Імен одразу не запам'ятаєш все одно.
Довелося вдавати, що п'є справжню чарку, хоча наливав собі воду, сподіваючись усе-таки здійснити свій план. Коли Дідула залишив на якийсь час VIP-персон, аби поглянути, що робиться на виставці, за ним подався й Михайло.
— У мене серйозна розмова до тебе, Петровичу. Зможеш за годину-другу звільнитися?
— А що сталося?
— Проблема, причім досить серйозна. Я б тебе до себе забрав, під яблуні, на свіже повітря. Жінка не лаятиме, якщо заночуєш у мене?
Дідула розреготався:
— Аби й була — хіба я не козак? Нема в мене дружини. Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Ну, не завжди сам, але ніхто мною не командує.
— Не завжди це добре.
— Та як тобі сказати… Все одно клопіт. Хоча й приємний — на старості літ розрада.
— То як вирішимо? На інший день перекласти?
— Кажеш, серйозна проблема? Така, що на одній нозі не розв'язується?
— Саме так.
— Тоді розберуся з гостями — і я твій. Розумієш, там люди, варті уваги. Ніякий біс — ні спілка, ні міністерство — і копійки на виставку не дадуть, а ці — залюбки. Причім, повір, од щирого серця. З мене їм толку — як із цапа молока. Ну, хіба що етюдик подарую. Такі в нас нині справи. Не можу я їх покинути напризволяще.
Спливла третя пополудні. Михайло давно залишив музей, бо повітря у залах стало нестерпно задушливим, а кондиціонери чи не працювали, чи їх просто не було — він не зауважив. Михайло курив неподалік від скульптури Рєпіна. Проходили купками і поодинці відвідувачі виставки, серед них він помітив кілька облич тих, кого Дідула приймав окремо. Нарешті вийшов іменинник у гурті молоді, переважно дівчат, усміхнений і, на перший погляд, не дуже хмільний, хіба що поголені щоки, вільні від артистично підстриженої іспанської борідки, зайве червоніли.
Дорогою заїхали на Лук'янівський ринок, Михайло набрав усякої всячини — копченої підчеревини, сьомги, бринзи, диню, велетенського кавуна, коньяку, вина, води, баранини на шашлики, кілька свіжих кругів лавашу.
— Побійся Бога, Мишку, хто ж оце все з'їсть і вип'є?
— Хто ж, як не ми?
Михайло радів, що Дідула не перебрав у музеї, але, виявилось, завчасу: Петровича в машині зморило, і він закуняв, відкинувши красиву голову з шевелюрою на край спинки заднього сидіння.
Коли приїхали, Євгену Петровичу прокидатися не хотілося, і, з превеликими труднощами завівши в дім, Михайло поклав його на широкий диван у вітальні, накрив пледом і полишив відпочивати.
Дідула прокинувся надвечір і спершу не міг уторопати, куди це його занесло: сутінкова незнайома кімната, пахощі димку звідкілясь, неясні голоси знадвору, один, здається, жіночий. Аж потім пригадав машину, ринок, затію Михайла і, потягнувшися всім тілом, як замолоду, вийшов з будинку в теплий синіючий вечір.
Поки Дідула спав, Михайло нашвидку замаринував баранину, напалив вугілля у рівчачку за хатою. Побачивши рух у сусідському дворі, зайшла Тетяна.
— Ти що, наміривсь хату спалити?
— Піди краще шампури пошукай на кухні.
— Урочистий прийом? З якої нагоди?
— Нагода спить у вітальні, не лякайся і нагоду не злякай.
Тетяна недобре зиркнула на Джмеля:
— Що за нагода? Якої статі?
У Михайла був гарний настрій.
— Ще не знаю. Побачимо ввечері.
— Що ти верзеш? і
— Іди по шампури.
Повернулася Тетяна, сміючись.
— Я вже думала, сусід у гречку скаче.
— Знаєш, як чехи гречану крупу взивають? Поганка.
— Чого б то? Теж мені слов'яни понімечені. Хто там у тебе спить?
