка готова. А тут — спробуй натягай цеберкою з колодязя води...
Юрко нахмурився.
— А вам,— підняв ціпка рвучко,— тільки отам на ставку розгорни сніг — і вже каток готовий...
Роман з Онисимом перезирнулися: мовляв, і справді, вони про цс й не подумали якось. А через хвилину гаряче гуртом розмірковували, як і що там можна влаштувати. Попід берегами очистити трасу для ковзанярів. Посередині — майданчик для хокеїстів.
— Так тоді вже,— гарячкував Роман, який зразу ж запалився тією ідеєю,— треба й крутілку...
— Звичайно,— втрутилася в хлопчачу розмову Росина,— для дівчаток.
— Правда, снігу багато треба перевертати,— почухав потилицю Роман.— 3 півметра, мабуть, буде...
— Нічого,— махнув рукою старший лісничий,— хіба ж нас мало у школі?
— Зробимо все те,— мрійно продовжував Роман,— встановимо плату за користування спортивними спорудами...
— Яка там ще плата? — обурився Сагайдак.
— Обов'язково! — наполягав Роман.— Ідеш у лісництво пограти в хокей, покататися на крутілці — обов'язково прихопи щось в кишеню для пташок у годівниці: зерна, хліба або чогось вареного...
— Ну, так можна...— погодився Юрко.
Поки хлопці сперечалися про все те, прийшов дядько Лесь. Лісівники розповіли йому про свій задум. Тракторист вислухав школярів, додав і своє:
— Тоді слід електрифікувати всі ваші споруди. Поставити стовпи, а на них почепити електроліхтарі, щоб можна було і ввечері коли покататися...
— Це вже зовсім буде як у нас у місті! — усміхнувся Сагайдак, радіючи, що його пропозиція припала всім до серця.— От якби ще тільки музика...
З музикою, певно, нічого не вийде, бо це ж комусь треба скніти біля магнітофона чи програвача. Порішили музичного оформлення поки що не робити, а за все інше взятися цієї ж неділі. Та перед цим треба було порадитися і з Тетяною Степанівною.
Зайшли в лісницький будиночок.
Вчителька сиділа за столом, працювала. В кімнаті було тепло, стояв дух літа — пахло шавлією, м'ятою і ще чимось невловимим. То, мабуть, гербарії, складені в шафі, у верхній частині якої за склом виднілися томики — зрізи деревини, подаровані Карлом Івановичем, настоювали повітря духмяним ароматом. А може, додавали ще й квіти, котрі красувалися на підвіконнях, бо пеларгонія і глоксинія саме розкрили рожево-білі суцвіття.
Тетяна Степанівна уважно вислухала школярів. Вона не заперечувала проти задуму, тільки, поглядаючи час від часу на Юрка, мимохіть жаліла хлопця. Звичайно ж, школярі залюбки стануть на ковзани, ганятимуть шайбу, а він, Юрко, тільки дивитиметься. Може, Росинка прочитала ту думку в маминих очах, а може, й сама дійшла до неї, тільки нараз висловила її хлопцеві. Тетяна Степанівна гадала, що це завдасть зайвого болю Юркові. Але він нітрохи не збентежився, здається, був цілком готовий до того. Схопився із стільця, поклав ногу на сидіння так, що вона вільно звисала нижче коліна, і захилитав її вгору-вниз, вгору-вниз.
— Бачите? — закричав радісно.— Он яка вона вже в мене! А в лікарні ж ледь-ледь ворушилася...
Тетяна Степанівна зустрілася поглядом з дядьком Лесем. Вони зрозуміли одне одного ту ж мить. Ох, до ковзанів ще так далеко!
А в Юрка таким ентузіазмом горіли очі, він так радів своїй перемозі, що вчителька жодним порухом не хотіла видати свого сумніву, тільки сказала:
— Так це ж дуже добре!
Юрка ті слова ще більше підбадьорили, він дивився на Росину і казав переконано: звичайно, кататиметься поки що на крутілці... Але прийде час, коли і йому потрібні будуть гаги чи снігурочки!
Нараз Сагайдак чомусь задумався:
— Тетяно Степанівно,— спитав,— що таке золотник?
— Золотник? — вчителька здивовано звела очі на школяра.— Давня міра ваги, Юро. Люди колись казали: малий золотник, але дуже дорогий, на вагу золота.
— Так, так,— зітхав хлопець.— На вагу золота...
Він відвернувся...
Школярі вирішили спорудження спортивного майданчика розпочати у найближчу ж неділю.
На щастя, той день випав погожим. З самого ранку сліпучо засвітило сонце, і засніжене село спалахнуло у сяйві зимових блискіток. Але те мало хто бачив із школярів — всі були зайняті уроками. А о дванадцятій зібралися в лісництві.
Коли Юрко прийшов туди, побачив, що дядько Лесь уже встиг привезти до озера чотири стовпи. Стояло в лісництві і двоє санчат: розвальні та гринджоли до дишла, з високим риштаком, який наставляють, коли транспортують січку або збоїни. Дядько Лесь казав, що то про всякий випадок, може, доведеться возити сніг, бо його таки чималенько он лежить на кризі, либонь, до колін буде.
В яр уже спускалися учні.