Я відповідаю: "А я узяв із вулиці блудне цуценя, не встиг нагодувати, як воно принесло мені від пана Калюша ще добрі калоші".
— Слава Богу, ти хоч уві сні мудріший, — мама одвертається, щоб сховати усмішку.
— Стара, там не лишилося трохи чортового зілля?
— Дивіться, людоньки: йому ще мало!
Батько схоплюється з лави, ставить на скриню миску з пампушками.
— Пампушки тобі вдалися, стара. Правда, Марто? Стара, бери пляшку і сідай з нами.
Мама нехотя дістає з-під лави монопольку. Це вже не жива істота, ауособлення втоми. Під час вечері ми пили з одної чарки. Тепер мама ставить на скриню три, сама наливає.
— Щоб у тебе вже якась доля була, Мартусю, — і випиває до краплини, кривиться, зітхнувши, окидає мене запитливим поглядом, тоді переводить очі на батька.
— В тюрмі її суджений, — батько відсуває чарку. — Пий, Марто. Пий за свою тюрму, за те, щоб вона нас не заторкнула.
В моїх грудях клекоче ридання, в цю мить я — дитина, що не знати чим провинилась.
— Щоб не заторкнула,—— шепочу.
Батько перехиляє чарку, закушує пампушкою, потому бурмоче:
— Ну ось, ліпше позбутися сьогодні того, що має бути завтра.
— За політику? — лагідно питає мама.
— А за віщо ж іще! — майже кричить батько. — Моя донька не бандитка.
— Не треба, тату.
— А я це не для тебе, а для себе кажу. Можна, Марто?
— Воля ваша.
— Воля!.. Яка там у біса воля!..
Глава III
Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт. Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя дитяча з серця капала.
А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сміттю.
Я скинув мамину сорочку. Мій дитячий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.
Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене. Як жебрак маленький.
Я занімів був з болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх нед осміяний!
Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зламаного хреста на могилу в чужині!
Я найшов товаришів.
Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас. Казали, що брешу.
А я рвався і падав у болото із знесилля і не уступав.
Сказали, що я брехун, іще раз. І покинули мене. А як я плакав, то мама ридала:
...не покидати було мене.
...не покидати було мене.
...не покидати було мене.
— І я лишився як корч на лугу серед поля. Я сидів посеред піль...
Мені не по силі осмислити ці речі. Мені треба як безумній побрести "хмарами своєї фантазії", можливо, моя уява вималює той образ, присутність якого я тільки відчуваю, а розмовляю наче з вітром.
Коли раненько з'являється за воротами на лижах Сте-фин Роман, я докладно випитую, чи можна добратися до лісу, чи видержить кріплення, скільки потрібно часу, щоб побувати в лісі і вернутися назад. Так, ще не відважившись на подорож, але вже з рухом у серці, допитується про погоду морський мандрівник-самітник. Здогадливий хлопчина розчіпляє пряжки.
— Хочете походити на лижах? — Устромляє палиці в сніг і простує між хати. — Я вас наздожену. В мене є широкі, менші, я на них стрибаю через завали на Микити-ному горбі.
Батько глузливо позирає на мене і спльовує. Будь ласка, мене це не образить.
— Попроси в мами черевики, — каже батько нарешті і навіть сам іде в хату, а через хвилю показує з порога: — Підійдуть?
Черевики трохи завеликі.
— А знизу тебе не піддує?
— Пильнуйте, щоб вас не піддуло.
Батькові імпонує цей тон.
— Не барися поза десяту, підемо до Оленки. Ого, лошиця! Біжи, біжи, я зачиню ворота.
Поле мовби вкрите жмурами. Майже за півкілометра котиться темний клубок — хлопчик зі щирим веснянкуватим лицем. Я іду поволіше, незабаром ліс. Поросле молодими хащами узлісся — суцільне біле мереживо. Крок за кроком — і вже штрикають темні стрілки віток. Був мороз, проте пруги снігу на гілках відокремилися, лиш де-не-де пристебнуті і схожі на довгі наїжачені змійки.
Роман випереджає мене і прямує до алеї.
— Дивіться, дивіться, тето Марто!
Лисиця... Не відволікай мене, хлопчику. Село вмирає. Вмирає по-дивацькому, анекдотично. Я нездатна це сприйняти.
Всуціль дубовий ліс, лиш зрідка, як вартівники, на алею вистрибують ялини. Сніг жорсткий, мов битий кришталь. Я створив собі свій світ.
Праворуч мене синє поле, і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
А в серці моїм мій світ, шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений. У своїм царстві. Питаю:
— То справді душа сидить у скалі, як злодій? Він киває і каже:
— Через сумніви, через страх... Але послухайте! Ви хіба не пригадуєте оцього: "А він стояв над ними і читав на тих тварях велику пісню великої сили; кожне слово, що мав ним говорити, взяв з їх губів, кожну думку, що мав гадати, взяв з їх чіл, кожне чувство свого серця взяв з їх серця"?
— Як же не пригадую!
/ став їх серцем і їх думкою.
А як рано криваве сонце покривало то босвище, то він не відвернувся від того образу, бо мав силу.
Чорна земля змінилася у потужні тоті тварі і була обведена океаном крові і океаном поту з другого боку.
А над нею червона брила сонця, що капала кров 'ю.
Не звів з цього образу очей, бо сильний був і гордий.
/ступавпо своїй дорозі, а вона погиналася під ним.
Йшов, йшов...
І знов їх побачив.