— Не роздивилася? Не впізнала? Хоча — коли то було… Дідула, мій учитель, вважай, найперший. Метр, професор, холостяк. Народний художник. Іди на стіл збирай, надворі сядемо.
Чи боїшся?
— Ти, Джмелю, не гуди вколо мене, не вжалиш. Поглянемо на твого холостяка.
З-за рогу з'явилася постать Дідули.
— Ось він я, глядіть, голубонько. Якщо не помиляюся, звуть вас Тетяна. Як була красуня, так і лишилася. А я дід Євген, якого ви геть не пам'ятаєте.
Тетяна придивлялася до гостя з недовірою, але сутінки ховали нюанси.
— Ну, піду на стіл збирати.
Михайло низав баранину. Дрова перегоріли, жар брався блідим попелом.
— Петровичу, як ти ставишся до душу? Хочеш?
— Залюбки.
— Зараз простирадло принесу.
Відсвіжений душем, сяючий, як нова копійка, Євген Петрович сипав за столом анекдотами і компліментами. Шашлики з молодої баранини танули в роті. Коньяк запивали принесеним Тетяною домашнім квасом і збиралися запатентувати цей спосіб споживання благородного напою. Вечір здав свої повноваження ночі, але цього ніхто не помітив. Говорили про все і ні про що, аж поки Михайло не спитав:
— Петровичу, скажи, як тобі нині живеться? Я все не можу зрозуміти, що змінилося. Ну, харчі, одяг, меблі, авта, — бачу. Конституція. А люди як? Ті самі чи хоч трохи інші?
— Так гарно сидимо, а ти… Побудеш більше, сам відповідь знайдеш.
Тетяна явно не хотіла серйозної розмови, її влаштовувала увага Дідули, а він на неї не скупився.
— Розумієш, я б збрехав, якби почав співати осанну новим часам. Але й ганити якось не випадає. Хтось змінився, хтось розізлився, одному пахне трояндами, другому — лайном. Одне скажу: як у казці — одним махом — не буде. А чого ти раптом? Думаєш, чи варт додому вертатися? Якщо хочеш мою думку — не жени коней. Скучив?
— За домом батьківським — так. За тобою. Тетяною. За її мамою. Але як згадаю олов'яні очі придурків, котрі вважають себе помазаниками Божими, всю оту свинцеву глупоту, ряджену під вищу справедливість, підстрижені під нуль мізки, весь отой ідеологічний концтабір — сироти на тілі виступають. Ну, повернуся, сім'ю привезу — а раптом знову те саме? Не хочу ризикувати. Не вірю попам-розстригам.
— Ти про кого це? А, про наших вищих достойників… Самі ж обирали.
— Я й кажу…
— Ну, так похмуро навряд чи варт. Були з-поміж партійців і порядні люди. Сам знаєш.
— Були, не були. Я про інше. Мали прийти принципово інші люди.
— Правда, Михайле, хотілося б. Але послухай мене. Ніхто не був готовий до державної діяльності. До мітингів — так. Промітингували все, пару випустили. А панове перевзулися, перевдягайся — і знов до керма. В організації їм не відмовиш. Роздивилася публіка, побачила хамелеонів, а вже пізно. А наперсточники все врахували: не хочете тих — не біда, ось вам інші. Маніпулювати заможними людьми важко, неможливо, а бідними — нехитра штука. Революція — контрреволюція, біле — чорне, ранок — вечір, нуль — одиниця, двоїчна система Вінера, одвічна кібернетика життя, суспільного в тому числі.
Дідула перевів дух:
— Якщо хочеш знати мою думку: в Україні справжньої демократії скуштує навіть не нинішня молодь, а прийдешня, через пару поколінь, не менше. І то щастя, що без громадянки обходиться. Не почувайся так, ніби ти особисто винен у тому, що ми застрягли в політичному багні.
— Я ніколи себе винним не почував. Просто млоїть трохи. Сміються з нашої незалежності кому не ліньки.
— От я — не сміюсь. Але і сльозу пускати не хочу. Роблю своє і робитиму.
Тетяна мовчала, дивилася то на бородатого Дідулу, то на Михайла, незвично збудженого і трохи розгубленого.
— Дорогі мої мужчини, вам не здається, що товчете воду в ступі? Єдине, що змінилося, якщо вам цікава моя думка, це — можливість про все говорити відверто. Колись, пам'ятаєте, на кухнях вели глобальні розмови, затуливши подушкою телефонне вухо, а тепер кругом — Гайд-парк. Студенти мої, чисті душі, до політики ставляться як до проституції. Причім першу найдавнішу професію вважають чеснішою. Налийте, краще, хлопці, на коня. Пізно.
Михайло налив'чарки.
— Не хотів псувати вечір, слово честі, не хотів.
Дідула знизав плечима.
— Отакої! Все нормально. Зараз кругом: після третьої — про політику. Хвороба. Короста. Свербіж.
З темряви долинув голос Євдокії Пилипівни — кликала Тетяну. Дідула почав умовляти, аби хоч трохи ще побула:
— Ну, хочете, я вашу матінку сюди приведу, ще посидимо, погомонимо.
— Дякую, але — час. Ще побачимося.
Євген Петрович провів Тетяну до хвіртки і повернувся не так швидко.
— Слухай, козаче, — сказав він, усівшися на лаві. — Гарна в тебе сусідка. Я портрет її хочу намалювати.
— Умовляв?
— Так.
— А вона?
— Сказала, що ввечері всі жінки гарні, а чоловіки сліпі. Мовляв, побачу вдень — охота пропаде.
— Петровичу, не грайся з вогнем. Тетяна тричі заміжня була, жінка вона з норовом. Чи в тебе — суто мистецький інтерес?
— Ти з діда не смійся. Я ще дещо можу, скажу по секрету.
— Ну, гляди. Ти — професор, вона — професор… Усе в житті можливе.
Вони ще довго сиділи під серпневими зорями.
— Зовсім забув про кавун. Будеш, Петровичу?
— Куди його на ніч. Уже завтра.
Гупнуло, впавши, яблуко.
Євген Петрович підвівся, пішов у темінь до садових дерев, ледь окреслених на оксамитово-чорному фоні неба. Вернувся з яблуками.
— Ти, Михайле, сам не розумієш, в якому раї опинився.
— Я ж тут народжений.
— Звик. А я від волі, повітря, тиші хмелію більше, аніж від чарки. Я зараз на Русанівці живу. Вікна — на Дніпро. Три кімнати, я один. І все одно — як у клітці, підвішений на п'ятнадцятому поверсі. А в тебе земля під ногами. Воля. Життя.
— Ну то лишайся, Петровичу, живи. Хазяйнуй. Малюй.
— Двоє ведмедів на один барліг — забагато.
— Я незабаром поїду. Сороковин дочекаюся — і на крило. Спершу до Берліна, а далі — у Штати. Документів на спадщину півроку чекати.
Дідула налив чарки, відрізав шмат бринзи, перерізав його надвоє.
— Ти мені про якусь свою проблему казав — там, у музеї. Оце саме вона — мене тут поселити?
— Хіба це проблема? Твоя добра воля. Клопіт інший, марудний. Окрім тебе, Петровичу, нема з ким порадитись.
— То кажи.
Вони закусили помідором і бринзою, і Михайло, намагаючись оминати подробиці, розповів Дідулі про батьків лист і скарб, залишений йому.
— Ну-у, Михайле, просто як у романі Дюма. Чекай, а в чому ж, голубе, проблема? У тебе дім, обійстя, золото — який же клопіт?
— Золото. Навряд чи мені дозволять його вивезти. Та й немає в цьому потреби. Чи не підкажеш якогось добродія, щоб купив ці монети?
Дідула надкусив яблуко, похрумтів соковитою його плоттю.
— Не яблуко — диво, — нарешті сказав, плямкнувши губами, як дитина. — Ходімо, мабуть, спати. Гадаю, допоможу тобі, Джміль — Монте-Крісто…
Тої ночі рясно падали яблука. У передранковій тиші чутно було, як вони товсто, солідно гупають. Тетяна крізь напівсон чула глухі удари і все не могла зрозуміти, що це за звуки, і заснула остаточно лише тоді, коли збагнула: то сусідський сад озивається.