Стояли лавою, як мідяні стовпи, вогонь їх палив, залізо у їх руках плакало, небо сипало на їх голови полумінь. Але вони підіймали з землі сонце... Він перебив мене:
— Не треба ні про "їдь кривди", ні про "додатки до січкарень*. Одне народилося від глухої самоти, друге — від надмірного галасу. Я відчуваю, що вас мучить. Якби нас було лише двоє з одною мукою, то ту правду, яку ми вдвох бачимо, ще не можна назвати правдою. Так же?
— Так.
— Але нас, таких, багато, отже, не слід прислухатися до потвор, які на правду кажуть — лжа!.. Що нового у Львові?
— Відкрито підпільний університет.
— Про це я чув. Мені не подобається лиш один момент у цій справі. Львівського університету ніхто не закривав. З приходом панів-поляків туди обмежили доступ галичанам, відтак заборонили викладання українською мовою. Майже те саме університет пережив при Австрії, хіба що світовою мовою тоді нарекли німецьку. Але і в ті часи було знайдено багато підпільних форм для вивчення рідного слова й історії українського народу. Ви розумієте, що фактом протиставлення нового університету старому ми порушуємо надзвичайно важливе питання: "Чи ми народ взагалі недержавний (бо світ ще не визнав польської окупації в Галичині), чи ми народ без історії, віковічні раби, які більше протестують, коли жорстокіший пан, і менше, коли пан лагідніший". Панам-пілсуд-чикам прислужують і "наші", і білогвардійські спеціалі-сти-емігранти. Не випускайте з уваги, що ці люди мають колосальний досвід. Я побоююся, що про новий університет поза його зв'язком із старим ніхто не встигне довідатися, не те що підтримати. Комуністам з Великої України доводиться докладати чималих зусиль, щоб ліквідувати наслідки "батьківської царської"' опіки. Те, про що я мовлю, стосується не тільки університету. Я бачу відрубність в інших заходах. Галичани мало звертаються до того, що відбувається за Збручем. Може, я помиляюся, та чогось мене ті замахи не тішать.
— Пане Стефаник...
— Слухаю вас.
— Як ви дивитеся на село?
— Боже, наче це чарівна скринька, а ключ у мене в кишені. Село гине. Я ненавиджу кожну свою річ, бо в кожній описана людська трагедія. Я ще ні хвильки не лишався найменням "письменник". І я не хочу й не буду вигадувати становиська і взаємини якогось загальнолюдського штибу, щоб піднести наше слово до європейського ступеня, як це дехто намагається. Мені Вергілієва пам'ять непотрібна. Якщо великому світові зайві рапсодії окупації, я за тим не баную. Всі втіхи і прикрощі життя для мене з'єдналися в слові "окупація". Воно таке криваве і безмежне, що я із зусиллям ковтаю кожний ковток повітря. Я буду свій камінь різьбити.
Будуть з нього камінчики відлітати, будуть світові очі ранити, будуть вони пекучими іскрами на його шкірі...
Між іншим, я й сама задумувалася, чи варто говорити "засновано університет". Часом мені здавалося, що це повинно підкріплювати свідомість того, що треба боротися, часом думала: "Яка різниця? Головне, що університет створено, що в ньому будуть навчатися".
Я буду свій камінь різьбити...
Серед лісу глибока тиша. Мій намір написати до Сте-фаника чи поїхати до Русова поволі остигає. Звичайно, наша розмова виглядала б далеко інакше і надовго запала б у пам'ять, проте я цілком заспокоююся на тому, що сама вифантазувала. Зміст Стефаникової відповіді цілком відповідає і вичитаному в нього, і колись почутому з живих уст.
— Романе! — кличу. — Треба вертатися. Хлопчисько витирає шапкою піт з чола.
— Тобі знайоме прізвище Стефаник?
— Це письменник? Тітка Олена читала нам "Про хлопчика, що його весна вбила". Ми всі плакали, і я більше не можу слухати.
— Виростеш — ще раз прочитай.
— Не знаю... Страшно...
— Я не можу вдруге прочитати Шевченкові "Гайдамаки". Ти чув про цю поему?
— Ні.
— Прочитаєш дорослий...
Я навіть перед іспитами не могла до неї взятися. Екзаменатор дав додаткове запитання з "Гайдамаків", а я ні пари з уст. Довкола хитають головами, мовляв, яке неподобство, а я в душі репетую: "Самі ви те, що про мене думаєте. Я в десять років прочитала "Гайдамаки", і в мене досі повне серце, я не можу ні дробинки відколупати, як із каменя".
— Тето Марто, ходімо назад через колонію.
— Через колонію?.. Ходімо. А це ближче?
— Ні, далі. І треба йти лісом.
— Веди.
Дуби вмостилися на відстані один від одного, як царі. Земля починає хилитися і зрештою стрімко падає в білу безодню. Роман бере навскоси, ми об їжджаємо ниркоподібну западину. Мабуть, і тут є вхід до грота. З чверть години ідемо луговим видолинком, що дедалі звужуєть-ся, замикається горбком, а відтак відкривається зірчаста арена, обведена валом: це, пригадую, Городище. Колись тут стояли будівлі наших давніх предків. Студенти зі Львова приїжджали сюди по глиняні черепки. Більше їм тут нема чого робити — рівними рядами шикуються цегляні будиночки з червоними дахами, в центрі костьол і школа, гудуть телеграфні стовпи, астматично зітхає "Перкун", і я навіть бачу на одному подвір'ї легковий автомобіль.